«Чайка» по-українськи, або Знайомий сюжет для невеликого оповідання, що змушує по-новому сприймати А.П. Чехова

Культура, Новости

  13 Фев , 2010

150‑річчя від дня народження великого російського письменника і драматурга Антона Павловича Чехова колектив Миколаївського академічного українського театру драми та музичної комедії відзначив по-своєму, оригінально і пам’ятно.

 

Здавалося б, яким дивом Чехов зазвучав українською і навіщо такий експеримент керівникові цього незвичного проекту народному артистові України, заслуженому діячеві мистецтв, заслуженому працівникові культури України Миколі Берсону? Тим більше, що в місті є Російський академічний художній драматичний театр, на сцені якого «Чайку» десь понад десять років тому грала Олена Рослякова?

 

Зізнаюся, на виставу йшла з деяким острахом, хоча наші «українці» дуже рідко можуть розчарувати. Та вже з перших кроків по фойє театру увагу привертають майстерно виготовлені ляльки у вбранні ХІХ століття, тонко відображаючі головних героїв вистави. Особливо виразно це відчуєш згодом, в антракті.
Хочу сказати, що вже після перших показів вистави містом ширилися суперечливі розмови про незвичні декорації: про якийсь басейн, що імітував озеро, про реальний дощ на сцені, що щедро ллється на голови головних героїв славнозвісної «Чайки»… Усе це не лише збуджувало уяву, а й викликало жвавий інтерес – як, яким чином, навіщо?

 

Справді, перші фрази, сказані українською, дещо різали слух, але потім ти цього вже практично не помічаєш. Перша дія переконала, що новаторська знахідка режисера-постановника з Херсона С. Павлюка, художника-постановника з мого рідного міста Рівного А. Локтіонової має право на життя. Більше того, ця жива вода хлюпала, вигравала бризками, по ній тягли човна, бігали босоніж головні герої. Усе це робило маєток брата актриси Аркадіної Петра Соріна реальним, розташованим справді на березі озера. А герої вистави привнесли у сюжет таку пронизливу мінорну ноту чеховської правди, що глядач стає ніби співучасником, однодумцем у його філософсько-романтичному сприйнятті життя.
І хоча Чехов із звичною йому гіркою іронією (не плутати зі сарказмом) називає п’єсу «Комедією на чотири дії», в ній стільки заплутаних і трагічних нещасливих трикутників, стільки невимовного болю, нерозділеного кохання і самотності.

 

Сюжет знайомий багатьом. Отож у російську глибинку позаминулого століття приїздить поважна багата пані – актриса Ірина Миколаївна Аркадіна (по чоловікові Треплєва) зі своїм коханцем, досить відомим белетристом Борисом Тригоріним – чоловіком красивим, але розбещеним жінками. Таким собі альфонсом. У маєтку живе її брат Петро Сорін – відставний чиновник, що все своє життя провів у місті і нудиться без нього, а також єдиний син – драматург-початківець Костянтин Треплєв, щиро закоханий у доньку багатого сусіди-поміщика – Ніну Зарєчну, яка, в свою чергу, марить Тригоріним (актор О. Щесняк). Начитавшись романів, Ніна ніби не помічає почуттів Кості, вона мріє про кар’єру артистки, безповоротно захоплюється відомим літератором, безвольним коханцем Аркадіної. У Костю ж до нестями закохана донька управителя маєтку, відставного поручика, брутального Іллі Афанасійовича Шамраєва. Проте це не заважає Маші при слушній нагоді кохатися з тим же Тригоріним, а згодом вийти заміж за бідного вчителя Семена Медведенка.

