Прейскурант на життя

…И тогда соблазнятся многие;
и друг друга будут предавать,
и возненавидят друг друга…
И, по причине умножения
беззакония,
во многих охладеет любовь.


Евангелие от Матфея


Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона

 

слово це – прейскурант – тлумачить як список товарів "с указанием их продажных цен".


А скільки коштує людина?
Скільки коштує людське життя?
Кощунськи, але все-таки скільки?

 

Вчені наважилися і підрахували, за цінами свого часу, скільки в людині води, скільки кальцію, крові… Прейскурант, який вони склали затим, приголомшив їх: людина коштує надзвичайно смішну суму! Всього кілька доларів із дрібняками – центами.

 

З такої ціни справді можна було б лише посміятися. Людське життя, за Божою міркою, – неперехідний і, безцінний дар, на варті якого стоїть заповідь "Не вбивай!".

 

Але щось тут не зовсім так, якщо філософ нагадує нам, усім сущим на землі, про зоряне небо над нами і про моральний закон у нас. Пригадаймо й Господнє: "…яка ж користь людині, якщо здобуде весь світ, а душу свою занедбає?". Ось і виходить, що ціна людського життя за Божою міркою і міркою ницьою, на слова класика, – "дистанция огромного размера". Людина з її законним, конституційним правом на особисту недоторканість, на право на життя дуже легко може його позбутися. На тлі жорстокого сьогодення, коли гасло "Перед законом всі рівні!" стало просто ходульним, декларативним, людське життя не варте, як кажуть, і ламаної копійчини! І це той доконаний факт, який, на жаль, став невід’ємною часткою нашого буття.

 

Про що я?

 

Про дві (всього лише дві) кримінальні справи, які цими днями у відкритому судовому засіданні розглянула колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Миколаївської області. Одну – за апеляцією засудженого на дванадцять років шість місяців Романа Бондаря, 1979 року народження, на вирок Центрального районного суду міста Миколаєва. Другу – за апеляцією адвоката засудженої на шість років Марії Мироненко, 1986 року народження, на вирок Вознесенського міськрайонного суду. Обидві кримінальні справи – про вбивство. Обидві – про те, як молоді, тридцяти і двадцяти трьох років, люди виключно з корисливих мотивів підняли руку на чуже життя. Серед білого дня…

 

Апеляція, тобто оскарження, повне   або ж часткове, рішення суду першої інстанції, – цілком законне, конституційне право засудженого. Але ж якими серйозними мають бути аргументи засудженого за вбивство людини з корисливих мотивів, які б відмінили рішення суду! Які виправдання-вмовляння можуть пом’якшити злочин, тяжчий якого вже й не придумати?

 

Обидва засуджені – і Роман Бондар, і Марія Мироненко – вирок суду першої інстанції просили змінити, пом’якшивши призначене покарання. Роман Бондар, як на підставу для цього, зіслався на своє щире каяття у скоєнні злочину, на власне й активне сприяння його розкриттю. А також на те, що на його утриманні двійко неповнолітніх дітей. Марія Мироненко просила зглянутись над нею заради її трьох малолітніх дітей. Молода мати зіслалась на це і в судовому засіданні. Її голос з-за металевої, до самої стелі, клітки у напівпорожній судовій залі було важко розчути. Судді попросили повторити прохання. Відтак запитали, де була вона, мати трьох малюків, у той час, коли її діти тяжко хворіли, чому вони голодували…

 

На думку колегії суддів, покарання, призначені Романові Бондарю і Марії Мироненко, необхідні й достатні для їхнього виправлення і попередження нових злочинів. А тому й підстав для задоволення їх апеляцій немає. Тож і заяви про апеляційні оскарження рішень суддів першої інстанції щодо обох засуджених було залишено без задоволення, а вироки Центрального районного та Вознесенського міськрайонного судів – без змін.

 

Суворий, формальний суд, позбавлений будь-яких емоцій, дав у своїх ухвалах саме таку оцінку. Врахувавши, як і належить, і ступінь тяжкості вчинених злочинів, і особистість засуджених, і обставини, що пом’якшують покарання.

 

Не можу, не маю права ні давати оцінку судовій ухвалі, ні просто коментувати її. Не тільки тому, що це – виключне право Верховного Суду. У права людини на життя і у права засудженого на апеляцію судового рішення абсолютно різні і незпівставні ракурси. Бо що можна протиставити природному, основному і невід’ємному праву людини – праву на життя! Ніхто, абсолютно ніхто не має права своєвільно позбавити людину життя. І якщо хтось-таки підняв руку на неї, то і розплата, гадаю, має бути такою ж? Конституція України однією статтею захищає право людини на життя, другою – теж саме право і її вбивці. З офіційної токи зору, вищу міру покарання в Україні скасовано з гуманістичних міркувань. Фактично ж, за умови перебування нашої держави у Раді Європи. До речі, не поспитавши думки народу. Ось і думаєш, чи такий вже й гуманний цей гуманізм? І чи не тому таке дешеве людське життя?

