І серце віддати дітям… (думки вголос напередодні нового навчального року)

Новости, Общество

  1 Сен , 2009

За всіх історичних часів школа існувала як місце і час зустрічі вчителя і учня. Якою буде ця зустріч – такий досвід і понесе у широкий світ життя дитина, наш учень. Слово «освіта» походить від слова «світло». Звідси й головна місія школи: не просто дати певну суму знань, умінь і навичок, а підготувати дитину до всезростаючих проблем сучасного суспільства, допомогти адаптуватися до життя.

 

 А відтак самореалізуватися, як Особистість. «Школа з її азбукою, з першим читанням, з її учителем і наставником, з її першою книжкою назавжди залишиться в твоїй душі як перше джерело твого розуму, твоїх здібностей, благородства і високої вихованості твоєї душі». – повторював славетний педагог XX століття В.О. Сухомлинський, звертаючись і до учителів і до учнів. Бо саме по тому, як людина – від перших проблисків свідомості до останнього подиху – ставиться до своєї школи, до свого учителя, судять про її внутрішню культуру і благородство, про її здатність дорожити честю і славою своїх батьків, свого народу і своєї Батьківщини. Щоразу, на початку нового навчального року, пригадую мудрі судження видатного педагога сучасності Ш.А. Амонашвілі: «Зробити світ щасливим без справедливої і доброї школи не можна. А такою її роблять учителі».

 

 Сьогодні вчені-педагоги і психологи одностайні у тому, що сучасна школа потребує педагогів-гуманістів, бо дітям стають характерні грубі почуття, усвідомлена ворожість до навколишнього світу, розчарування у житті, душевна самотність, егоїзм, відсутність справжніх морально-етичних та культурно-мистецьких цінностей, духовних орієнтирів. Людину щасливою роблять не гроші і матеріальні блага, а любов і доброта, сердечність і щирість, душевний спокій, віра у людей і завтрашній день. Проте у школах (практично на очах) загострюються конфлікти в системах «учень – учень», «учень – батьки», «учень – учитель», «учень – суспільство».

 

 Для багатьох дітей школа асоціюється з невдачами, а страх породжує агресію, що проявляється під час першої ж проблемної ситуації. Ось чому йдеться про розширення ролі учителя у бік консультанта, мудрого порадника, гуманіста-дитинознавця. Думати і діяти треба добре щодо кожної дитини, кожного вихованця. Шкільні сходинки мають бути високими і для дітей і для вчителів. Це сходження на Педагогічну Говерлу, до духовного Неба, де знання і вихованість, загальна культура і шляхетність, добрі думки, наміри і вчинки мають зоріти в очах кожного із нас. Саме таким уявляється мені святий обов’язок школи і учителя, які виступають творцями нового світу і нових взаємин у ньому.

 

 Сьогодні ми маємо соціальний світ, позбавлений моральних основ і навіть здорового глузду, який бентежить і лякає дітей своєю примарністю, несправжністю. Психіка дитини, яка не має тривкої і сталої основи, створює стереотипи, які потім важко зламати і налаштувати на активні і, обов’язково, позитивні форми безпосередньої діяльності.

 

 Стосовно оцінювання навчальної діяльності учня, то вчитель, на мою думку, повинен усвідомлювати всю глибину педагогічного мислення В.О. Сухомлинського, який стверджував: «Оцінка – це ідол. Дитина, яка спочатку прагнула до оцінок із надією мати тільки найвищі, незабаром на власному досвіді переконується: вони ускладнюють її життя». Отже, оцінка не повинна позбавляти дитину радощів пізнання невідомого, а тим більше служити покаранням для дитини. Більш корисними (і дієвими!) є змістовні словесні судження, а також індивідуальні, віч-на-віч, поради учителя учню. Це ліквідовує і своєрідні «психологічні бар’єри» між учителем та учнем. Але це при одній єдиній умові, коли вчитель для учня є справжнім авторитетом. Тут потрібно дорожити кожним словом, яке повинно бути вагомим, змістовним, лагідним, добрим, справедливим. Не забуваймо про словотерапію: Словом, яке від Бога, ми лікуємо дитячі і власні душі, а душа у справжнього (за В.О. Сухомлинським) учителя повинна бути великою і світлою, моральною і духовною. Ми, педагоги, виступаємо носіями світла, добра, людяності, милосердя, а не лише знань, які накопило людство протягом тисячоліть. Ми, вчителі, повинні посміхатися дітям і утверджувати радість нашого спільного шкільного буття. Школа – це духовна колиска народу, невичерпане джерело мудрості, краси, пам’яті. Ми, вчителі, своїм розумом і думками формуємо новий диво-світ, про який мріяло людство протягом віків. Він буде щасливим і красивим для наших дітей і онуків, для всіх нас. Віддаючи дітям свої серця, ми продовжуємо вікову естафету поколінь, і на цьому шляху бажаю колегам нових успіхів і звершень, реалізації мети – зробити світ щасливим!

 

 
Леонід РЖЕПЕЦЬКИЙ,
завідуючий кафедрою національного виховання Миколаївського муніципального колегіуму,
Заслужений працівник культури України,
відмінник освіти України,
лауреат обласної премії  ім. М. Аркаса

Сообщение:

*

НОВОСТИ