Жора

Культура, Новости

  21 Дек , 2010

Щастя і горе, розкіш і злидні, радість і смуток, достаток і страждання – все це я пережив за своє коротке життя завдяки одній людині, моєму Дмитрові. Зовсім маленького приніс мене додому і, витягнувши з-за пазухи, простягнув дружині.

– Яке гарненьке кошенятко! – захоплено вигукнула Світлана і піднесла мене до повних вологих вуст. Я понюхав їх, але вони не пахли молоком. Проте мені його давали. На кухні, у кутку, поставили тарілочку. Там же поклали пухнасту невеличку підстилку. Та мені це не сподобалося. І вже ввечері Світлана та Дмитро спостерігали, як я рішуче забрався до їхнього ліжка і вмостився поближче до шовковистого волосся господині, яке так нагадувало мою пухнасту маму.

Згодом я спав, де хотів. Дмитро любив, коли я мурчав на його грудях. Тоді його рука гладила мою спинку, а я солодко заливався піснею.
Добре запам’ятав правила, за якими треба було жити у порядній сім’ї. Лише один раз поліз на стіл, де лежало м’ясо. За це отримав перший урок: Дмитро боляче дав під хвіст, і я зрозумів, що ласий шматок швидше отримаєш, якщо довірливо потрешся об ногу господаря. Другий урок одержав від Світлани, коли готував собі місце для туалету за плитою. Звідти витягла за загривок. Кинула під ванну, де стояла моя коробка. Відтоді я знав усі правила, яких має дотримуватися інтелігентний кіт. У мирі й дружбі у нас проходило життя.

Вранці я разом із господарями снідав, а затим проводжав їх до порогу. Цілісінький день тинявся по квартирі, спав, а ввечері чекав їх з роботи. Тільки-но відчинявся ліфт, я вже відчував, що прийшли вони.
– Жоро, ну що ти так горлопаниш?! – обзивався ще за порогом Дмитро. Я стрімголов біг назустріч, стрибав йому на плечі, а потім ліз до Світлани на руки. Від радощів мені хотілося співати одразу всі пісні, що я знав. Заспокоювався лише тоді, коли лягали спати. Краще б вони ніколи нікуди не йшли. Але, либонь, так не можна жити, бо ж у сумках та пакетах завжди приносили щось смачне. І навіть інколи «Віскас». Хоча мені більше подобалися риба та м’ясо.

Зміни, що сталися зі Світланою, помітив не лише я. Вона округлилася в талії. А Дмитро тепер частіше, ніж мене, гладив її живіт і ніжно розмовляв з кимось. Мені навіть здавалося, чи не з’їхав він часом з глузду. Але це було не так, бо згодом і я побачив, з ким говорив господар. Це був маленький хлопчик, якого він приніс з пологового будинку. Тепер купали його вечорами, говорили гарні слова, гралися. А я немов став для них чужим. У мене закралося недобре передчуття, бо тепер ніхто не бавився зі мною, не тягав переді мною нитку з паперовим бантом. І навіть не звертав уваги, коли я забирався на телевізор, намагаючись лапою піймати м’яча, якого ганяли в екрані футболісти. Нічого, здавалося б, у моєму житті їх не цікавило. Тільки і бачив – припадали біля свого Вовочки. У мене навіть план визрівав: як би йому насолити.

Вночі, коли всі заснули, я заліз до колиски. Там було тепло і сухо, а від Вовчика пахло молочком. Чомусь у мене зникло бажання кусати його. Так і заснув поруч. Але з’ясувалося, що від нього може пахнути чимось неприємним. Тоді підійшов до ліжка і обережно лапою збудив Світлану. Вона мене зрозуміла, і її голос став медовим. Я ледве стримував радість. Гордо тримав голову і пряв вухами, коли Світлана вранці розповіла Дмитрові про нічну пригоду. Господар, як і колись, тримав мене на руках і гладив шию. Я її витягував наперед і був безтямно щасливим. Тепер, щоночі, повторювалося те ж саме.

