Руслана

Культура, Новости

  17 Апр , 2010

Крізь щільну завісу дубового листя ледь-ледь пробиваються промені сонця. Обабіч лісової стежини, що в’юниться перед нами, у віковій задумі стоять могутні дуби. Лісник Гнат Петрович, у якого я перебуваю на добровільній реабілітації, черговий раз обходить свої володіння, а я складаю йому компанію.

 

– Розповісти якусь лісову бувальщину? – перепитав він. І замовк. А коли я вже майже втратив надію почути щось цікаве, Гнат Петрович раптом почав…

 

– Однієї погожої весняної днини підібрали добрі люди на узліссі дике козенятко з перебитою ніжкою. Так воно й опинилося на лікуванні у сім’ї цих небайдужих людей. Назвали козеня Русланою. Дбайливий догляд, ласка допомогли маленькій козулі не тільки видужати, а й зробили її зовсім ручною. Не варто й казати, що для Руслани люди стали найкращими друзями, а вона для них.

 

Але комунальна квартира – не найкраще житло для волелюбної лісової тварини. Попри всі сумніви і жалі, Руслану вирішили повернути у ліс.

 

– Приймайте поповнення у свою лісову сім’ю, – удавано весело сказав мені привітний чорнявий чоловік. Тоді тихенько покликав: «Руслано, Руслано!»
Козуля довірливо наблизилася до нас.

 

Гість ніжно погладив Руслану по голівці і, не озираючись, покрокував до машини. Гуркіт мотора давно стих, а козуля ще довго дивилася на шлях.

 

З тиждень вона гуляла неподалік від моєї оселі, чи то чекаючи на повернення свого господаря, чи то поступово звикаючи до лісового життя. А ліс кликав її потужно і невблаганно, пробуджуючи забуті волелюбні інстинкти.

 

Тепер хвилювань стало більше. Ліс є ліс, і він має свої небезпеки. Тут є хижаки, та й мисливців треба попереджувати, щоб не вцілили у козулю, яка не тікає від людей.

 

Минав час. Якось глухої ночі я прокинувся від несамовитого гавкання собак. Вийшов на ганок. Біля копички сіна «вечеряли» Руслана і молодий полохливий козел. Її наречений!

 

Лісник перервав свою розповідь, відійшов на кілька кроків убік, перевірив, як розчистили дубовий молодняк. Похитав головою: роботи ще багато.

 

Натомість продовжував:
– А час готував нам нову зустріч. Тепер Руслана прийшла під захист людей, аби виконати свій материнський обов’язок. Облюбувавши місце за хлівом, вона там і народила маленьке довгоноге козеня. Воно тут же зіп’ялося на ноги, зробило кілька невпевнених кроків і було вже готове у путь.

 

Гнат Петрович зупинився:
– Цією стежкою Руслана ходить на водопій.
Я уважно дивився під ноги, але, правду кажучи, ніяких слідів не помітив.

 

– А оці? – лісник показав рукою у бік: біля зламаного дубка – згасле вогнище, биті пляшки, консервні бляшанки, сміття… Погляд лісника став важким, на скроні затремтіла жилка.

 

Щоб якось відволікти мого друга від цих неприємних думок, я несміливо запитав:
– А як ви думаєте, Руслана ще повернеться?

 

Несподівано Гнат Петрович став говорити гаряче і переконливо:
– Повернеться! Обов’язково повернеться. І в скрутні хвилини, і в часи такого незрозумілого для нас щастя Руслана буде пам’ятати людей, їх доброту і ласку. Тож я щиро сподіваюсь на нову зустріч із Русланою.

 

І задумливо додав:
– Але ніхто не знає, кому ця зустріч потрібна більше – їй чи мені. Це знаю тільки я.

 

Олександр ІВАНОВ, заслужений працівник культури України, професор

 

Сообщение:

*

НОВОСТИ