Які вони, сучасні лицарі?

Репортер

  7 Сен , 2009

 

Місто між Богами

 

Пам’ятаєте слова з відомої пісні Д’Артаньяна "Нужны Парижу деньги – се ля ви, а рыцари ему нужны тем паче"? Виявляється, лицарі потрібні не лише середньовічному Парижу, але й сучасній Україні. І зовсім не сучасні бійці із вогнепальною зброєю чи найсучаснішими технологіями, а таки справжні воїни у важких обладунках з мечем та щитом у руках. Саме таких вояків можна було зустріти у Меджибожі на День Незалежності. Але про це трохи згодом.

 

 

Меджибіж – селище міського типу на сході Хмельницької області. Дуже мальовниче, адже воно розташоване у місці, де Південний Буг зливається зі своєю притокою Бужком. Звідси й походить назва: Меджибіж (або Межибіж) – місто між Бугами (Богами, як їх називали раніше). Меджибіж відомий в історії з XII ст. як місто Побужжя. Першу згадку про нього знаходимо в Іпатіївському літопису (1146-1148 рр.). Вже у

 

ХІІІ столітті місто мало дерев’яну фортецю, захищену земляними валами. Але під час монголо-татарської навали місто було захоплене, а всі оборонні споруди зруйновані. Після цього містечко майже 100 років перебувало під владою татар. У ХIV столітті місто перейшло до складу Литви, а згодом Польщі. Місто лежало на перехресті двох татарських шляхів – Чорного і Кучманського, тому тут було зведено вже мурований замок. Меджибізька фортеця стала форпостом захисту навколишніх подільських земель. Вона часто зазнавала руйнувань. А коли її відбудовували, то з використанням нововведень в оборонній архітектурі.

 

На зламі ХV-ХVІ століть знову укріплюють північну, повернуту до шляху, сторону. Будують дві потужні вежі – п’ятикутну (Лицарську) та північно-східну круглу (Офіцерську). Ці вежі збереглися й понині і вже частково відреставровані.

 

З 1540 року фортеця належала магнатам Сенявським, які капітально реконструювали її. Аскетичні, підпорядковані здебільшого оборонним цілям, споруди перебудували на палац та оздобили його зовні і всередині. Саме під час перетворення фортеці на палац майстри, що займалися реконструкцією, вперше застосували цеглу – до того часу її в замку не використовували, хіба от для спорудження храму. Саме з використанням цегли пов’язана романтична назва замку, яка була поширена в ХІХ столітті – "Біла либідь". Річ у тім, що вже в XVI ст. подрібнену на муку цеглу домішували до вапняного розчину, який використовувався для мурування стін і в тонкому шарі тиньку. Через це замок, який був зовні весь потинькований цим розчином, набув злегка рожевого кольору – як от яблуневий цвіт. У сонячні дні, коли фортеця віддзеркалювалася у водах значно більш повноводного, аніж тепер, Південного Бугу, вона справляла надзвичайне естетичне враження. У 1593 році один із власників палацу Адам Сенявський надає Меджибіжу Магдебурзьке право – своєрідну тодішню незалежність, і місто стає одним із великих торговельних центрів.

 

З того часу, а особливо у ході національно-визвольної війни 1648-1654 років Меджибізька фортеця зазнає чималих змін: в’їзну браму переносять із південно-східного рогу до західного прясла фортечного муру, будується п’ятипелюстковий бастіон, ззовні замку зводяться камінні контрфорси, що сягають третього поверху палацу, всередині будуються кордегардії – приміщення для проживання вояків тощо.

 

1793 року, після поділу Польщі, фортеця потрапила у володіння російського уряду.

 

1848 року замок передано військовому відомству. Військовою частиною в ньому опікувалася дружина імператора. На підтримання ансамблю тоді було витрачено великі кошти. Усі споруди перебудовано в поширеному тоді романтичному стилі, а архітектурне оздоблення їх дістало псевдоготичні форми. Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білого кольору. Увесь комплекс позбувся вигляду оборонної твердині й перетворився на білосніжний романтичний палац.