 

На цю думку наводить і те, що колегія суддів водночас із ухвалою на апеляцію адвоката Марії Мироненко винесла й окрему ухвалу. І тим самим дала оцінку діяльності тих, основне завдання яких, мовою закону, – забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх конституційних прав й інтересів. Тих, чия робота має базуватися на принципах законності й поваги до особи. При вирішенні питання про порушення кримінальної справи щодо Марії Мироненко та при її розслідуванні, йшлось у судовому засіданні, встановлено факти порушення кримінально-процесуального закону. Крім того, в ній було допущено тривалу тяганину.

 

Окрему ухвалу, після судового засідання на наше прохання, прокоментував Віктор Приймак – адвокат Віри Іванченко, доньки 82-річної Валентини Петренко, на яку й підняла руку Марина Мироненко, колегія суддів винесла на адресу правоохоронних органів. Ті, розслідуючи кримінальну справу про вбивство Валентини Петренко, "припустились доволі суттєвих правопорушень".

 

Із доповіді судді, зі слів засудженої Марії Мироненко й адвоката Віктора Приймака склалася ось яка кримінальна хронологія.

 

1 квітня 2008 року до чергової частини Вознесенського міськрайвідділу внутрішніх справ телефоном 02 надійшло повідомлення про те, що у селі Дмитрівці виявлено труп 82-річної Валентини Петренко. На місце події прибула чергова слідчо-оперативна група. При огляді місця події слідчий за участю судмедексперта на трупі виявив численні тілесні ушкодження. Це й було зафіксовано у відповідному протоколі та у довідці судмедексперта.

 

3а два дні по тому слідство міськрайвідділу винесло постанову про відмову у порушенні кримінальної справи.

 

Аргументи?

 

А на трупі Валентини Петренко видимих тілесних ушкоджень… не виявлено, ознаки насильницької смерті відсутні.

 

Одначе ту постанову скасовує місцева прокуратура – як передчасну й без повного та всебічного з’ясування всіх обставин кримінальної справи. Матеріали – знову у міськрайвідділі, на додатковій перевірці.

 

На початку липня слідство, вже за її результатами, виносить нову постанову. Однак знову і на тих же підставах відмовляє у порушенні кримінальної справи. При тому, що майже за місяць до цього, у травні, судмедексперт, як і належить, надав слідству свій документ – Акт судово-медичного дослідження трупа. Причина смерті Валентини Петренко, йдеться у його висновках, – тупа закрита черепно-мозкова травма, яка супроводжувалась крововиливами під тверду мозкову оболонку в області лівої півкулі мозку…

 

Міжрайонна прокуратура ту постанову знову скасовує. А матеріали справи знову ж направляє міліції на додаткову перевірку… Ті матеріали – і протокол огляду місця події, і пояснення судмедексперта й інших осіб, й Акт судово-медичного дослідження трупа Валентини Петренко, сказав адвокат Віктор Приймак, вказували на явні ознаки злочину і були достатніми для порушення кримінальної справи. Однак довгий час її безпідставно не порушували, зазначила в судовому засіданні Віра Іванченко. А досудове слідство, з її точки зору, проводилось необ’єктивно й неповно. Насамперед не були враховані досить суттєві докази вбивства, на які вона особисто вказувала працівникам міліції, надаючи їм речові докази.

 

– Тільки у жовтні 2008 року кримінальну справу про вбивство моєї мами, нарешті, було порушено. Через півроку після вчинення злочину…

 

А той злочин: 23-річна жінка вбила 82-річну…з-за мобільного телефону вартістю 250 гривень.

 

Ось таким, доволі дешевим виявилося життя відомої у селі Дмитрівці, та й на Вознесенщині жінки, яка перенесла голод і холод довоєнних, воєнних і повоєнних років, а за свою звитяжну працю була удостоєна державних нагород!

 

Як могло таке статися?

 

Як з’ясувалося, дуже просто. Звикла прибирати до своїх рук все, що погано лежить, Марина Миронова пробралася до будинку Валентини Петренко саме в той час, коли та поралась по господарству. Знала, що напередодні та мала отримати пенсію. Грошей у будинку однак не знайшла, але запримітила дешевенький "Сіменс А-62". Взяла його, прихопивши заодно зарядний пристрій і стартовий пакет оператора зв’язку "Джинс". А тут на поріг несподівано – і сама господиня…

 

На цьому, здавалося б, можна і крапку поставити. Довга, дуже довга й важка дорога правди і справедливості, нарешті, дійшла кінця.

