Правда Віктора Степанова

Новости, Экономика

  14 Окт , 2010

У природи, як співається у відомій пісні, немає поганої погоди, а от для хліборобів її вибрики іноді можуть обернутися катастрофою. Нинішній рік для приватного сільгоппідприємства «Вікторія», що в селі Костувате Братського району, був не надто вдалим щодо урожайності культур – то перед збиранням рапсу випав град і майже знищив 318 гектарів (дозбирали рештки лише тому, що треба було готувати площі під наступний засів), то спека зробила свою справу. В середньому взяли по 27,6 ц озимої пшениці та трохи більше озимого ячменю, що не характерно для цього господарства. Отож і цієї осені на свій страх і ризик частину зернових змушені були засіяти в суху землю (загалом 400 га пшениці і800 га ріпака), а після того як пройшов дощ, у вологу землю висіяли ще 300 га пшениці і 200 га озимого ячменю. Тепер вологи в землі достатньо, озимина зійшла дружно, і якщо до листопада протримається тепло, то посіви добре вкоріняться і в нормальному розвитку ввійдуть у зиму, вважає керівник господарства Віктор Іванович Степанов. Він не надає переваги ріпаку чи соняшнику, з яких, не секрет, можна мати гарні кошти, а розвиває зернові групи, на які цьогоріч була також гарна ціна. Вигідно продали на Людмилівський елеватор пшеницю і ячмінь, розрахувалися з пайовиками грішми.

В обробітку господарства 3800 гектарів орендованої землі, власних полів і землі державної власності. З самого початку, як люди почали здавати землю в оренду, визначилися, що плата за неї буде в грошовому виразі – один відсоток від вартості, і відтоді цей відсоток тільки зростає вкупі з усіма компенсаціями. І ніколи в договорі не йшлося про натуроплату.

Віктор Іванович вважає, що тим самим не ущемляється право людей на вибір, бо, можливо, комусь зерно і не треба, а має брати. Чи потрібні людям похилого віку ті тонна чи півтонни зерна, яке вони потім продають фермерам за півціни – ще питання. Згідно ж з їхнім договором, вартість зерна не має перевищувати ринкову. В цьому році тонна пшениці коштувала 1600 грн., а костуватці платили по 1300, за ячмінь – по 1200 грн. Як настає час видачі зерна, в селі роботи призупиняються, а на току закипає робота. Всім, хто бажає отримати натуроплату, очищене прямо із ЗАВу зерно вантажиться на автомашину і розвозиться по дворах. Беруть люди хто скільки забажає. Комусь треба півтонни, комусь більше, а якщо після розрахунків залишаються кошти, люди їх отримують, а також вони можуть протягом року вибрати на них продукти. В господарстві є всього вдосталь: борошно, крупи, сахар, олія, мед, а якщо треба, то заріжуть кабанчика на м’ясо чи прикуплять овочів, на які був неурожай.

Чи вигідно працювати людям зі Степановим, свідчить той факт, що через одинадцять років із 343 пайовиків з ним залишилося 293. З них частина оформили спадщину, деякі відійшли напочатку. А два роки тому знову закінчилися договори оренди, і ще 20 чоловік забрали свою землю (по 11 га на кожного). Відтак на території сільської ради працюють 40 одноосібників.

Біографічна довідка

Степанов Віктор Іванович народився 17 червня 1958 року в с. Петрівка-1 Костуватської сільської ради Братського району Миколаївської області в сім’ї колгоспників.
Батько – Степанов Іван Феодосійович – працював слюсарем на тваринницькій фермі в колгоспі імені Карла Маркса.
Мати – Степанова Олександра Денисівна – працювала в ланці по догляду за сільгоспкультурами в рослинництві.

З 1969-го по 1973 рік навчався в Костуватській восьмирічній школі. Після закінчення школи був прийнятий у члени колгоспу і направлений на навчання до Новобузького технікуму механізації і електрифікації сільського господарства на відділення «Механізація сільського господарства». Закінчивши його у 1977 році та здобувши спеціальність техніка-механіка, був направлений працювати механіком у колгосп імені Карла Маркса.
Після закінчення строкової служби в лавах Радянської Армії повернувся працювати в колгосп імені Карла Маркса, де був призначений головним інженером колгоспу.

