Партизан «Зорька»

Новости, Общество

  27 Фев , 2010

Немов вимерло село Сахнівка у ті страшні дні. Люди поховалися по льохах, підвалах, із жахом прислухаючись до лютої канонади, що лунала над їх рідним селом. Лише підліткові Стьопці хоча й було лячно, але він потайки від матері та своїх братиків і сестричок у невеличку шпарку у вікні заглядав – що ж там коїться на вулиці. Там, хоча вже й смеркалося, було видно так, як у гарну сонячну днину. Село світилося від, певно, тисячі трасуючих куль, від яких загоралися дахи будинків, сараї і які зорали їхні городи, немов там попрацював трактор. А згодом і взагалі змішалось небо із землею від розривів снарядів та бомб. Нажаханий побаченим, хлопець повернувсь до вкрай стривоженої матері, яка, немов та квочка, намагалася закрити своїм тілом шістьох своїх діточок. Це був початок 1944 року, коли відбувалася історична Корсунь-Шевченківська операція. Саме у цьому районі на Київщині було розташоване рідне село Степана Яковича Пустовіта, нині жителя Миколаєва.

 

Тільки й встиг хлопець, що закінчити шість класів, коли розпочалась Велика Вітчизняна війна. А до того бігав до школи, допомагав матері по господарству, бавився із сестричками та братиками, із такими ж пацанами, як і сам. Та, певно, найулюбленішою справою для Стьопи було допомагати батькові поратися біля коней. Батько, Яків Федорович, працював у колгоспі конюхом. У їхньому господарстві вирощували не абияких коней, а племінних. Їх навіть показували на виставці досягнень. І хтозна, як би склалася подальша доля хлопця. Можливо, він би став знаменитим ученим-селекціонером або просто гарним зоотехніком, бо й справді дуже любив цих розумних тварин, знав їхні повадки, багато читав про них. Але війна внесла корективи в життя не лише малого Степана, а й усіх його односельчан.

 

Коли гітлерівці ввійшли в село, то там лишилися одні жінки та діти, старі діди. Чоловіки пішли воювати на фронт, а деякі в партизанські загони, що базувалися в навколишніх лісах. Його батька через вади зору забрали на фронт уже в 1944 році, де він героїчно воював до самого дня перемоги.

 

Степан ріс цікавим і відчайдушним хлопцем. Не боявся він і фашистів, навіть потоваришував із деякими їздовими, що згодилось йому надалі. Помітивши за хлопцем таку поведінку, двоюрідний батьків брат, Іван Савченко, командир одного з партизанських загонів, запропонував йому бути розвідником, на що підліток відразу погодився. Йому тоді здавалося, що він ніби буде грати у війну, але насправді все було серйозніше. У нього був й свій пароль у партизанському загоні – «Зорька». Отож, крутячись поміж чужинців, непомітно розкидував листівки по селу, випитував про чисельність гармат, кулеметів, про підготовку до наступу, про каральні операції, що планувалися… Вдавався до різних хитрощів, аби вивідати у фашистів ті факти, що цікавили партизанів. А потім по великому снігу, в люті морози пробирався до них, щоб по пам’яті, по лише йому відомих позначках доповісти про почуте і побачене. Отоді вже на власній шкірі зрозумів, що ця гра була небезпечною і могла призвести до смерті. Німці дуже боялись партизанів, отож люто карали тих, хто був із ними пов’язаний. В загоні ж любили веселого, відчайдушного хлопця і дуже хвилювалися, якщо його довго не було.

 

Та довелося Степану Яковичу не лише займатися таким небезпечним ремеслом, а ще рити окопи, ставити протитанкові і протипіхотні загородження… В 1944 році, коли німці відступили, його забрали в кадрові війська протитанкової оборони. Був водієм танку, старшим сержантом, командиром танкового взводу, потім навчав молодих бійців володінню протитанковою зброєю поблизу міста Горького.

 

– Батько наш – бойовий і сміливий. Таким був змолоду, таким є й зараз, – каже син Віктор, – а ще гарним сім’янином. Сьогодні через хворобу перебуває в обласному госпіталі для інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни, дуже вдячний медперсоналу за гарне обслуговування. Я пам’ятаю, як ми з сестричкою Валею любили слухати розповіді про його дитинство, як він разом із нашим дідусем рятували і ховали племінних коней від німців, витягуючи їх навіть через дах і через вікна конюшні. Батькові очі в той момент ставали чомусь вологими і блискучими, тепер я розумію чому.

 

Сам же Степан Якович розповідає про колишні свої подвиги розважливо:
– Ніякого героїзму я не проявляв, просто робив те, що веліла мені моя совість, як і мільйони радянських людей. Напевно, то був не так героїзм, а більше патріотизм. Любив своє мальовниче, прекрасне село, столицю України Київ, куди не раз їздив із батьком на виставки, де показували наших племінних коней. Любив і люблю нашу неньку Україну, людей, і до цього часу це в моєму серці.

 

Лише в 1951 році Степан Якович, відслуживши в армії, звільнився. Це було вже в Миколаєві. Тут і осів на постійне місце проживання. А приворожила його гарна дівчина, яку звали Любою, закохався, як-то кажуть, по самі вуха. Невдовзі й побралися. Народила вона йому двох дітей – доньку й сина. Увесь час, аж до пенсії, працював на Чорноморському суднобудівному заводі електрозварником. Окрім військових відзнак, має багато почесних грамот за свою багаторічну працю. Ця людина виконала всі людські заповіді, захищала Вітчизну від ворога, чесно й добросовісно трудилася вже на мирному фронті. Степан Якович побудував будинок, посадив сад, виховав разом з нині покійною дружиною, земля їй пухом, великою була трудівницею, достойних дітей. Має чотирьох онуків і одного правнука. На жаль, хворіє, болять ноги. Не хочуть вже носити старенького. Але має непогану пам’ять, любить людей, не розстається, попри всі заборони лікарів та рідних, з цигаркою. Отакий він сміливий і рішучий партизан на прізвисько «Зорька», воїн-трудівник, батько, дідусь, наш земляк Степан Якович Пустовіт.

 

Тетяна КОНОВАЛЬЧУК
Фото з сімейного альбому

 

Сообщение:

*

НОВОСТИ