 

За радянських часів у замку розмістили маслозавод, і це завдало пам’ятці великої шкоди. Потім будівлі пережили знегоди другої світової війни. Але до найбільших втрат спричинилася місцева влада, дозволивши мешканцям брати в замку будівельний матеріал на зведення будівель сільради, окремих садиб тощо. Поволі комплекс перетворився на руїну. Таким він постав перед фахівцями інституту "Укрпроектреставрація" 1967 року, коли вони почали досліджувати тамтешні пам’ятки, щоб виготовити проектну документацію на реставрацію їх. У наступні десятиріччя було вжито антиаварійних заходів на небезпечних ділянках, зміцнено фортечні мури. Досліджено й частково реставровано церкву, п’ятикутну вежу, східний, каретний, адміністративний корпуси.

 

У 2004 році фортеця над Бугом стає Державним історико-культурним заповідником "Межибіж", зберігши первісну назву міста між Богами.

 

Але уже з 2003 замок стає місцем зустрічі реконструкторів і любителів історичного фехтування з усієї України і близького зарубіжжя. Ще б пак, адже саме у фортеці всі вони можуть відчути себе жителями середньовічного міста і водночас взяти участь у чудовому фестивалі "Стародавній Меджибіж", який цього року проводився уже вп’яте.

 

Меджибіж – місце зустрічі двох епох

 

Кого лише не побачиш поблизу Меджибізької фортеці у перший день фестивалю! Реконструктори, байкери, панки, любителі туризму і просто шукачі пригод – усі вони скоро стануть учасниками грандіозного дійства під назвою "Стародавній Меджибіж-2009": хто безпосередньо, а хто просто як глядач.
Об 11-й годині – святковий парад учасників. Біля вхідних воріт фортеці зібралися люди з відеокамерами й фотоапаратами – а як же, не кожного дня маєш змогу побачити справжнього лицаря чи справжню середньовічну принцесу. Учасники, супроводжувані захопленими поглядами і клацаннями фотокамер, заходять і шикуються на подвір’ї замку. "Клуб "Наварра" (Київ), "Золота Шпора" (Київ-Житомир), "Подільська Хоругва" (Кам’янець-Подільський), "Пілігрим" (Черкаси), "Білий Вовк" (Вінниця), "Кречет" (Вінниця), "Паладин" (Львів), "Чорна Галич" (Львів), "Сталевий Грифон" (Львів), "Хрестоносці" (Біла Церква), "Walknut" (Одеса), "Лицарі Святої Землі" (Мінськ, Білорусь), "Білий Вовк" (Брест, Білорусь), "Кир Рудель" (Владімір, Росія)…" – оголошує ведучий свята Василь Малкін, більше відомий як МС Алісій. Загалом, понад 200 учасників, близько 30 клубів. Попереду кожного клубу – хорунжий, простіше прапороносець, зі знаменом клубу. Які лише епохи і етноси тут не представлені: і слов’яни, і кельти, і середньовічні французи, англійці, голландці та багато-багато інших.

 

Після офіційної церемонії відкриття – відразу в бій. Всі учасники поділилися на дві групи (вийшло приблизно по 40 чоловік у кожній) і за командою ведучого розпочали битву. Богурт або бугурт – саме таку назву має ця масова сутичка. Знайти походження цього слова у словниках не вдалося, але як пояснили організатори, "богурт" – "бо б’ються гурт на гурт". Кожному з нас, певно, не раз доводилося бачити подібні бої в історичних фільмах. Так от – у реальності вони виглядають не менш видовищно. А коли ще побачиш ті вм’ятини, що залишили суперники на шоломах і обладунках одне одного, і ті потрощені щити, то розумієш, що усе по-справжньому – і азарт, і удари, і травми. Єдина відмінність від колишніх кривавих сутичок – це те, що зброя є не заточеною, і бій не ведеться до останньої краплі крові – мертвим вважається кожен, хто впав. Проте, незважаючи на це, в такому бою, за словами самих учасників, легко можна отримати струс мозку або перелом кінцівок. Тому, щоб хоча б трохи запобігти отриманню травм, організатори встановлюють обмеження на використання зброї. Так, зокрема, вага будь-якого виду зброї не повинна перевищувати в середньому 3-4 кг, тому найпопулярнішими на фесті були мечі й сокири, вага яких становить в середньому до 3 кг. Хоча використовувалися й алебарди – сокири у вигляді півмісяця, насаджені на довгий держак із списом на кінці, – але вони застосовувалися в основному під час оборонних боїв. На фестивалі такими стали взяття возів – бої, під час яких одна група учасників захищає віз як оборонну твердиню, інша намагається її захопити. Раніше на Меджибожі практикували взяття такої собі штучноствореної дерев’яної фортеці, але цього року у замку вирішили обмежитися взяттям возів.

