Бунтар з Нової Одеси

Культура

  8 Авг , 2009

Герой нашої сьогоднішньої публікації – не з когорти уславлених, маститих літераторів, увінчаних та увішаних різноманітними титулами й регаліями. Він не входить до творчих спілок, не є лауреатом мистецьких премій та конкурсів. Його шия та груди не обтяжені сяючими медальками-"побрякушками", якими так полюбляють хизуватися деякі з його колег по письменницькому цеху. Отже, не обласканий увагою небожителів з владних коридорів. Проте він сам та його твори мають набагато більшу цінність – любов та відданість читачів, які з нетерпінням чекають чергового творчого доробку свого любимого автора. Ось уже понад десятиліття новели та вірші письменника з Нової Одеси Анатолія Вітренка зігрівають шанувальників його таланту особливим теплом та оптимізмом, а ще – вірою в людську унікальність та неповторність.
Дивовижно, але виливати свою душу на книжковий папір Анатолій Миколайович наважився у досить зрілому віці – в 68 років. Дебютна збірка – "Живий свідок" – викликала як повне сприйняття одних, так і дістала суперечливої оцінки інших критиків. Але, головне, збірки його поезій та прози нікого не залишають байдужими. Всього ж на творчому рахунку Майстра – тринадцять виданих книжок, або в середньому – по одній збірці на рік. Похвальна творча плодовитість! 10 серпня
А.М. Вітренко відзначатиме свій 80-літній ювілей, але на досягнутому зупинятися не збирається.
З роси і води, шановний Анатолію Миколайовичу!
Біографія А. Вітренка цілком співзвучна тому буремному часу, який випав на долю його покоління. Народився
10 серпня 1929 року в селі Катеринівка Привільнянського (нині – Баштанського) району Миколаївської області. Коли маленькому Толі виповнилося п’ять місяців, його батьків оголосили куркулями. Комнезам (комітет незаможних селян) вигріб з хати заможних та працьовитих степовиків усю живність та майно, а самих Миколу Івановича та Ярину Мартинівну разом із малими дітьми намірявся вислати до Сибіру. Останньої миті родині Вітренків вдалося втекти від пильного більшовицького ока, та на цьому поневіряння розкуркулених тільки-но розпочалися. Протягом довгих років сім’я знаходила притулок у південному степу, в скиртах соломи. Харчувалися чим Бог пошле, а також – добрі люди.
***
Але найбільші випробування були попереду. Голод 32-33-х років Толя запам’ятав дуже добре. Хлопчик став свідком того, як опух та помер від неймовірних страждань рідний дядько. Перед очима Анатолія Миколайовича і зараз стоїть картина: батько десь роздобув та приніс додому телячого хвоста. Пошматував. З того непотребу і суп зварили, і смаженину приготували. Ото поласували!..
***
1936 року родина Вітренків переїжд-жає до с. Женево-Криворіжжя Новоодеського району. Саме тут їх і накрила своїм чорним крилом війна. Батька через хворобу до армії не взяли. Проте свого небіжчика за чотири роки лихоліття таки поховали – брата Анатолія гітлерівці повішали за учать у підпільному русі. Через багато десятиліть події Великої Вітчизняної війни на Новоодещині Анатолій Вітренко опише у книжці "Біль на Вовчій".
