Руїну за мільйон? Будь ласка

Конфликт, Новости

  21 Янв , 2010

Одне з найбільших сіл Доманівського району має досить символічну для нашого краю назву – Прибужжя. Село велике, налічує близько двох тисяч мешканців. Має давню історію: з’явилося на місці турецького поселення, яке існувало аж до початку XVIIІ сторіччя. Зрештою, і назву з Акмечетки (Акмечеть – Біла мечеть) на Прибужжя змінило досить недавно. Розташоване у дуже мальовничому місці, на схилах Південного Бугу, що й не дивно – турки вміли обирати зручні для проживання місця та надійно обживатись. Цікаво, що навіть нинішній сільський храм збудований на фундаменті турецької мечеті. Словом, самобутнє, із власними традиціями та коріннями село.

 

Можливо, саме ці традиції та самобутність і вплинули на те, що протягом багатьох років у Прибужжі осередком суспільного життя був сільський Будинок культури: тут влаштовувались найрізноманітніші концерти та свята, не з примусу, а виключно за власним бажанням дорослі та діти відвідували різноманітні гуртки, колективи художньої самодіяльності регулярно отримували нагороди на конкурсах та фестивалях. Коротше кажучи, життя навколо цього сільського осередку культури завжди вирувало.
Але… Як кажуть, не мала баба клопоту – купила порося: 2006 року у Прибузькому сільському будинку культури розпочалася реконструкція за рахунок коштів Ташлицької програми, на яку управління капітального будівництва облдержадміністрації мало освоїти один мільйон та ще й двадцять гривень. Прибужани зраділи: ще б пак, збудований 1964 року, Будинок культури повноцінного, ретельного ремонту ще не знав, лише косметичний робили час від часу і то добре. Головне, що зуміли його зберегти у робочому стані, а це, відзначимо, вдалося далеко не всім і не всюди: скільки їх, тих сільських клубів, що зяють вибитими шибками та розібраними дахами. А тут не те що ремонт, а реконструкція…

 

Та вже у липні наступного року виконком Прибузької сільської ради змушений був розглядати стан цієї реконструкції. Запрошені спеціалісти з обласного управління капітального будівництва О. В. Гециу та Н. В. Щербаченя повідомили, що виділених коштів недостатньо для закінчення будівельних робіт і введення даного об’єкта в експлуатацію. До цієї додали й іншу причину: підвищення підрядником договірних цін на 30 % за рахунок інфляції та додаткових робіт. Зауважили, що потрібно додатково 200 000 гривень.

 

І розтягнулося доведення додаткових робіт на невизначений строк, тобто – до сьогодні. Втім, щодо якості цих робіт трохи далі. Головне полягає в іншому, що стало відомим Прибузькому сільському голові Віктору Чайці, як це часто буває, великою мірою завдяки збігу випадкових обставин. Перебуваючи на прийомі у голови обласної ради Тетяни Демченко зовсім з іншого приводу – ремонту однієї з центральних вулиць, Віктор Селівестрович поцікавився, мовляв, а що там з нашим Будинком культури, чи буде він колись працювати, бо набридло людям свята надворі зустрічати. На обопільний подив з’ясувалося, що за документами все в порядку: кошти освоєні, реконструкцію зроблено. Звичайно, на папері, бо натуру, у якій заховано мільйон гривень, як і все кинуте напризволяще майно, вже почали потихеньку розтягувати швидкі на руку селяни. Відверто кажучи, і винити їх не хочеться: хто пройде мимо обірваних вітром новеньких водостічних жолобів, що вже відвалюються від стін?

 

Однією з коштовних перлин Північного Причорномор’я є лісовий заказник загальнодержавного значення «Рацинська дача», що розташований на сході Вознесенського району, неподалік від кордону з Єланеччиною. Дерева у тутешніх степах зашуміли не сьогодні і не вчора: лісорозведення на Півдні тодішньої Російської імперії започаткував ще у далекому 1813 році пан Скаржинський. За чотири десятиліття на 400 гектарах безводного простору забуяв справжній ліс, в який були завезені численні звірі та птахи.
Нині у заповіднику «Рацинська дача» росте понад 1000 (!) видів різноманітних пород дерев, серед них найрозповсюдженіші – дуб, клен, ясень, хвойні насадження. Милують око й дають гарний відпочинок і численні озера з кришталево прозорою водою, де водиться безліч риби та гніздуються водоплавні птахи. Місцеву фауну представляють також кабани та зайці, олені та козулі, фазани та куріпки, багато інших видів тварин та птахів, чимало з них віднесені до Червоної книги України. А ще зовсім недавно справжніми царями рацинських лісів були велетні-зубри, та, на жаль, економічний та політичний хаос на межі тисячоліть повністю винищив цей рідкісний (єдиний вцілілий у Європі!) вид дикого бика.

 

Що й казати, чимало принад у Рацинської дачі, а одним з головних є полювання. Але, на жаль, далеко не всі мисливці-відвідувачі заповідника бережливо відносилися до природи та розуміли необхідність підтримання видового балансу місцевої фауни. Тож саме з метою збереження цього та інших унікальних куточків Миколаївщини, відтворення тваринного світу обласної радою у 1997 році було прийнято рішення «Про надання мисливських угідь області у користування державним підприємствам і громадським організаціям на 1997–2012 рр.».

