Коли душа болить… (Надія БОНДАРЧУК)

26 лютого на "Пряму лінію" до голови обласної ради Тетяни Демченко зателефонував житель села Веселе Березнегуватського району Василь Олексійович Яковенко.

– Мене мучить одна таємниця, – сказав він. – Допоможіть мені розгадати її…

І розповів історію, котру сам він почув у селі Лепетиха, – там Василь Олексійович свого часу працював у місцевому радгоспі "Реконструкція". Історія ж, з його оповіді, така. У перші дні Великої Вітчизняної війни уночі на перегоні між залізничними станціями Біла Криниця Великоолександрівського району Херсонської області та роз’їздом № 434, що на Березнегуватщині, на мосту через балку зіткнулися два військові ешелони. Начебто внаслідок ворожої диверсії. Одним із ешелонів, що йшов із Заходу, де вже гриміла Велика Вітчизняна війна, везли поранених і сім’ї прикордонників. Зустрічний потяг доставляв бійців на фронт.

– Свідком тієї трагедії випадково стала Євдокія Шелест, жителька села Токаревого, – розповів Василь Олексійович. – Вона того ранку підводою їхала на центральну садибу радгоспу, аби забрати пошту. Там і побачила страшну картину: перекинуті вагони біля залізничного полотна, крики і стогін потерпілих і поранених, команди військовиків…

 Євдокія Шелест і повідала мені про могили, які там же, неподалік від мосту, наспіх копали солдати і хоронили загиблих, а потерпілих і поранених переносили до вцілілих вагонів.

1976 року разом із тодішнім головним агрономом радгоспу Петром Семеновичем Гриньовим та водієм Анатолієм Миколайовичем Вишенським ми приїхали на те місце і, здається, віднайшли одну із могил. Копаючи, натрапили на халяву чобота специфічної вичинки, із останками людських ніг…

Куди я тільки не звертався з проханням достеменно з’ясувати цю трагічну історію. З тим, аби, переконавшись у її достовірності, на місці могил можна було поставити бодай якийсь знак, ушанувати пам’-ять про загиблих! Із цим і до сільради ходив, і до місцевої школи, до керівництва радгоспу… Звернувся і до районної організації ветеранів війни та праці, у військкомат… Скрізь наштовхнувся на багаторічну стіну мовчання…

А телефонний дзвінок на "Пряму лінію", пояснив Василь Олексійович, – його остання спроба й надія на те, щоб усе-таки привернути увагу місцевої влади до тієї трагічної історії, яка сталася першими ж днями Великої Вітчизняної війни.

Ось така вона, ця історія.

 Що робить у таких випадках      місцева влада?

Правильно.

Виконує відомий суворовський заповіт про те, що війну не закінчено до тих пір, поки не похоронений її останній солдат. Велика Вітчизняна війна для тисяч і тисяч сьогодні – не порожній звук. Особливо нинішнім часом, коли в Україні переписується історія війни, а День Перемоги знищується взагалі як свято. Громадянський обов’язок кожного з нас – увічнити пам’ять усіх полеглих. Усіх, до одного. Війна – це не тільки свідчення. Це – ще й велика, й особиста відповідальність. Пам’-ять про полеглих зобов’язує всіх нас, сущих на землі, пройнятися й усвідомленням відповідальності про рідний шматочок землі, на якій народився. Немає пам’яті – немає країни, немає народу! Пам’ять, словами поета, "добавляет в списки еще кого-то, кого нет и ставит, ставит обелиски…"

Жаль, що саме прості люди першими і зайнялися пошуком і відновленням імен полеглих у ту криваву війну. У нашої влади не доходили руки. Схоже, подекуди не доходять і по цей день. Інакше б вона одразу ж розпочала відповідну роботу. Насамперед із з’ясування самої історії: було те зіткнення двох поїздів чи не було в дійсності. І якщо воно справді було, то, мабуть, варто було з’ясувати і все, що з ним пов’язано, встановивши, наскільки можливо, й імена поранених і загиблих.

Та на це здатна лише жива душа. Душа, якій болить чуже горе…

 

В  обласній раді, на звернення Тетяни Демченко до відповідних органів, одразу ж стало ясно ось що. Трагедія сталася, відповіли, скоріш за все, неподалік села Токаревого, що на Херсонщині.

У таких випадках можна було, як кажуть, відписати своїм колегам до сусідньої обласної ради, а заодно і Василю Олексійовичу Якубенку. Мовляв, звернення ваше розглянули, кому слід надіслали листи. Зробили все, що могли. Херсонщина – чужа територія. Нехай все і з’ясовує…

На Херсонщину ж, у село Токареве Білоусівської сільради Новоолександрівського району, терміново виїхала тимчасова робоча група, створена за розпорядженням голови обласної ради Тетяни Демченко. Це – депутат обласної ради Віктор Фролов, начальник загального відділу виконавчого апарату облради Тетяна Дунаєвська, старший науковий редактор Миколаївської обласної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв воєн та політичних репресій Сергій Березний, начальник Державної інспекції з охорони пам’яток культури у Миколаївській області С. Яценко та старший фахівець інспекції В. Гребенніков, голова ради Миколаївської обласної громадської організації "Пошуковий загін РККА" В. Лайдьонов. На місце, де того дня працювала тимчасова робоча група обласної ради, прибув перший заступник голови Великоолександрівської районної державної адміністрації Олександр Іванченко. Присутніми були також працівники місцевої Білоусівської сільської ради і земельного відділу Великоолександрівської райдержадміністраціїі та житель села Новопавлівки цього ж району М.І. Садовий.

