Ось така вона, дорога – одна на двох

Новости, Общество

  11 Мар , 2010

Із Намиву, з лоджії мого десятого поверху, напруживши уяву, їх не так і важко розгледіти: ось пройшли вулицями Кутузова і Володарського, ось звернули на косеньку паркову доріжку… із правої руки зостався адмінбудинок, пам`ятник Леніну, затим – колишній райком і ось вона, головна споруда – двоповерхівка редакції газети і друкарні. І лише в коридорі першого поверху їх путь на якусь хвильку розділяється: Йосип Антонович прямує до дверей з табличкою «Директор», а Тамара Іванівна сідає за столик у кабінеті економіста.

 

Удвох, тільки удвох і саме цим шляхом – скільки пройдено за десять літ, за двадцять, за тридцять?.. Фактично все трудове життя Іванських збігло в Очакові. Що там до Очакова? Студентська любов у Львові, скромне весілля, кілька років роботи у Прибалтиці та на Херсонщині, а затим – місто на Чорному морі. Із тих 60‑х минулого століття й до початку нинішнього Йосип Антонович Іванський – незмінний очільник Очаківської друкарні. Тут же, разом з ним, повсякдень Тамара Іванівна.

 

Звісно, мають якусь правоту люди, тверді, мов камінь, у своєму переконанні: дурне то діло – з дружиною (чоловіком) на одну роботу ходить. Таких не просто багато, їх, мабуть, більшість. Тоді Іванські – виняток. Приємний, вдалий виняток. Тут, як на мене, багато чого переплелося: і обопільна небайдужість до роботи, і постійне фахове самовдосконалення, і лад у сім`ї, і, звичайно, незгаслі взаємні почуття. Як проблеми, то на двох же легше? А як радість – чи бездоганно віддрукована газета, чи перемога в обласному змаганні, чи загальноукраїнські і всесоюзні перехідні Червоні прапори – хіба вона не на двох? А врочисті слова, мовлені при сотнях людей на святковому стадіоні: «Рішенням виконкому міськради звання почесного громадянина Очакова присвоюється директору районної друкарні Іванському Йосипу Антоновичу», – хіба звання одного Антоновича, хіба то й не Тамари Іванівни звання?

 

Діти зростали, як квіти. Плекані, дбайливо доглянуті, за повсякденної батьківської уваги – розумні, красиві, на радість що тату й мамі, що людям. Абсолютно безжальний, сліпий випадок страшенно незаслужено став на шляху Лариси, і молода жінка на цім світі залишила самих-самісіньких батьків, брата, сина. Горе Тамари й Антоновича безмежне, невичерпне, втрата – невідворотна до скону, до останніх миттєвостей буття, і мені здається, що син Андрій, уже міцно ставши на ноги (у свої неповні сорок обіймає в Одесі високу державну посаду, торік захистив докторську дисертацію, заслужений юрист України), денно й нощно піклуючись про батьків, віддає їм тепло душі не тільки з синівського обов’язку, а й прагнучи бодай сотою часткою замінити свою сестру. Та й онук Юрась, без п’яти хвилин, дипломований юрист, долаючи обов’язкові в юності проблеми, рівняє свої вчинки по покійній мамі, по дідусю й бабуні, по дядькові Андрію.

 

Не так давно, полишивши друкарню, Антонович і Тамара перебралися поближче під синове крило в Одесу. Але Очаків – і місто, і люди, і квартира, і дачка – з ними й посьогодні, і, схоже, назавжди. Навіть зустріч 50‑ліття подружнього життя – не в блискучій Одесі, а в тихому Очакові. Хоча, звісно, головна суть не в тому, де святкувать. Головне – на вірній, чистій дорозі, одній на двох.

 

Всеволод ІЛЬЇН
м. Миколаїв

 

P.S. Уже дописував останній рядок, як подзвонив Дмитро Кремінь. Втішивши прихворілого поета тим, що не один він переймається фіаско “Шахтаря” у Лізі Європи, що і мій онук Мишко аж плакав після фінального свистка, сказав Митрові, ради чого сиджу за ранковим столом – сную думки з приводу ювілейної дати сім`ї Іванських. За кілька хвилин – повторний дзвінок лауреата Шевченківської премії: “Може, додаси й моїх пару слів? Я ж їх добре знаю…”

 

***

 

– А починали Йосип і Тамара,
Як синій обрій і рожева хмара.
Літа були красиві й молоді,
Як сонце в небі – човен на воді.
О, досі не забули тротуари
Ходу красиву Йосипа й Тамари!
І так вони прийшли до інших свят:
У них тепер – сімейні п`ятдесят.
Подружжя у святковій заметілі,
Гуляємо на золотім весіллі,
Вчимось у вас любов`ю дорожити,
Дай, Боже, вам і до 100 літ дожити.
Красиві, сині горне море хвилі
– Гульнем на діамантовім весіллі!
Дмитро КРЕМІНЬ

 

 

Сообщение:

*

НОВОСТИ