***
Потяг до літератури А.М. Вітренко проніс крізь усе життя, але писати почав лише на сьомому десятку. "Я акумулював знання і враження все життя, але лише після 68 років став доносити їх до своїх читачів", – каже Анатолій Миколайович. На думку письменника, його твори мають передати іншим людям набутий автором життєвий досвід та мудрість, аби ті не повторювали вже зроблених помилок. Додамо, що всі твори ювіляра пронизані неабиякою любов’ю до людей. У книгах Анатолія Вітренка – саме життя з його білими та чорними смужками, переживаннями та радощами, емоціями та холодним розрахунком.
***
Літературний кумир самого А.М. Вітренка – лауреат Національної премії Ук-раїни ім. Т.Г. Шевченка поет Дмитро Кремінь. "Я не тільки люблю його вірші, а й повністю розумію їх потаємний та високий зміст", – стверджує Анатолій Миколайович. Значною мірою видатний поет Миколаївщини сприяв тому, аби автор-початківець отримав путівку в літературний світ, повний заздрощів, а подеколи – й підлості. Теплі слова Анатолій Вітренко каже й на адресу ще одного поета Миколаївщини – Валерія Бойченка. До речі, наша газета завжди підтримувала талановитого земляка, друкуючи на своїх шпальтах його нові твори.
***
Ще один відомий поет південного краю, нині покійний Еміль Январьов, далеко не одразу повірив у щасливу зірку аматора з Нової Одеси. "У такому віці починати писати вірші не має сенсу", – сказав, як відрубав, маститий літератор. Але під час презентації другої книжки Вітренка Еміль Ізраїльович уже не був таким категоричним: "Я вірю, що це написав ти, але хтось тобі допомагав". І лише після того, як побачила світ третя книжка Анатолія Вітренка, Январьов похвалив колегу та визнав хибність своєї первісної оцінки.
***
Найперший рецензент творів Анатолія Миколайовича – його вірна дружина Валентина Федорівна. Разом дружно крокують життям ось уже понад 55 (!) років. Нещодавно-от відзначили смарагдове весілля. На свято з’їхалася численна рідня – діти, онуки, правнуки. А познайомився 25-річний Анатолій з 17-річною красунею Валею на будівництві Куйбишевської ГЕС. Тільки завів юну наречену до рідної хати, як мати сплеснула долонями: "Толю, ти навіщо дитину додому привіз?"
***
Літературний псевдонім Анатолія Вітренка – Бунтар. Так, власне, Анатолій Миколайович підписує деякі зі своїх творів. Саме так називається і його третя за ліком книжка – автобіографічна. Мабуть, саме бунтарським духом вільнодумства сповнені його думки та літературні творіння.
***
Як каже сам Анатолій Вітренко, люди мають позбутися трьох "З" – зарозумілості, заздрості, зазнайства. Тоді люд-ству краще жилося б на нашій зеленій планеті.
***
Як за нинішньої скрути провінційному поетові вдається видавати таку велику кількість книжок?
– З дебютною збіркою мені дуже допоміг нині покійний бізнесмен і меценат Олександр Подольський, – розповідає А.М. Вітренко. – Пенсія у мене замала, тож змушений шукати спонсорські кошти на видання власних творів. Відтак дуже вдячний за розуміння та підтримку Анзору Ішхнелі, Володимиру Тулубу, Леоніду Гіржеву, Володимиру Стефанчишину та багатьом іншим добродійникам. Велика подяка й директору видавництва "Іліон" Ганні Рум’янцевій.
Нові надбання Анатолія Вітренка – збірки прози "Бідолашне кохання" та щойно віддрукована "Любіть, поки любиться…" Власне, уривок з останнього твору ми і пропонуємо вашій увазі. Читайте, насолоджуйтесь.
Андрій ТЮРІН
Фото Дмитра ЛАСКІНА

