Ідея політкультурності української держави в умовах незалежності

Новости, Политика

  17 Авг , 2010

На початку 90‑х років минулого тисячоліття, коли Україна здобула статус незалежної демократичної держави, гостро постало питання визначення стратегії розвитку української національної культури та місця в ній культур етнічних спільнот, які довготривалий час проживають на землях України. Концептуальні засади щодо розвитку національних культур в Радянському Союзі не могли бути використані в нових умовах, тому що вони були зорієнтовані на злиття національностей, на утворення нової історичної спільноти – «радянського народу», а це, в свою чергу, вело до відмирання етнонаціональних рис культури радянських народів, до втрати історичних традицій, мови, уніфікації, етнопсихологічних відмінностей етносів.

 

 

Оскільки нова українська держава не мала досвіду забезпечення рівноправного функціонування етнічних культур та втілення ідеї полікультурності українського суспільства, то довелося звернутися до світової практики співіснування багатьох етнічних культур в межах однієї держави. Видатні діячі культури, відомі політики, історики, культурологи, які були залучені до вироблення державної політики в області духовної культури, уважно вивчили досвід європейських країн, США, Канади та інших держав і створили українську модель культурної політики.

 

Головним фундаментом такої моделі стала ідея рівноправності культури етносів України, ідея самоцінності і унікальності кожної культури незалежно від кількості її носіїв. В перші роки існування незалежної української держави на основі цієї ідеї було затверджено ряд законів, в яких накреслені шляхи розвитку національної культури, збереження кращих її цінностей вітчизняного та світового значення, визначені широкі права людей щодо використання культурних цінностей та участі у створенні нових. У законах про культуру, освіту було сформульовано принципове положення про розвиток національної культури та її місце в європейському культурному просторі.

 

Апробація українських законів проходить в умовах демократичного суспільства, що в них визначені важливі позиції щодо забезпечення політичних, соціальних, культурних та мовних прав національних меншин, які діють в європейських державах та виписані в правових документах. Важливо підкреслити той факт, що в законодавчих документах Конституції України визначена політика культурного плюралізму та полікультурності українського суспільства. В умовах поліетнічності це досить складна, але дуже потрібна етнополітика. У більш конкретному варіанті етнокультурна політика держави повинна складатися з таких задач як: гармонійне поєднання культурних прагнень та інтересів титульного народу й етнічних груп, організація таких форм культури, в рамках яких кожен етнос був би зацікавлений у розвитку своєї культури та збагаченні своєї духовності; створення економічних, політичних та правових умов для підтримки та відтворення вільного культурного середовища кожної етнічної спільноти.

 

Сама історія більш як 200 років тому зібрала на землях Північного Причорномор’я людей різного етнічного походження, надала їм можливість адаптуватись до кліматичних умов, до корінного населення, до землеробської та виробничої практики південного краю. За два століття на землях Південної України відбулось багато історичних доленосних подій, змін соціально-політичного та економічного характеру, пройшло декілька кривавих війн з іноземними загарбниками. Разом з українським народом переживали ці події й люди інших національних груп населення, які уже давно почали вважати цей край своєю батьківщиною. Всі вони полюбили південні родючі степи, звичаї тутешніх людей, їх мову і культуру. В далекі часи історичного переселення на південні землі представники інших держав і народів не прийшли з порожніми руками. Вони подарували місцевим мешканцям свою велику працездатність, виявили повагу та вдячність за привітний прийом. А головне, що вони принесли в ці краї – це свою яскраву, самобутню культуру, якою щедро ділилися з іншими народами. У дні народних, сімейних та державних свят вони дарували задушевні пісні, танці, демонстрували свій одяг, декоративно-ужиткову майстерність та національну кухню, збагачували та доповнювали українську ментальність елементами своєї етнопсихології.

 

Наприкінці ХХ ст. український народ, чималу частку якого складають і люди етнонаціональних груп, здобув незалежність і активними зусиллями будує демократичне, громадянське суспільство, в якому представники української нації і представники інших етнонаціональних меншин повинні мати рівні права і можливості задовольняти свої матеріальні, політичні, релігійні та духовні потреби. Це занадто складні завдання, вони не вирішуються самі собою, їх вирішення залежить від демократичних устремлінь держави, від економічного зростання, від політичної культури та взаємоповаги українців, росіян, болгар, молдован та інших народів, які проживають в межах української держави.
А головне, на чому можна збудувати громадянське політичне суспільство, – це демократичні закони і політика держави, що є основою реальних прав і свобод кожного громадянина України.

 

А. Г. МИХАЙЛИК,
кандидат педагогічних наук, професор університету «Україна»

 

Сообщение:

*

НОВОСТИ