 

Тому, як ведеться нині мисливське господарство на Вознесенщині, й був присвячений прес-тур для миколаївських журналістів. У цікаву та корисну подорож нас люб’язно запросило обласне управління лісового та мисливського господарства.
Щойно наш джип звернув з траси Вознесенськ – Єланець, як ми одразу ж поринули в казковий світ зимової природи. Вікові ясені та ялини, рясно припорошені снігом, ніби списані з казкового сюжету. Попри холодну зимову погоду та сніжок, що випав напередодні вночі, лісові стежки та просіки чудернацькими «ієрогліфами» розмалювали чотириногі мешканці цих лісів.

 

– Оце, бачите, – вказує на чіткі парні сліди Геннадій Іванов, – зайчик пробіг. А ось тут гордовитий олень прокладав собі дорогу. Далі йшов кабан, про це свідчить широка «борона» від звірячої шерсті.
Геннадій Олександрович знає Рацинську дачу як свої п’ять пальців, адже близько десяти років працював тут єгерем. Тож, здається, знає тут кожну стежинку, кожне деревце. Нині Г. О. Іванов успішно очолює ДП «Веселинівське лісове господарство».

 

– У 2003 році, – бере слово заступник начальника обласного управління лісового та мисливського господарства Віктор Лесик, – чисельність звіру в Рацинській дачі знизилася до катастрофічної позначки. Але відколи мисливські угіддя, а це 4506 гектарів землі, взяло під свою опіку ТОВ «Мисливців та рибалок Вознесенська», справи одразу ж зрушили на краще. Браконьєри отримали відкоша й навіть носа тепер сюди не сують.
Крім того, було здійснено комплекс природоохоронних заходів – таких як от створення вольєру для напіввільного утримання диких тварин, завезення молодняку, організація постійного підгодовування мешканців лісу. Щотижня єгері підсипають зерно у годівниці, розставлені по всім лісовим урочищам, тож навіть за нинішньої засніженої та холодної погоди звірі не голодують.

 

Відтак не дивно, що за умов дбайливого піклування про мисливські угіддя чисельність кабана у Рацинській дачі становить сьогодні близько 120 голів, козулі – 75–80, оленів – до півсотні. До речі, оптимальна кількість тварин у дикій природі для такої площі лісів була б у декілька разів менше (кабанів, до прикладу, – 23), але завдяки грамотному веденню господарсько-мисливської справи для диких звірів створено справжню оазу посеред південного степу.
Комфортно почуваються тут і люди з рушницею. Різноманіття місцевої фауни є гарантією того, що практично жоден охотник не повертається додому без мисливського трофея. До речі, для ТОВ «Мисливців та рибалок Вознесенська» Міністерством охорони навколишнього природного середовища встановлений ліміт на добування та відлов цього сезону 8 оленів, 13 козуль і 50 кабанів. Для порівняння: усі районні організації Українського товариства мисливців та рибалок (УТМР), разом узяті, мають дозвіл відстріляти не більше 33 кабанів та 16 козуль, і жодного оленя! Мізерні цифри, якщо зважити на той факт, що УТМР на Миколаївщині має в користуванні земель у 400 разів більше, ніж одне ТОВ «Мисливців та рибалок Вознесенська»!

 

– І це цілком закономірно, – зазначає начальник обласного управління лісового та мисливського господарства, депутат обласної ради Петро Паламарюк, – адже більшість із районних організацій УТМР не здійснюють необхідних заходів щодо поліпшення середовища перебування диких тварин, зокрема, посадку кормових та захисних реміз, прокоси плавневих масивів, утворення, в необхідній кількості, підгодівельних майданчиків та годівниць. Кількість підготовлених кормів не відповідають науково обґрунтованим нормам. Не проводяться роботи по штучному розведенню та розселенню в природі диких тварин. Крім того, не на належному рівні організовано боротьбу з браконьєрами. Звідси й маємо такий жалюгідний результат.

 

Тож, на переконання Петра Паламарюка, досвід ТОВ «Мисливців та рибалок Вознесенська» вартий для наслідування в межах усієї області. Між обласним управлінням і зазначеним товариством, до речі, діє договір про співпрацю, й регулярні перевірки «Мисливців…» з боку державної організації засвідчують незмінно високий рівень організації мисливського господарства.
…Того чудового зимнього дня ми мали змогу побачити організацію прогону диких тварин з метою визначення їх чисельності. Вишикувавшись у ланцюжок, єгері зайшли в лісовий масив та гучними криками та мисливськими свистками розпочали вигін живності на інший край лісу. А там, озброївшись відеокамерами та фотоапаратами, причаїлися у схованках, в очікуванні «здобичі», акули пера та піраньї мікрофона. Година очікування, й ось повз одного з моїх колег хутко прошмигнув заєць-русак, а на одній з просік на мить з’явився у полі зору полохливий олень. За мить спурхнули у повітря двійко масивних фазанів. Зрештою, у «приціл» фотооб’єктива таки потрапила зграя прудконогих козуль.

 

А ось кабанів ми так і не зустріли, хоча й чули їх рохкання з різних боків. Як пояснили єгері, надто морозна погода та сильний вітер загнали диких свиней в їх лежбища у непролазних чагарниках, відтак звідти їх навіть палкою не виженеш.
– Ось трохи розпогодиться, то побачите і вепрів, – привітно посміхаючись, казали нам на прощання гостинні господарі. – Тож приїжджайте до нас трохи згодом.
Що ж, пристаємо на цю пропозицію лісівників. Гадаю, на нас, журналістів, у майбутньому чекає іще не одна казкова подорож, а на вас, шановні читачі, – ще одне відкрите вікно до неповторної природи Миколаївщини, одним із унікальних куточків якої по праву вважається Рацинська дача.

 

Андрій ТЮРІН
Фото автора
Вознесенський район

 

Сообщение:

*

НОВОСТИ