Відтак вималювалась непривабна картина. Як з’ясувалося, саме з цього питання – звернення щодо можливого зіткнення двох залізничних потягів біля села Токаревого – давно вже ведеться листування між кількома державними структурами. Зокрема, між Березнегуватською районною державною адміністрацією і Міжвідомчою комісією у справах увічнення пам’яті жертв воєн та політичних репресій Миколаївської обласної державної адміністрації. З 2007 року. На звернення ще однієї неспокійної людини – жителя залізничної станції Березнегувате Миколи Івановича Ацеховського. Тоді ж керівник робочої групи тієї Комісії Сергій Макарчук офіційно, листом від 30 листопада, попросив районну владу, а також відповідну районну структуру Комісії підготувати та надіслати йому інформацію щодо встановлення невідомого місця поховання потерпілих при залізничній аварії неподалік села Токаревого. Термін – до 17 грудня 2007 року. Відповідь із районної державної адміністрації від 7 грудня 2007 року – про те, що описані події "відбувалися поблизу села Токареве, яке тепер є територією Великоолександрівського району Херсонської області. Березнегуватська райдерж-адміністрація не має права проводити дослідження у населеному пункті, який знаходиться на території іншої області…". Ще одна відповідь – від 10 грудня того ж таки 2007-го – підтверджень тієї події не знайдено, її свідків не виявлено.

 Ось так: нічого немає – і нас, мовляв, не турбуйте…

 Але ж у пам’яті про героїв війни, про радянських солдатів ніколи не було чужої території! Тим, до речі, і прославились "червоні слідопити", що свої пошуки вели стосовно всіх і повсюдно, і до Літопису перемоги вписали тисячі невідомих імен. І це природно. Бо хто може напевне сказати, де боронив рідну землю батько чи син, брат, і де він загинув, якщо їхні домашні отримали коротеньке "пропав безвісти"? Може, і під селом Токаревим, у невідомих ямах-могилах захоронені і березнегуватці, і висунці, маліївці, кавказці, новосевастопольці?.. І скільки ще на сьогодні безіменних могил-ям, що заросли бур’янами тільки тому, що розташовані на території "іншої" області? Можливо, так важко знайти і мені свого дядька Михайла Спиридоновича Бондарчука, призваного 1941-го і "пропалого безвісти" у березні 1945-го…

 Робоча група обласної ради, мовою фахівців, здійснила "польовий вихід" на ймовірне місце поховання, про яке на "Пряму лінію" до Тетяни Демченко зателефонував Василь Олексійович Якубенко.

Що вона з’ясувала в результаті польових досліджень?

За інформацією відповідального секретаря обласної міжвідомчої комісії у справах з увічнення пам’яті жертв воєн та політичних репресій, керівника робочої групи Сергія Макарчука, встановлено, що, по-перше, ймовірне місце поховання радянських військовослужбовців неподалік села Токаревого справді розташоване на території Херсонської області. Земельна ділянка, де знаходиться поховання, на-лежить до Білоусівської сільської ради Великоолександрівського району. По-друге, встановлено конкретне розташування трьох ям, де поховані радянські військовослужбовці та цивільні громадяни, які загинули під час залізничної катастрофи влітку 1941 року. Зроблено три шурфи, що визначили кордон однієї з ям. "Також під час шурфування була встановлена наявність "культурного шару", знайдені фрагменти металевих коробок для фільтрів військового протигазника зразка 1939 року". По-третє, було опитано свідків: мешканця села Новопавлівки Великоолександрівського району Херсонської області М.І. Садового і директора народного музею селища міського типу Березнегуватого Т.П. Пасічник. М.І. Садовий підтвердив факт залізничної катастрофи влітку 1941 ро-ку, Т.П. Пасічник – факт поховання загиблих військових і цивільних неподалік залізничного мосту біля села Токаревого Білоусівської сільради Великоолександрівського району Херсонської області та показали місце ймовірного поховання на плані-схемі.

А ось і документ – Акт про встановлення місця того поховання "у період з 10.00 24.03.09 до 16.00 24.03.09…"

 Щоб зробити це, потрібно було шістдесят сім років!

А люди звертались до влади. Просили:

– З’ясуйте. Душа не на місці. Болить душа…

І ось тільки тепер, завдяки виключно тим, для кого Велика Вітчизняна війна стала спільним болем і пам’яттю, до її літопису, сподіваємось, будуть вписані нові імена. Ці сподівання підкріплює й офіційне звернення до Державної міжвідомчої комісії у справах з увічнення пам’яті жертв воєн та політичних репресій щодо визначення у 2009 році подальшої долі поховання радянських військових та цивільних осіб неподалік села Токаревого Білоусівської сільської ради, що на Херсонщині.

 Цій трагічній історії, схоже, немає кінця. Поки що немає. Ми будемо уважно стежити за її перебігом і про зміни у ній повідомляти своїх читачів.

Однак є і прохання до всіх зацікавлених, небайдужих, до тих, у кого душа болить за людську долю: напишіть нам про своїх рідних і близьких, про тих, кого забрала війна, про ветеранів, яких усе менше і менше, про солдатських вдів, які і сьогодні йдуть до воріт і виглядають на свого солдата в надії, що він повернеться додому… Ваші розповіді, зібрані у своєрідний народний воєнний роман-спогад, надрукуємо до Дня Перемоги.

***

А подальший перебіг цієї історії, що сталася поблизу села Токаревого, що на Херсонщині, голова Миколаївської обласної ради Тетяна Василівна Демченко взяла під свій, особистий контроль.

Для душі, якій болить чуже горе, кордонів немає.

 

 Надія БОНДАРЧУК

Фото з архіву “РП”

Сообщение:

*

НОВОСТИ