 

Проте групові бої – не єдині змагання, які могли здивувати глядачів і в яких учасники могли показати свою майстерність. Не менш цікавими видалися індивідуальні поєдинки. Проводилися вони у двох категоріях: щит-меч, тобто з використанням щита і меча, і меч-меч із застосуванням лише мечів. Усіх учасників, що виявили бажання позмагатися у турнірі, поділили на групи, сформувавши турнірну сітку так, щоб у відбіркових турах учасникам одного клубу не доводилося змагатись зі своїми одноклубниками. У своїй групі кожен учасник повинен був провести 4 поєдинки і отримати не менше 3-х перемог. Лише з таким результатом можна було пройти у наступний тур. Бої велися до 10 очок. Бали підраховували 4 судді (маршали) – по одному з кожного боку ристалища (спеціально відведеної площі для проведення поєдинків), для того, щоб бачити кожен удар. А оцінювалися удари таким чином: у голову чи корпус – 2 бали, по руках чи ногах – по 1 балу. Зараховувались лише чіткі та акцентовані удари. Але навіть незважаючи на те, що не кожен удар міг бути зарахований, поєдинки відбувалися блискавично – 1-2 хвилини. Лише ближче до фіналу, коли лицарі намагалися спровокувати суперника, коли обидва воїни ніби примірялися до удару, поєдинки ставали тривалішими, але все одно не перевищували трьох хвилин. Та й глядачі не давали лицарям затягувати бої: кого освистували, а кого підтримували підбадьорюючими вигуками. Деякі учасники ставали справжніми улюбленцями публіки. Серед них такий собі лицар Жора і Танцюючий Лицар із об’єднання клубів "Євросоюз" та дівчина Оля на прізвисько Кузнєчік із "Аркони" (Вінниця). Так, так, дівчатам, виявляється, теж під силу вдягти лицарський обладунок і вийте на поле бою!

 

А після виснажливих поєдинків можна й розважитися. Тим паче, що розважати учасників і гостей фестивалю приїхали популярні музичні й танцювальні гурти з України, Росії та Білорусії, а також любителі вогню (чернігівські "Менестрелі", київський "Джойссанс", дівчата зі Львову та пара з Івано-Франківська), які щовечора влаштовували для всіх присутніх незабутнє фаєршоу. Протягом фестивалю кожен міг насолодитися нео-фолком у виконанні білоруського гурту "РОКАШ", послухати арт-фолк від "Оркестру Янки Козир", станцювати історичний ірландський танок під музику "Spiritual Seasons", послухати гостей з Росії – гурти "Mystterra" і "The Racoons", а на фінальному гала-концерті почути нові хіти й улюблені пісні від гуртів "Тінь Сонця" і "Веремій".

 

Але не забуваймо і про сам замок. Тут теж кожен міг знайти для себе щось цікаве. Відвідати музей, в якому зібрана історія фортеці "Біла либідь", піднятися на Лицарську вежу і оглянути все замкове подвір’я майже з висоти пташиного польоту або спуститися у замкові підземелля і намагатися перейти його подекуди дуже круті проходи, пройтися по руїнах замку і влаштувати собі невеличку фотосесію або відзняти власний історико-пізнавальний фільм, поклонитися старим іконам у замковій церкві або просто пройтися сувенірними лавками у пошуках якогось оригінального подарунку рідним чи друзям.

 

Одним словом, Меджибіж дав нам змогу на кілька днів зануритися в інші століття, відчути подих історії, а головне – створив диво – поєднав минуле і сучасність.

 

Тетяна КОРЕНКІВСЬКА
Фото автора
Меджибіж, Хмельницька область

 

Сообщение:

*

НОВОСТИ