Останній форпост. (Андрій ТЮРІН)

Навчальний рік швидко наближається до свого логічного завершення. Попереду – довгоочікуваний перепочинок. Та напередодні літніх канікул зовсім невесело педагогам та батькам учнів декількох сільських шкіл Казанківщини. Адже відповідно до районної Програми розвитку освіти на теренах цього віддаленого регіону Миколаївщини протягом наступного навчального року передбачається реорганізація одразу чотирьох загальноосвітніх закладів у сільській місцевості.

 

Годі й казати, що ця так звана реорганізація аж ніяк не спрямована, приміром, на будівництво нових шкіл чи розширення, реконструкцію існуючих загальноосвітніх закладів, поліпшення умов навчання у сільських школах. Ці радісні події, щоправда, колись також мали місце в освітянській галузі Казанківського району, і про них добре пам'ятають батьки та діди нинішніх школярів. Нині ж місцева районна влада задумала залатати бюджетні діри за рахунок найбіднішої та найбільш незахищеної у соціальному плані частини населення України – мешканців села. Села, над яким можновладці достоту поглузували, впроваджуючи так звані аграрні реформи. Села, в якому за часів незалежної України масово збанкрутували  сотні сільгосппідприємств та закрилися тисячі дитячих садків, клубів і фельдшерсько-акушерських пунктів, а хліборобів з дідів-прадідів принизили необхідністю записуватися до центрів зайнятості. Тепер от – дійшла черга і до сільських шкіл, цього останнього форпосту колиски нації (детально про цю проблему "Рідне Прибужжя" вже розповідало у номері від 24.03.09, стаття "Школомор").

 

Разом із робочою групою обласної ради на чолі з радником голови обласної ради, головою постійної комісії з питань культури, науки і освіти, сім'ї та молоді, спорту Тамілою Бугаєнко вирушаємо до Казанківського району. Їдемо за маршрутом, який нам "підказала" місцева районна влада.

 


Великоолександрівська ЗОШ І-ІІІ ст. справляє цілковито приємне враження. Капітальна триповерхова будівля із білої цегли мало чим відрізняється від аналогічних закладів навіть в обласному центрі, ну хіба що масштаб дещо менший. Зате всередині є все необхідне для повноцінного опановування знаннями – просторі та світлі, обладнані різноманітними методичними матеріалами класи, затишна їдальня та спортзал, дбайливо облаштований шкільний історико-краєзнавчий музей.

 


Заходимо в один із класів. В учнів дев'ятого класу триває урок математики.

 


– Хлопці та дівчата, чи хочете ви продовжувати навчання в своїй рідній школі? – чемно привітавшись, запитує в присутніх Таміла Бугаєнко.

 


У відповідь чуємо одноголосне "так". Подібної точки зору дотримуються і батьки дітей, котрі звернулися до голови обласної ради з проханням посприяти тому, аби навчальний заклад І-ІІІ сту-пенів навчання не позбавили старших класів. Тим паче, що школа має хороший рейтинг у районі. До того ж, як повідомляє сільський голова Олена Лейбович, згідно з перспективними прогнозами протягом ближчих п'яти років учнів у селі не поменшає. А без школи село, і це ні для кого не секрет, приречене на вимирання. То навіщо рубати сук, на якому сидиш?..

 


Суцільні ковдобини та вибоїни на автодорозі "супроводжують" нашу подорож до Казанки. Водій, аби не зіпсувати казенне майно, знижує швидкість руху до 30-40 кілометрів на годину. Навіть моторошно стає, коли уявляєш, за яких умов возитимуть на навчання до райцентру великоолександівських школярів. І я не здивуюсь, якщо багато батьків потенційних старшокласників відмовиться від такої "подорожі" до Країни знань…

 


Але, схоже, перший заступник – виконувач функцій і повноважень голови Казанківської райдержадміністрації Микола Сорочинський мало опікується подібними "дрібничками". Очільник виконавчої вертикалі влади у районі під час бесіди з нами насамперед виходить з арифметично-фінансових міркувань. Як повідомив Микола Іванович, на 2009 рік галузь освіти району має дефіцит у 1 млн. 190 тис. грн. тільки на зарплату вчителів. 300 тисяч гривень не вистачає на забезпечення загальноосвітніх закладів енергоносіями, такої ж суми – на харчування дітей І-ІV класів… На переконання М.І. Сорочинського, в усьому винен так званий формульний підхід при формуванні бюджету галузі освіти.

 


– А навіщо ж було приймати дефіцитний районний бюджет? – риторично запитує Т.І. Бугаєнко. – І чому ми, обласна рада, дізнаємось про це тільки зараз, посеред року, а не, приміром, під час розроблення та прийняття обласного бюджету-2009 ?..

 


До честі М.І. Сорочинського, він наважується виїхати з нами до деяких сільських шкіл, над якими нависла загроза реорганізації, та "наживо" поспілкуватися з людьми – представниками місцевих територіальних громад.

