Макбет, або Приватне життя королів

Культура, Новости

  14 Дек , 2010

З аншлагом, тріумфально пройшла прем’єра «Макбета» Вільяма Шекспіра в Українському академічному театрі драми та музичної комедії. Власне, це зовсім не той класичний спектакль, який ув історії світового театру відомий мало не з часів легендарного театру «Глобус», у якому грав або не грав актор «Шекспір» («Той, що кидає списа») і якого тоді ненавидів інший геній – актор і драматург Крістофер Марло, автор першої драми про вченого-алхіміка та чорнокнижника Фауста. Зрештою, і самого Шекспіра сьогодні вважають лише містифікацією графа Ретленда та його дружини Софії – лише особа королівської крові, вважають критики, могла так добре знати чорні таємниці всіх отих Гамлетів, Макбетів, цілих династій Стюартів, Тюдорів і т.д.

Ну, що ж. І такі версії мають право на життя – написав же сучасний американський письменник Джон Апдайк роман «Гертруда» – це інтродукція до «Гамлета» все того ж Вільяма Шекспіра. В романі про те й мова, чому королева виступила проти рідного чоловіка, теж Гамлета, як і їх син, і про те, який спосіб життя вів король Данії, якщо йому, сонному, залюбки можна було влити у вухо блекоту, а він і не почув…

Але що нам Гамлет Гамлетович і тим більше – Апдайк: у нас – Макбет. І не Данія-Шотландія, де править добрий старий король Дункан і корона якого не дає спокою Макбету. Зрештою, ми вже й самі звикли до таємниць «українського королівського двору. Лише два десятиліття, а стільки «скелетів у шафах…». І щось у цьому є знакове, як модно казати нині, – Шотландія теж була собі незалежною в часи короля Артура і зовсім не так просто стала частиною Об’єднаного Королівства. Англійського.

У п’єсі Шекспіра принци крові та Макдуф і приводять із Англії військо, аби повалити ненависного їм короля Макбета, фактичного вбивцю їх батька, короля Дункана. І подібне бувало всюди. Але мова нині не про історичних персон, а – театральних. Український академічний, іще два десятиліття тому знаний своїм сакральним ставленням до класики, вітчизняної чи світової, в останні роки все частіше дуже відходить од сценічного канону. Відхід од канону – теж канон?

Очевидно, так. Із Шекспірової історичної хроніки залишився лише історичний контур, каркас. А на сцені постало креативне дійство – фарсова трагедія, своєрідна сценічна фантазія «на тему Шекспіра». Автор ідеї й керівник проекту Микола Берсон – директор театру, народний артист України і кавалер інших престижних звань і нагород – із режисером-постановником Сергієм Павлюком (Херсон) уславлену класику ХVІІ століття поставили на котурни віку ХХІ. Це вже не так і незвично – бурлескно-травестійний жанр у нас популярний іще з «Енеїди» Івана Котляревського, який «перевдягнув» і «знизив» у ранзі героїв Римської імперії. Тієї, що колись владарювала і на місці Британії з Шотландією, а сокири кельтів і в Миколаєві знайшли, хоча ще недавно в це ніхто б не повірив. А копнеш глибше – у землю чи в текст, і таке відкривається, що мимоволі привидяться древні оракули, а не сучасні клони весталок і провидиць.

І в спектаклі «Макбет» інтродукція – містеріальна, як у Т. Шевченка в поемі-містерії «Великий льох». Тільки в Шевченка обрамлення – три ворони, а в спектаклі-фантазії за трагедією Шекспіра – три відьми. Можливо, залетілі з Іствіка?