З 1980-го по 1986 рік без відриву від виробництва навчався в Мелітопольському інституті механізації і електрифікації сільського господарства на факультеті «Механізація сільського господарства», закінчивши який здобув спеціальність інженера-механіка.
Одружений. Разом з дружиною Валентиною Григорівною виховали сина Олексія.
У 1994 році на альтернативній основі рішенням загальних зборів колгоспу був обраний головою правління колгоспу імені Карла Маркса.
У 1996-му колгосп став КПСП – колективним пайовим сільськогосподарським підприємством і зборами колективу головою правління.

У 2006 році визнаний у номінації «Людина року Братського району». У 2008 році визнаний кращим роботодавцем і отримав подяку від Міністерства праці та соціальної політики України і Миколаївського центру зайнятості.
У грудні 2009-го за особливі заслуги перед українським народом нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України.
У 2010 році за вагомий особистий внесок у забезпечення соціально-економічного розвитку Миколаївської області, високий професіоналізм нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

За іронією долі можна сказати, що приватне господарство «Вікторія» сьогодні міцніше, ніж було до розпаювання. Та й колись місцевий колгосп ім. Карла Маркса був мільйонером (погруддя автора «Капітала» й досі виблискує бронзою біля контори), в ньому Віктор Іванович п’ятнадцять років працював головним інженером, якого тодішній керівник не раз виставляв за двері за те, що молодий і принциповий колега не погоджувався як не з одним, то з іншим, і все що думав, те й казав у вічі. Мабуть, завдяки цьому люди обрали його своїм головою. Згодом колгосп був реформований в КСП, яке ледь не збанкрутіло під час економічної скрути і у 2000 році стало приватним підприємством.

«Чому я пішов шляхом приватного підприємства? – перепитує нас Віктор Іванович. – Та тому, що при такій формі господарювання виникає відповідальність перед людьми. Вони мені повірили, і я виправдовую їх довіру вже одинадцятий рік. Усе було за цей непередбачуваний час. Не вистачало коштів – позичав, щоб обробити землю і відсіятися, а борги повертав з нового врожаю. Лише кредиторської заборгованості на той час за господарством було 1 млн. 220 тис. грн. У заставі було найкраще, що мало ціну, – тваринництво, техніка, приміщення, аби в разі чого представити кредиторам. Коли ж оцінили інше майно, то людям на пай майже нічого не залишилося».

«З такими даними комісії на загальні збори не піду», – вирішив Степанов, – і в котре сам вирішив проблему, аби 220 тис. грн. розділили поміж пайовиками. Оце було за його принципом, за його правдою.
Згодом держава борги реформованим господарствам списала, в тому числі й «Вікторії», а звільнене майно керівник долучив до паю людям. Про майно, яке було під заставою у господарстві, і згадав якось народний депутат Микола Круглов на зустрічі в районі з керівниками та дорікав деяким з них за те, куди вони його поділи. Віктору Івановичу було добре на душі від того, що його люди не залишилися обділеними.

Часом важко йому доводилося через безгрошів’я. Так, наприкінці 1999 року стало зовсім несила, що й поля нічим обробити. Що було б, якби не браві хлопці з Молдавії, які під Вознесенськом своїми «Кіровцями» орали землю. З ними Степанов уклав джентльменську угоду про те, що за зроблену ними роботу, розрахується майбутнім урожаєм. Вони й «перевернули» йому весь грунт, який ішов під обробіток. Вже у 2001 році отримали рекордний урожай зернових – 8300 тис. тонн. І з кожним роком господарство ставало економічно міцнішим.

За минулий рік середня заробітна плата працюючих становила 1530 грн., витратили на це два з половиною мільйони гривень в розрахунку на 119 чоловік. На даний час збільшено кількість робочих місць до 143, в тому числі й за рахунок тваринництва.

