rp.mk.ua

Ім’я Вольфганга Амадея Моцарта для музикантів і шанувальників високого мистецтва – святе. Його творчий шлях бере початок з раннього дитинства, бо батько Моцарта – Йоган Георг Леопольд, будучи непоганим музикантом, відчув у трирічного сина неабиякий талант. Тому місцем дозвілля дитини став клавесин, де малий Вольфганг демонстрував легку до геніальності музичну фантазію. Хворобливий хлопчина, завантажений музичними уроками, постійними артистичними переїздами із міста до міста, із країни в країну, а також написанням нових творів, був запорукою майбутнього достатку і багатства сім’ї. Він, до речі, так ніколи і не став заможним. Свої останні дні провів у лікарні для бідних і через брак коштів був похований у спільній могилі. Тож навіть власної могили у Моцарта немає…

Але навіки залишилася його неповторна прекрасна музика. За словами відомого німецького композитора Ріхарда Вагнера, який по суті своїй був реформатором і писав надзвичайно емоційну, виразну, майже трагічну музику (опери «Тангейзер», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда», тетралогія «Перстень нібелунгів»), «неймовірна геніальність піднесла його (Моцарта) над усіма майстрами всіх мистецтв і всіх століть». Сам Папа Римський Бенедикт ХVІ зазначав: «Його музика, безумовно, не просто розвага, в ній звучить уся трагедія людського буття». Отож саме за таку епохальну постать взялися актори нашого Українського академічного – і мрія блискуче втілилися в життя на його сцені.

Такого дійства наш Миколаїв, повірте, ще не бачив. Керівник проекту – н.а. України, з.д.м. України, з.п.к. України, директор театру Микола Берсон, режисер-постановник – Ніко Лапунов із Сімферополя, він же – художник-постановник. Неперевершений мюзикл на дві дії «Моцарт» з успіхом йде у ці дні на сцені Миколаївського академічного українського театру драми і музичної комедії, а гідний, мабуть, і самого Відня.

Перед початком вистави у глядачевій залі невимушено звучить одна з моїх улюблених мелодій – «Турецький марш», або «Рондо» Моцарта. Та ось світло поступово згасає і з усіх дверей театру на сцену неспішно піднімаються актори зі свічами, в масках, у дивовижних перуках, колоритних туалетах, що максимально наближає нас до часу дії – кінця ХVІІІ століття, трагічного фіналу життя 35‑річного композитора.

Під звуки власного «Реквієму» вмирає Моцарт. Декорацій практично ніяких: легкі і рухомі, як великі карти, зелені з золотом стилізовані «дзеркала», вдалині – загадковий «Лабіринт», що своїми сходами наче переходить на сцену – поміж них і на них снують актори. Перед нами – усе коротке життя композитора, його родина, вороги і заздрісники. За інструментом, поряд з дорослим Вольфгангом – юне створіння, що втілює геній Моцарта, Настуся Мостренко у білому парику і малиновому камзолі. З. а. України Андрій Дерик майстерно зіграв батька Моцарта, вільно і щиро виконуючи вокальну партію, зворушлива дзвінкоголоса Наталка Дорофійчук – сестра. Переконливі князь-архієпископ Зальцбурзький – Олександр Щесняк, подружжя Вебер – з.а. України Ірина Бубенко та Микола Логвинов, які мріють розбагатіти, одруживши одну з чотирьох доньок з Моцартом. Спершу зав’язуються любовні стосунки з Алозією (актриса Яна Артеменко, яка потім блискуче виконає дуже складну арію Цариці ночі), фатальна роль другої дочки, яка таки стає дружиною генія і народжує йому синів, – актриса Оксана Арнаут-Руденко.

Вразила грою і сильним філігранним голосом Олена Галушка, яка ще не так давно на миколаївській сцені, а вже завоювала серця прихильників. Вона покровителька Моцарта – баронеса Марія Єлизавета фон Вальденстеттен. Присутній у виставі і композитор-суперник Антоніо Сальєрі, якому приписували роль отруювача генія (актор І. Гордєєв). Як ми знаємо, у 1997 році в Мілані, в Палаці юстиції слухалася справа двохстолітньої давнини – справа про отруєння великого Моцарта. Сальєрі було виправдано. Але ще Пушкін у своїх маленьких трагедіях відвів Сальєрі роль отруювача, тож цей фатум переслідуватиме його образ вічно. Значно прикрасили виставу і дві яскраві зловіщі фігури – Злоба і Заздрість (актори В. Маркитан і неповторна С. Нікітасенко).