Так чи інакше, написана в 1606 році п’єса вже 1611 (ювілей!) року була поставлена в театрі «Глобус». У постановці Сергія Павлюка ми бачимо переверзії британських реалій і шотландських міфів – ні, не чекайте появи в спектаклі королів у золоті та діамантах або лицарів у латах. Усе набагато простіше, але зрозуміліше: раз король – у нього корона та халат під горностаєву мантію. А ноги… босі! Зрештою, вся «театральна фантазія» за Шекспіром – теж боса. Щоправда, багатозначним символом (і взуття, і посуд, і механізм для чарів) у виставі виступають звичайнісінькі… цинкові відра. Сприймайте символ! Усі наближені до реальності події набувають рис фантасмагоричних – хитра бестія Макбет (артист Павло Чирва) і його сподвижниця в чорних ділах леді Макбет (арт. Оксана Арнаут-Руденко) наполегливо шукають шляхів заволодіння короною, в той час як король Дункан (арт. Євген Ушаков) ніби сам іде в пастку на заклання. Три відьми (Олег Мамикін, Євген Чернозуб і Віталій Маркитан) передрікають усі трагічні події, та не зупиняють закономірний плин часу, а вбивці – їх ролі переконливо зіграли Віталій Юрчук і Олександр Магльований – упевнено діють шпагою і стилетом. От лише не всі стають їх жертвами – вириваються зі смертельного кола і Макдуф (Максим Руденко), й сини Дункана, короля Шотландського, принци крові Малькольм (Кирило Полторак) і Дональбайн (Євген Студзінський). І все йде по колу, аж до відомого в усі часи фіналу, хоч і не виголошеного в «Макбеті» – «Король умер, вітаємо короля!» Що й треба було довести.

У виставі зайнято чимало талановитих молодих акторів – один лише Є. Ушаков дещо старший. У парі з Макбетом, у ролі Банко, яскраво зіграв нинішній прем’єр театру, заслужений артист України і недавній бенефіціант Андрій Дерік. Леді Макбет удало зіграла, як уже наголошувалося, Оксана Арнаут-Руденко, а леді Макдуф – Світлана Лубенець (ще цю роль грає і Тетяна Грачик). А Блазень, обов’язковий персонаж будь-якого королівського або царського двору (Балакірев у Петра І, Распутін – у Миколи ІІ), переконливий у грі Олега Балашова. Другорядні ролі теж запам’ятовуються, проте вистава багато втратила б не так без Блазня чи сенаторів, Ангуса (О. Магльований) чи Флинса, сина Банко (арт. Олександр Лебідь), як без унікально граціозного та динамічного кордебалету: в цьому плані «роль за кулісами» головного балетмейстера театру, заслуженого артиста України Олександра Леоненка справді важко переоцінити. Як і роль художника-постановника Алли Локтіонової, без універсальних декорацій якої сценографія спектаклю неможлива. Музичне та й просто – шумове оформлення самого режисера-постановника С. Павлюка (до чого промовистий голос Гітлера в запису – теж символа узурпації влади!) шокує, але заразом і захоплює таким ризикованим осучасненням, у якому – танго vs фокстрот – лише фон.

Англійці ж приходять у Шотландію не як завойовники – їх позвали! Ну і здійснять миротворчу, цивілізаційну місію. Таку, що найкращим британським агентом 007 буде чистопородний шотландець Шон’О Коннорі. Лорд у картатій юбці. А може, й кельт – у них свої етнічні порахунки.

А чому Шекспіра кардинально осучаснили, в ексклюзивному інтерв’ю для «Рідного Прибужжя» народний артист України Микола Берсон сформулював так:
– У сучасному світі все йде за Шекспіром: «Весь світ – театр, і люди в ньому – актори». Проте сучасна молодь, яка живе з Інтернетом, у комп’ютерлендній свідомості, біжить по планеті, уже не сприймаючи традиційне, одновимірне трактування класики. А для нас у майбутньому це дуже важливо.

Підтверджую: це так. Інакше б у театрі не було аншлагів, а публіка не заходилась у криках «браво» і «біс». А Дункан, а Макбет із Банко та всі учасники вистави «воскреслі» й живі, не виходили б до глядача з поклоном.
І в цьому театр. І в цьому – Шекспір…

Дмитро КРЕМІНЬ
Фото Сергія ТИМЧУКА

Сообщение:

*

НОВОСТИ