Мене називали помічником, і стало зрозуміло: в одній квартирі дружно можна жити всім. Володя ріс. Разом зі Світланою ми водили його на прогулянки. Спочатку я боявся ліфта. Навіть не підозрював про свою клаустрофобію, але потім звик. І навіть зрозумів, що на вулиці не потрібно унітазу, а ще – там є такі ж коти та кішки, як я. Та я в їхній бік і вухом не вів. Завжди ходив з гордо піднятим хвостом. У всьому проявляв самостійність, що навіть сусіди здивувалися, бо я ж часом з ними їздив ліфтом і безпомилково знаходив свій восьмий поверх і рідні двері. Ще б пак! Адже за ними жила моя сім’я, яка дуже мене любила. Правда, Володька, білоголове, як кульбаба, хлопченя, коли був малим, смикав за вуса та хвоста, та я легенько бив його лапою, не випускаючи кігтів. А тепер, коли вже став майже дорослим, бавиться зі мною, тягаючи нитку з кулькою на кінці. Нам завжди весело. Так ми і прожили б у щасті, розкоші й достатку, аби не…

Якось у нашій квартирі з’явився він. Невисокий, з обвислими плечима. На зозулястому обличчі застиглий погляд темних очей, обвислі плечі. Я здригнувся всім тілом, бо відчув – до нас прийшла біда. Від хлопця несло не горілкою, як часом від Дмитра, а чимось майже невловимим – терпкувато-солодкуватим, заманливим ароматом. Хлопець викликав у мене злобу, нестримне бажання вчепитися пазурами в бліде обличчя. Та так хотілося лише мені. А господар у цей час про щось говорив з Тимофієм на кухні. А потім я все частіше й частіше від Дмитра відчував цей ненависний аромат. Світланині ясні, як у дитини, очі з кожним днем ставали сумнішими. Часом вона плакала, а одного разу вирвала з рук пакетик з білим порошком і стала топтати його ногами. З-під каблука вилетіла підозріла хмаринка. Я нюхнув її. Досі пам’ятаю, як мене нудило, як вивертало всі кишки, як ноги ставали м’якими, а голова наповнювалася дурманом. Я втрачав сили і непритомнів.

А мій господар Дмитро, колись веселий і добрий, почав перетворюватися на зовсім іншу людину – безвільну і байдужу. Він перестав ходити на роботу, виносив з дому речі й продавав їх. Світлана з Вовчиком усе частіше не ночували вдома. Тоді до Дмитра приходили якісь люди, від яких несло отією гидотою, а в кімнаті повітря ставало терпким, хоч ножем ріж. Світлана боролася за здоров’я чоловіка – і до лікарів, і до знахарів бігала… Я часто спостерігав, як вона, напружена, бліда, з тугою промовляла, де ж узяти сили, аби зупинити Дмитра. Тоді я стрибав їй на руки і ніжно притискався до плеча. Та, видно, їй було не до моїх пестощів. Не витримала – поїхала в село до своєї матусі, назавжди розлучивши мене з Вовчиком. А в моєму серці залишилися щем і біль.

Згодом почалося ще страшніше. Забившись у куток під ліжко, я побачив, як з неживої руки, що звисала додолу, з долоні випала якась річ. Я торкнувся її лапою і відсахнувся: вона була дуже гострою на кінці. Певно, в ній була якась страшна сила, що дуже впливала на Дмитра: він хапав усе, що потрапляло під руку, і кудись біг, а повертався хворобливо збудженим, із затуманеними очима, довго спав. А вночі тягав з чоловіками якісь мішки із залізяччям. Їх тоді кудись відносили. Казали сусіди, в яких я часом випрошував їжу, що Дмитро трощить ліфти. А ще більше я стривожився, коли до квартири завітали люди в міліцейській формі. Дмитра та його дружків заарештували. В одну мить я став бездомним і нещасним.

Тепер я знаю, що таке горе, злидні, нужда. Хочу любові, затишку, тепла і ласки. На кожного, хто заходить до під’їзду, дивлюся з надією – чи візьмуть мене до себе, чи дадуть шматочок хліба, чи обізвуться. Та частіше перед моїм носом з гуркотом зачиняються залізні двері під’їзду. Я вже знаю, що таке важкий носок чоловічого черевика, що таке спати в морозну ніч під відкритим небом, що таке голод і як принизливо бути весь час прохачем. А ще – чекати. Чекати і сподіватися.

Сообщение:

*

НОВОСТИ