Уривок з повісті "Люби, поки любиться…"
Виглядала у віконечко свою донечку Настя Буркун. А її вже два місяці немає та й нема. Не витримала вона такої довгої розлуки, пішла до Івася.
– Поїдь, Івасику, в Миколаїв, провідай її. Може, там щось трапилося з нею. Краще б ви були оженились, була б вона на моїх очах.
І поїхав він, бо й сам переживав за неї. Уже в оренду отримав 6 га землі й посіяв соняшник, дуже вигідна культура…
Приїхав, подався у технікум.
– Як побачити Любу Буркун, не підкажете? – запитує в адміністратора, яка сиділа за столом.
– Буркун, – кажете, – зараз подивлюся у список студентів. Так, її виключили за погане навчання й систематичне невідвідування уроків.
Івасик йде до директора технікуму й отримав таку відповідь:
– Ми її виключили з технікуму. Вона вийшла заміж за міліціонера. Вони приходили обоє, забрали документи.
– А де ж її тепер знайти? – питає Івасик.
– Ви запитайте в кабінеті №3, група бухгалтерського обліку. Ви почекайте
15 хвилин, буде перерва. Ви лише від Віолети Січкар дізнаєтесь, де Люба.
– Вона проживає в готелі "Україна", – каже Віолета, – тільки не кажіть, що я вам сказала. Вона на мене ображається – "зрадницею" називає.
Він їде на Радянську вулицю, переходить дорогу біля каплички. Ось і готель. В адміністратора запитує: "Буркун Люба проживає у вас?"
– Так, проживає в номері 7. Вона тільки ночує тут. А ви хто будете їй?
– Рідний брат…
– Ваша сестра не сама живе: чоловік у неї міліціонер, дуже крутий… Вони приходять о 7-й годині вечора.
Івасик проголодався, вирішив знайти якийсь харчоблок, щоб поїсти. На вулиці Радянській знайшов лоток, де продавали біляші, купив два біляші, підкріпився, попрошкував до готелю.
– Скільки коштує кімната, щоб переночувати одну тільки ніч?
– А навіщо вам кімната, вам ліжко одне потрібно – 15 рублів на добу.
Рівно о 7-й вечора Івась пішов по коридору до сьомої кімнати, постукав. Ніхто не відповів. Він ще  раз постукав – мовчання… Пішов у свій номер, ліг на ліжко і задумався. "Вже Люба вийшла заміж за міліціонера, спізнився я – й нічого вже не вийде… Мабуть, переночую й вранці чкурну додому. Додому… а що я скажу хрещеній? Брехати не можна. І правду казати теж, бо вона не переживе". Минуло 15 хвилин, він ще раз стукає у двері. І раптом двері відчиняє сама Люба…
– Івась? Яким родом ти оказався тута?
– Я увесь Миколаїв облазив, поки тебе знайшов. Твоя мама дуже хвилюється за тебе.
– У мене всё упорядке… Хай не волнуется.
– Любо?
– Що?
– Поїхали додому… Кинь оці штучки… Хіба ти не бачиш, куди ти опустилася? У тебе в голові що – олія?..
І тут Люба не втрималася, заревіла, сльози покотились по її личку, розмазали підмальовані очі. Вона закурила "стюардесу".
– Івасику, тікай звідси. Прийде "Бульдог", може тебе вбити. Я втечу, я вже думала над этим, только трошки зароблю грошей…
– Кохана моя. Навіщо тобі гроші. У мене вже є земля. Врожай намітився непоганий – у нас будуть гроші.
– А с работой як?
– Підеш працювати у крамницю, саме зараз немає кому працювати. Крамницю закрили, бо там недостача… Шукають нову продавщицю…
І в цей саме час відкриваються двері, й у кімнату заходить Арнольд.
– Люба! Не понял? Кто это?
– Це з нашого села…
– Ану, селюк, вимітайся скоренько!
А Івась ніби не чує його команду. Арнольд заліпив Івасю у переносицю.
– Тільки не бий, умоляю! Івасю, тікай!..
Арнольд схопив закривавленого Івася й викинув його у коридор. Той ледве поплентався у свій номер. Там вже на ліжку, що навпроти, лежав молодий хлопець.
– Хто це тебе так розмалював?
– Міліціонер…
– О, та ти не зв’язуйся з ними, можуть і вбити…
– При свідках не вб’ють…
– А що, свідка не можна прибрати?
Ліг Івась на ліжко, накрив платочком носа, став думати: "Хай мене навіть і вб’ють, а не відступлюся від Люби". Вона попала в халепу, треба її виручати. А тільки як?
Якби ж вона зрозуміла, з ким зв’язала свою долю? Але ж бачить, Івасик, що вона його любить, тільки Івасика. Та інша думка була протилежна, яка підказувала йому: "У неї на руці він помітив золоту каблучку, а на шиї золотий ланцюжок. На нігтях нарощені коготки. Вона ж мене не послухає, клюнула на золото. А що я можу їй дать?"
Вранці Івась зібрався додому. Здав адміністратору своє ліжко, а вона йому дала писульку від Люби. Там вона писала:
"Івасю, я буду писать тобі листи, один раз на тиждень. Сюди більше не приходь. Їдь додому, заспокой маму. Прощай, любий, чекай на мене… твоя Люба!".
***
– Люба, – звернувся Арнольд, – ти граєшся з вогнем. Щоб це було в останній раз, бо я можу й вивернути кожуха.
– А що я поганого зробила?
– Я бачу в торгівлі справи неважні – малі прибутки. Я тебе знімаю з торговельної точки, є краща робота. Там ти принесеш більші бабки. Я тебе відвезу на автобусну зупинку, поблизу мосту Широкої Балки, на трасу. На цій зупинці сидітимеш на лавці, будеш лузати насіння. Повинен хтось клюнути на гачок – не відмовляй. Пропонуй себе порозважатись, навіть за малі гроші: 5 чи 10 рублів. Я буду тебе "кришувати". Тягни клієнта в готель, у свій номер. 10 хвилин на роздягання, а потім я буду з нього вибивати бакси. Ми розбагатіємо "мгновенно".