 

Але не будемо детально переповідати цю відому сумну п’єсу. Тим більше постановник відносить її «до театральних роздумів», підкреслюючи «за Чеховим», що, безумовно, дає йому право на власне трактування.
Декорації, повторімося, оригінальні: легкі, мобільні, пересувні. Тут і сцена з завісою, і театральні ложі на березі озера. Пристрасно, по-молодечому азартно грають актори.
Спинимося лише на самому початку – на прем’єрі п’єси К. Треплєва, з якої, власне, і розпочинається вистава. Вступним словом молодий автор підкреслює, що це сон, який показує, що буде через двісті тисяч років. Лінива, скупа, самовдоволена і самозакохана його мати Аркадіна (актриса Н. Єгорова) відверто кепкує над першою творчою пробою сина – Костянтина Треплєва (актор П. Чирва). «Декаденство!» – вигукує вона, ніби перекреслюючі всі творчі зусилля сина, адже цим словом називали все нове, незрозуміле тупому міщанству. Разом з вами, шановний читачу і потенціальний глядачу, спробуємо проаналізувати монолог Ніни Зарєчної – Чайки, яку трепетно грає Т. Марштупа. Яка вона тендітна, неземна зі своїм дивовижним танцем величезних пташиних крил. Це викликає не лише подив від гри, а й щирий захват режисерською знахідкою.

 

Тож замислимося над монологом Ніни: «Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби… – словом, усі життя, що, здійснивши сумне коло, згасли… Вже тисячі віків, як земля не носить на собі жодної живої істоти. Холодно… Порожньо… Страшно… Тіла живих істот зникли в прахові, і вічна матерія перетворила їх на каміння, воду, хмари, а душі їх усіх злились в одну».
Дійсно, це ніби волає Вселенська душа. Чи не нагадує цей сон Апокаліпсис – тобто кінець світу, який передбачає автор Треплєв‑Чехов? Бо в душах людей панували вже за життя Антоші Чехонте, або Людини Без Селезінки (так часто Чехов підписував свої перші твори), обман, жадоба, скнарість, розпуста і байдужість… Актриса Аркадіна байдужа до долі сина і брата, які страждають від безгрошів’я, хоча в самої 70 тисяч лежать у банку.

 

Спершу Костя, стріляючи в себе, вбиває чайку, чий образ стає наскрізним у виставі. Гульвіса-белетрист Тригорін руйнує не одну жіночу долю, розуміючи це, однак поспішає записати: «Сюжет для невеликого оповідання: на березі озера з дитинства живе молода дівчина. Вона любить озеро, як чайка, і щаслива, вільна, як чайка. Та випадково прийшов чоловік, побачив і від нічого робити занапастив її, як оту чайку».
Після основного монологу ми бачимо Ніну Зарєчну лише уривками, про її долю довідуємося більше зі слів інших героїв вистави. На жаль, її доля дуже схожа на долю реальної жінки – близької знайомої Антона Павловича Чехова – Ліки Мізинової, що також шалено закохалася в літератора, потім втратила дитину і залишилася самотня, з розбитим серцем. Та вона знайшла свій шлях, стала справжньою актрисою. Відомим письменником стане і Костянтин Тригорін, що однак не зробить його щасливим. Хоча щасливих людей у п’єсах Чехова годі шукати… Як ми знаємо, у фіналі Костянтин таки застрелиться.

 

Нещодавно по телебаченню прозвучало, що п’єси лікаря Чехова діють як ліки на людську душу, особливо ту, що страждає і мучиться. Адже людину від тварини відрізняє саме інтелект і почуття.
Слід відзначити хорошу гру всіх акторів. Смішний і жалюгідний водночас учитель Медведенко (О. Магльованний), який таки одружився з Машею (К. Бобух), яка далі стає байдужою матір’ю і потроху спивається. Добре справляються зі своїми непростими ролями заслужені артисти України А. Дерік (управитель Шамраєв) та Л. Баранова (його дружина). Переконливі лікар Дорн (В. Карпенчук) і дядько Кості Петро Сорін (Є. Ушаков).
Є у виставі ще одна важлива дійова особа – музика, яка відіграє неабияку роль у створенні характерів героїв, самого настрою п’єси. Чудові старовинні романси змінюються дуже впізнаванними сучасними мелодіями і піснями.

 

…Ось і прозвучала остання фраза. Актори виходять на авансцену. А зал, наче заворожений сюжетом, мовчить. Актори мовчки вклоняються – зал встає, гучні оплески розривають тривалу до цього тишу. Бо чутливий і відданий, дуже інтелігентний миколаївський глядач глибоко переживає і переосмислює трагічну долю героїв чеховської «Чайки»…

 

Тетяна ДАНИЛЕНКО, журналіст

 

Сообщение:

*

НОВОСТИ