 

Але ставити крапку, схоже, ще рано. Своє остаточне слово має сказати Верховний Суд, якщо засуджені, не погодившись із ухвалою колегії суддів, звернуться до нього щодо пом’якшення покарання. Це їхнє законне право. Та не про це мова. Людське життя, крихкіше від тонкого скла, ставить всіх нас перед доконаним фактом: вбивство людини сьогодні – загрозливе явище. Позбутись життя, виявляється, можна просто за дешевенький мобільник! І найбільше заохочення до цього – безкарність. Така собі Марія Мироненко мешкала у селі Дмитрівці, як кажуть, на птичих правах. Ніде не була прописана. Ніде не працювала. Українського громадянства не мала. Приїхала у село, за її словами, з Тюменської області. Не була заміжня, мала трьох малолітніх дітей, вихованням яких не займалася. Через що рішенням Вознесенського міськрайсуду їх у матері відібрали.

 

А жила ота матінка здебільшого тим, що тягла у людей усе, що, як кажуть, погано лежало. І ні в районному центрі, у Вознесенську, ані в селі не поцікавився тим, звідки ж до них прилетіла та птаха? Чому жінка роками живе у селі без належного громадянства, переступивши правила і закон України?

 

Красномовний факт. Дітей, усіх трьох, у Марії Мироненко відібрали за тиждень по тому, як їхня мати скоїла вбивство. Одначе про те, як бідно і тяжко жилось її малюкам, знали – відали і в селі, і в районному центрі ще з 2005 року – з народження першої дитини. Мати без паспорта, певна річ, не могла розраховувати на державну допомогу на дітей в Україні. Але ж хтось та повинен був, виключно ради них, подумати саме про це? Комусь та повинна була боліти душа про голодних – холодних дітей? По-справжньому, як і належить, а не формально, роздавши – розкидавши трьох малюків по різних дитячих будинках! Воістину, у семи няньок дитя без ока! Он стільки розвелось – розплодилось у нас усіляких державних структур по догляду – нагляду за дітьми. А їх тяжку долю вирішує суд, а не ті, хто зобов’язаний дбати про них. Ще до суду.

 

Що ж це у нас за держава така – правова, якщо людське життя в ній не варте й копійки? Роман Бондарь, уродженець одного із сіл, що на Жовтневщині, тимчасово мешкав ( без прописки) у місті Миколаєві, у Валентини Корчної. За помешкання не платив. То ж та й наказала залишити житло. А квартирант взяв палицю – і по – своєму "розрахувався" із господинею. Загорнув її труп у ковдру, зв’язав дротом і закопав на березі Південного Бугу…

 

Шість місяців ніхто не шукав жінку. Півроку… І тільки після заяви стривожених сусідів на місце злочину прибула міліція…

 

Ціна людського життя впала до найнижчої позначки! Так що вже час, мабуть, говорити і про своєрідний "прейскурант" на нього. "Озброєні" потужним законодавством, практично ми не захищені. Чого лишень коштує свідчення у суді! Жителям села Дмитрівки, котрі давали свідчення проти вбивці, розповіла Віра Іванченко, відкрито погрожували, їх залякували розправою.Теоретично, у свідка є право на особисту охорону й на охорону житла і майна, на спеціальні засоби індивідуального захисту, навіть на вогнепальну зброю. У житті все по-іншому. І люди бояться свідчити. Бояться й захисники, і законні представники, цивільні позивачі, експерти, поняті… Тому так багато сьогодні в судах справ про вбивства. А разом із тим зросли злочини, про які раніше й не знали, – незаконне позбавлення волі, вбивства на замовлення, викрадення з метою викупу… І тому таке дешеве, дуже дешеве людське життя. Формально, у юридичному сенсі, захисників у нас – хоч відбавляй! Он скільки державних відомчих особняків органів прокуратури, міліції, всіляких інспекцій, управлінь! Розкішних і респектабельних, облаштованих на сучасний лад, із довгою шеренгою іномарок біля під’їзду. То нову тротуарну плитку мостять, то вкотре ремонт затівають, то шлагбауми обабіч ставлять. Певна річ, на кошти бюджетні, на наші, платників податків, кошти. А захистити життя людське, схоже, нікому…

 

Надія БОНДАРЧУК

Сообщение:

*

НОВОСТИ