 


… Шлях до Краснознам'янки видається ще важчим, ніж до Казанки. Адже асфальтованої дороги до віддаленого села практично не існує (вона розбита вщент – гірше, ніж після бомбардування), і салон нашої автомашини вмить наповнюється їдким пилом, що, здається, впивається в кожну клітинку твого тіла. Неабияк дошкуляє і пекельне сонце. Відтак як суцільне знущання нами сприймається придорожній плакат: "Хай щастить вам, люди добрі!".

 


Утім натовп розлючених та рішуче налаштованих краснознам'янців нічого доброго заїжджому високому гостю з райдержадміністрації не віщує. Люди спересердя висловлюють представнику влади те, що роками наболіло, накипіло в селянській душі: "Поїздіть кожного дня цією дорогою", "Навіть після війни школи не закривали, а будували", "А ви ж нам дитячий садок обіцяли багато років…", – ці та інші репліки людей немов гострі стріли несуться з усіх боків.

 


– Питання реорганізації школи, – каже пенсіонерка Марія Абрамян, – є питанням виживання всього нашого населеного пункту. Село наразі живе, розвивається – багато людей (близько 80-ти на постійній основі, влітку – ще більше – А.Т.) працюють у ПСП "Агрофірма ім. Т.Г. Шевченка", то навіщо топтати наше село? Мені соромно за цю Україну, в якій я виросла та живу…

 


– У мене п'ять онуків з Херсона, котрі через збіг обставин живуть у нашому селі та відвідують місцеву школу, – додає Катерина Дорошенко. – Кажуть, що навчають у нас не гірше, ніж у великому місті. Залиште нам школу!

 


Розмова на підвищених тонах закінчується нічим. Люди не розуміють владу, та ж, в свою чергу, зовсім не хоче почути простих людей. Висловлюючись шаховим язиком, маємо у підсумку цугцванг, коли від кожного наступного ходу ситуація на дошці стає дедалі гіршою…

 


За схожим сценарієм проходить і зустріч з громадою села Олександрівка. "Ви мені хоч трошки вірите?" – запитує в місцевої громади в.о. голови райдержадміністрації.

 


– Ні, – лунає з натовпу обурених людей.

 


І я зовсім не дивуюсь такій позиції місцевої громади. Бо, на мою думку, Микола Сорочинський, звинувачуючи в бідах освітянської галузі кого завгодно – область, державу, демографічну ситуацію в Україні тощо, дещо лукавить. Або, можливо, скромничає. Адже протягом багатьох років Микола Іванович очолював Казанківську районну державну адміністрацію, себто – представляв у районі владну виконавчу вертикаль, на вершині якої перебуває не хто інший, як гарант Конституції. До речі, в службові обов'язки голови райдержадміністрації якраз і входять функції забезпечення сталого соціально-економічного розвитку ввіреної території, створення умов для поліпшення життя людей.

 


Як це вдалося Сорочинському?

 


У серпні 2003 року голова Казанківської райдержадміністрації М.І. Сорочинський отримав догану від тодіш-нього Президента України Леоніда Кучми. У тексті наказу, зокрема, є й така фраза, яка безпосередньо торкається теми цієї публікації: "Неналежний рівень роботи закладів освіти та культури, невідповідність соціальної інфраструктури сучасним запитам населення в значній мірі спричинили погіршення криміногенної ситуації".

 


То, може, М.І. Сорочинський нині намагається позбутися неприємної приставки "в.о." у своїй посаді з тим, аби якнайкраще, найефективніше виправити "окремі недоліки", що мали місце майже шість років тому? І в цьому, мабуть, йому активно сприяють колеги по Народній партії – голова облдержадміністрації Олексій Гаркуша та начальник обласного управління освіти і науки Валерій Мельніченко? А можливо, і в такого об'єднаного спільними партійними цілями владного гурту не вистачає повноважень для того, аби поміняти ситуацію в освітній галузі на краще і бодай зберегти мережу сільських шкіл? Але ж, шановні добродії, найвищий законодавчий орган України – Верховну Раду – також очолює "ваша людина" – "народник" Володимир Михайлович Литвин!.. Звертайтеся, пишіть, стукайте в двері та калатайте в усі дзвони, аби змінити ситуацію на краще! А якщо не виходить, Миколо Івановичу, – то чи не буде з Вашого боку чесніше на знак протесту з існуючим станом справ у галузі освіти написати заяву про звільнення? Не сумніваюся в тому, що мешканці Казанківщини належним чином оцінили б такий мужній крок сильної людини.

 


Нині ж, схоже, маємо замкнене коло, коли у владі ніхто ні за що конкретно не відповідає, перекладаючи вину на когось іншого, тільки не на себе любимого та непогрішного. Ну, хіба що численні начальники періодично міняють кабінети, зрештою залишаючись на владній орбіті. Відтак не дивно, що все більшу популярність в народі набирає ідея повного "перезавантаження" влади, коли всі попередні і нинішні "керманичі" різних рівнів представництва, які довели український народ до повного зубожіння, дружньо і одночасно залишать свої теплі керівні крісла, та негайно підуть геть. Назавжди. З тим, аби ідея закриття або "реорганізації" сільських шкіл сприймалася майбутніми поколіннями не інакше, як злий жарт або дурний сон.


 

Андрій ТЮРІН
Фото автора

Казанківський район

Сообщение:

*

НОВОСТИ