rp.mk.ua

А він строчив, патронів не жалів…

В той день у мене були іменини,
Десяте серпня, сорок перший рік.
В той день мені дванадцятий минало,
Мені і не забути, день отой, повік!
Ще вчора німці, близько Вознесенська,
Всього за день, й до нас вони дійшли…
Тут хутір «Вовчий», зовсім вже старенький,
Німці трьома шеренгами ішли.
Стояла піч в розваленій хатині,
А кулеметник в піч оту заліг.
Він підпустив до себе якнайближче,
Вже ближче підпустити він не міг.
І раптом «та-та-та», назустріч німцям кулі,
А він строчив, патронів не жалів.
Я ніби зараз бачу дні, давно минулі,
Там більше сотні полягло голів.
Друга шеренга піднялась із балки,
Та перших вже живими не знайшли.
Прийшлося їм повзти, – «елки-моталки»
Бо смерть, як не кажіть, таки страшна.
І тут лише фашисти зрозуміли,
Що він не дасть їм голови піднять.
Тільки в обхід прийти вони зуміли,
Розбили пічку. Стали з неї витягать.
В нього якраз закінчились патрони,
Не було чим покінчити життя.
А німці обступили, як ворони,
Дістали бритви, що слугують для бриття.
Вони з нього одежу роздягнули,
І катували, доки той не впав…
Ніхто із них і оком не моргнули,
Ще й кожен на губній гармошці грав…
Кати навіть і руки не помили,
Сіли на землю й пили з фляги ром…
Прийшли машини, вбитих погрузили,
Й на захід повезли через пором.
Повна машина фріців було вбитих,
А він лише один із нас поліг…
А за селом вже осипалось жито,
Ніхто його скосити вже не міг.
Отак помер той незнайомий воїн,
Та він живий, поки я не помер…
Бо він звання Геройського достоїн
Й ніякий вік оце б звання не стер…
І він поліг, щоб вічно пам’ятали,
Яка ціна дісталася живим…
Щоб всі прийдешні покоління знали,
Не тільки пам’ятали, а й пишались ним…

Йде перекличка

В братських могилах
Ще кожного дня
(Що то, скажіть,
Військова звичка)
Тільки почулося
Слово «підйом!» –
Кожного ранку
Іде перекличка.
Ми під Харковом впали
У ранкових серпанках,
Ми згоріли пекельно
У броньованих танках.
Ми за Бугом стояли
В комишевих заплавах,
Ми повільно згорали
У смертельних загравах.
В Ковалівських розливах
Ми по шию в воді –
В мінометних розривах
Умирали тоді.
Напилися ми з Бугу
Разом з кров’ю водиці,
Ми пройшли крізь наругу,
Ми лягли в плащаницю.
Ми лягали в намулі,
Нас косив кулемет.
Тому й досі, убиті,
Ідемо на багнет!

Анатолій ВІТРЕНКО

м. Нова Одеса