Якщо воно і раніше було нерентабельним, і інколи несли до 100 і навіть 200 тис. грн. збитків на рік, то що вже казати за наш час. Та все ж завдяки тваринництву постійно створюється до 80 робочих місць. Віктор Іванович роздумує над цим по-філософськи: «Моєю задачею було – зберегти цілісність господарства, а не йти навпростець, незважаючи на людей, щоб отримати швидкий прибуток. Я ж долаю свій шлях по великому колу, вкладаючи зароблені кошти у виробництво і соціальну сферу, забезпечуючи зайнятість людей, зберігаючи тим самим головну ознаку активного життя на селі – виробництво, навколо якого все крутиться». Тому тут збереглися не лише металеві огорожі навколо ферм, яких не торкнулася рука «металістів», а й те, що за ними – корови, коні, свині, вівці. Та навіть бджіл розвели. У Братському районі тваринництво залишилося хіба що у господарстві Олександра Казаріна. Інші шукають швидких грошей.

А в Костуватому вони стають інвестиціями для розвитку села. П’ять років тому за кошти господарства підвели газ. Шлях до цього блага цивілізації був довгим і складним. Ще у 1996 році Віктор Іванович розпочав будівництво і проклав 700 метрів газопроводу і лише через десять років повернувся до нього знову.

25 вересня 2005 року відновили роботи, щоб 19 листопада у День працівників сільського господарства в оселях костуватців запалав голубий вогник. Хіба ж вони забудуть, як напередодні запуску, а в селі для цього було все підготовлено, через дощ та зламаний у найвідповідальніший час екскаватор, не могли здолати якихось двісті метрів до газорозподільної підстанції, щоб з’єднати газопровід і запустити газ. Недовго думаючи, чоловіки взялися за лопати і як на військових навчаннях встигли до призначеного часу вручну викопати траншею. Повертаючись опівночі з Миколаєва, зі святкових урочистостей, Віктор Іванович ще не знав чи буде і в їхньому селі свято. Лише коли заїхав та освітив фарами свого авто ГРП – відійшло від серця. До кінця року встигли прокласти по селу ще три з половиною кілометри розвідного трубопроводу, а на Новий рік запалив у своїй оселі газ і Віктор Іванович.

Тож тепер, жартують люди похилого віку, немає чого робити взимку біля хати, не те що раніше бувало. У пенсіонерів, зазвичай, будинки невеликі, обігрівати їх вигідно, ще й субсидіїї держава дає, тож кажуть: «Якою ціна не буде, а на дрова не перейдемо». Газ підвели всім, хто мав бажання, в тому числі й до школи.

Не часто нині зустрінеш село, в якому закладається фруктовий сад, сільський парк, відновлюються, на рівні міського, архітектурний меморіал полеглим землякам та пам’ятники радянським і світовим вождям, вибудовується за євростандартами дитячий садочок, торгово-розважальний центр, їдальня тощо. Хіба все вкупі не варто того, щоб люди почувалися причетними до важливої справи, яка робить їх життя кращим і заможнішим. За цими спільними здобутками є керівник, слово якого – дорожче золота.
Віктору Івановичу Степанову – лише п’ятдесят і попереду в нього ще стільки добрих справ для рідного села і людей, які допомогли йому стати першим у рідному краї.

У 2006 році його було визнано «Людиною року Братського району», у 2008 – став кращим роботодавцем, за це отримав подяку від Мінпраці і соціальної політики, а у грудні 2009 – за особливі заслуги перед українським народом нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради. Степанову варто подякувати ще й за патріотизм, який він проявляє до своєї малої батьківщини – «неперспективного» села Велика Петрівка, яке межує з Костуватим та є підрозділом господарства. Хоч у ньому мало залишилося жителів, але за батьківською хатою приглядає і робить все від нього залежне, щоб збереглося приміщення місцевої ферми. Вже дванадцять років територія навколо неї охороняється від вандалів. Настане сприятливіший час і для цього села. Ефективність і потенціал приватної власності доводить на власному прикладі місцеве господарство «Вікторія».

Матеріал підготували Наталія ПИЛЬОВА, Альона ВІКТОРОВА
НА ЗНІМКАХ: колектив бухгалтерії: головний бухгалтер Наталя Шевченко, Віта Колесник, Валентина Дьомич та Анна Дудник (фото 2); Віктор і Олексій Степанови (фото 3).

Сообщение:

*

НОВОСТИ