Вважаю, що добре справився з головною роллю Костянтин Полторак. Його Моцарт ніжний і пристрасний, грайливий і щирий. Молоде серце жадає кохання і хоч трохи ласки і перепочинку. Шалений темп життя, уроки для багатої молоді, надзвичайно плідна композиторська діяльність. Він не встигає навіть переносити на нотний папір усі свої твори, які живуть у нього в голові. Всесвітньо відому тепер оперу «Весілля Фігаро» композитор написав всього за шість тижнів. У його творчому доробку – 68 духовних творів, 23 твори для театру, 22 сонати для клавесина, 45 сонат і варіацій для скрипки і клавесина, 32 струнних квартети, близько 50 симфоній, 55 концертів – усього 626 творів. Слід віддати належне нашому оркестру (диригент-постановник, аранжувальник В. Урес), який подарував присутнім хвилини неймовірної насолоди мелодіями генія. У виставі прозвучали уривки з опери «Дон Жуан», «Маленька нічна серенада» тощо.

Смерть улюбленої матінки, а потім і батька, який хоч і був деспотом у ставленні до сина, але залишався рідною людиною. Муки каяття терзають душу Вольфганга, складні стосунки з дружиною, алкоголь, погані компанії. Звичайно, усе це не могло не відбитися на його здоров’ї. Передчасна смерть обірвала життя генія. Скільки шедеврів він міг би написати, доживи до похилого віку!

Як завжди, у виставі нашого театру є ще одна надзвичайно важлива для візуального сприйняття діюча особа. Це – балет. Цього разу танцюристи перевершили самі себе. Незвична, фантастична пластика, яскрава образність, що доповнює музику, пояснює стан душі героя. Ніби тонка вразлива душа Моцарта страждає, мучиться перед нами, ніби його муза підносить над ним своє легке крило. Витончені, легкі, якісь безтілесні фігурки у трико – разом з головним героєм вони переживають цілу гамму почуттів, емоцій, даруючи якісь неймовірні па, ніби ковзаючи, перекидаючись, плазуючи по сцені, до безміру розширяючи нам масштаби цієї людської трагедії, трагедії генія…

Театр робить свою велику справу – він не підлаштовується під пересічного глядача. Він повертається до класики, пропагує чистоту, красу, виховує благородні смаки. Скажімо, ні для кого не секрет: щоб створити шик паризького кабаре «Мулен Руж», лондонського «Ковен-Гардена», американського «Ель Гато» з екзотичними танцівницями, з хореографічними номерами в стилі Лас-Вегаса, – потрібні мільйони, дорогі режисери. Про бюджет наших театрів ми судимо з рівня нашого життя. А культура взагалі фінансується в останню чергу, як кажуть, за залишковим принципом. Звісно, багато чого ще нам не під силу. Але ми бачимо, що і у нас уже запроваджується, так би мовити, «євростиль» – вистави стають не просто видовищними, використовуються новітня театральна техніка, світлові ефекти. Одним словом, створюється для глядача атмосфера справжнього свята, навіть якщо сюжет не дуже веселий. Через естетизацію театру ми прийдемо до естетизації суспільства, збільшуючи тим самим коло добрих людей, коло спілкування. Та й про меценатство не слід забувати, хоча у цього театру давні добрі стосунки з благодійниками.

Низький уклін, щиросердне спасибі всім, хто долучився до створення такого шедевру – мюзиклу «Моцарт». Пригадаємо пушкінське: «Из наслаждений жизни одной любви музыка уступает, но и любовь – мелодия…».

Торік у серпні мені пощастило потрапити до Австрії, пройтися прекрасними вулицями Відня, побувати на його площах, у нескінченних парках і скверах. Справді, могили Моцарта у Відні немає. Є кав’ярня «Розенберг», де вас почастують круглими шоколадними цукерками «Моцарт», ароматною кавою, ще й новесеньку філіжанку подарують на згадку. Тут же можете придбати і славнозвісні зацукровані фіалки, що так любила австрійська королева Сісі з угорським корінням. Вас неодмінно вразить пам’ятник Моцарту з білого мармуру, перед яким у вигляді скрипічного ключа ростуть червоні квіти. Туристи зазвичай там фотографуються. Сфотографувалася на згадку і я.

Тетяна ДАНИЛЕНКО, журналіст
НА ЗНІМКУ: автор статті (на фото – зліва) біля пам’ятника Моцарту в м. Відень (Австрія).