– Я почуваю себе погано. Дай мені відпочинок, Арнольде.
– Потерпи ще дві неділі, попрацюй заради нашого благополуччя.
Три стакани злускала насіння Люба, а легковики пролітали з великою швидкістю. Лише автобуси, що їхали на Кульбакине, Широку Балку, Жовтневе, зупинялися, щоб висадити пасажирів.
І аж близько обідньої пори, зупинилась іномарка.
– Дэвушка, куда тебя подвезти?
– У готель "Україна".
– Садысь, поедэм. Почэму грустная?
– Мама хворіє…
– Дэньги надо?
– Звичайно, треба.
І вірмен везе Любу, радіє – спіймав русалоньку… Не знає, що за русалку при-йдеться видобути дві тисячі доларів з власного гаманця, бо попадеться він при спробі зґвалтування неповнолітньої дівчини.
– Ти дякуй Богові, що я тобі кулю в твою скроню не послав, – каже Арнольд. – Дві тисячі, ти ще й легко відкараскався. А 10 років буцегарні, це що краще? То-то!
***
Повернувся Івасик додому. Заспокоїв хрещену. Казав, що Люба навчається на відмінно, скоро приїде. Трішки захворіла, підчепила ангіну – полікує горло антибіотиками, а тоді й приїде до мами…
Нарешті Івась отримав листа від Люби, в якому просила вона його приїхати в Миколаїв.
"Івась, – писала вона, – в готель не йди, а трамваєм першим номером або одинадцятим, їхати потрібно до останньої зупинки. Перейдеш дорогу, на автобусній зупинці я зустріну тебе. А якщо мене не буде, я залишу записку під лавкою у порожній коробці від сірників. Тільки обережно переходь дорогу – тут машини літають з великою швидкістю.
Любий мій Івасику, якщо можеш, вибач мені дурній, що я не слухала тебе… Я була неправа, за що так гірко поплатилася. Я не знаю, щоб я дала, якби можна було перегорнути сторінку і почати нове життя…"
Івась перейшов дорогу, але на зупинці нікого не було. Швидко знайшов коробку від сірників. Там була записка:
"Івасику, можеш їхати додому, я теж скоро приїду. Арнольда заарештували, він великий злочинець: через туристичне агентство відправляв за кордон молодих дівчат, постачав у борделі. Віолета Січкар розкрила цю шахрайську зграю".
Івась зрадів цим новинам. Він знаходив на зупинці її недопалки сигарет "Стюардеса" і плакав. На цих недопалках були сліди червоної помади. Це її пальчики тримали їх, це її губи торкалися сигарет, які вона не докурила. "Люба моя, я прощаю тобі, ти зовсім не винна. Ти просто помилилася в житті. Тепер я буду поруч, я не дам тобі права на помилку, бо я тебе люблю і любитиму до останніх днів мого життя…"
Люба повернулася в село. У неї з Івасем була довга розмова. Коли Івась за-пропонував одружитися з нею, вона запитала:
– А ти добре подумав? Ти будеш мені дорікати за мої помилки? А чи ти зможеш мені пробачити? Якщо так – тоді я згодна.
– Я даю слово, Любушка, жодних нарікань ти від мене не почуєш. Хіба можна дорікати, коли любиш?
У жовтні дев’яностого року у них відбулося весілля. Дуже скромне: було запрошено всього тридцять чоловік. Тільки свої рідні й дуже близькі люди. Люба навіть відмовлялася зодягнути весільну сукню. Але Івась настояв на своєму: весілля раз у житті буває.
Раз по раз кричали "Гірко! Треба підсолодити!", і молоді цілувалися й дарували їм не тільки подарунки й гроші. Івася мама дарувала сама себе:
– З Юхимом ми прожили життя, а жодного разу він навіть голос не підвищив.
А Івасика теща побажала молодим:
– Любіть, поки любиться… Навіть коли буде нестерпно важко, все одно – любіть! Бо тільки у любові все заключається… А хіба можна жити без любові?…
Був теплий серпень дев’яносто першого року. Івась закінчував свій робочий день. Якесь незвичайне досі передчуття, невідоме збудження та іржава туга за минулим, яке вже безповоротно зникло… А в серці народжувалось щось нове, щось дуже інтимне, щось нерозлучне, рідне…
Майнула радісна думка: "А, може, Люба вже народила сьогодні, поки він був відсутній, – хлопчика?.." І він спішив додому, щоб скоріше побачити своє потомство.
Вона сиділа в холодочку під грушею, в’язала спицями дитячу шапочку.
– Я вже боявся за тебе, хвилювався. Молив Бога, щоб все обійшлося благополучно.
– Іди до мене ближче. Давай свою руку сюди. Відчуй і ти, як "Телесик" твій б’ється…
– Ага, відчуваю, що це він ніжкою так штовхає?
– Не знаю.
– Що йому там тісно, мабуть?
– Можливо… на білий світ проситься.
– Люба, рідна моя, як хороше, що ти поруч. Ти перемогла сама себе. Немає нічого важливішого, ніж перемога над собою. Той, хто хоче виховати свою волю, повинен навчатися боротися з перешкодами…
І знову прийде тиха чарівна ніч. І зорі будуть тремтливо мерехтіти чарівною казкою, ніби мільярди живих істот посилати на Землю загадкове світло космічного Всесвіту. А потім народиться благословенний день, який принесе сонячне тепло й надію на світле майбутнє…

Травень 2009 р.

Сообщение:

*

НОВОСТИ