Дмитро Артим: талант, духовність, щедрість, або Історія однієї картини

Культура, Новости

  15 Янв , 2011

Цей вернісаж у Чорноморському державному університеті імені Петра Могили був не зовсім звичайним. Безперечно, для багатьох він став відкриттям імені ще одного самобутнього митця, спогляданням і зачаруванням від десятків чудових полотен. А ще, скажу без перебільшення, – якимось колективним почуттям гордості, захватом від центральної картини «1621 рік. Хотинська битва. Султан Осман ІІ просить миру…». Вітаючи Дмитра з виставкою, всі численні промовці – від ректорату, колег-художників до голови польського національного товариства чомусь спинилися саме на цій його масштабній і складній роботі. Бо це справді була сенсація, подія для нашого міста, щедрого на талановитих майстрів пензля. Глядачі, шанувальники живопису, колеги по мистецькому цеху мали можливість наповнити серце і душу отим невимовним, непереборним почуттям самоповаги, самоідентичності за рід наш український, за народ наш волелюбний і мужній, за його готовність прийти на допомогу у лиху годину.

На одному подиху слухали всі присутні в галереї розповідь автора картини про зображувані події. Дмитро Артим не просто порився в бібліотечних матеріалах, знайшов усе, що міг, про ту історичну битву в Інтернеті. Він сам побував у Хотині (нині Чернівецької області), а також у Польщі, ознайомився там з архівними матеріалами. І слід зазначити, знайшов там набагато більше пам’яток про спільну битву українських козаків і польських лицарів проти турецької навали, ніж у нас, в Україні.

…1621 року непереможна трьохсоттисячна армія Османа ІІ ввірвалася на слов’янські землі, залишаючи після себе мертві міста і села, суцільні згарища. Отож польський король звернувся по допомогу до українського козацтва під проводом Петра Сагайдачного. Ніяк не сподівалися турецькі яничари, що так вправно вміють воювати козаки. Шеститисячне військо козаків-характерників наголову розбило армію Османа II, демонструючи небачені зразки мужності й військової вправності. Вони так майстерно володіли зброєю, так гарцювали на конях, що нинішні циркові наїзники можуть просто позаздрити. Їх треновані тіла, як співається в народних піснях, «і кулі минали, і шаблі не брали…». Саме це відзначили в своїх виступах колеги-художники. За масштабністю і значущістю події вони порівняли роботу Дмитра з картиною Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», яку видатний російський художник писав протягом 12 років (1878-1891). Консультантом у нього був відомий учений, український історик Дмитро Яворницький, якого, до речі, Рєпін зобразив у образі писаря.

Д. Артим перегорнув сотні довідників, історичних документів і матеріалів, щоб образи відповідали реальності, щоб костюми, зброя, речі побуту були саме з тієї єпохи. А першим прискіпливим критиком є, звичайно, дружина Ольга, якій прекрасно вдаються портрети, крім того, вона є чудовим колористом. Картина ж складна не лише у сюжетно-композиційному плані, герої (а тут зображено 36 осіб) розміщені у такій собі триярусній площині, до того ж є три джерела світла. Тому гра тіней, вогняних відблисків – теж справа непроста. Тож чи робота вдалася в цілому – судити глядачам. Особливо Дмитро цінує думку фахівців: колег-художників та знавців історії.

Досвіду, художньої вправності і правдивості Дмитро набирався, як тепер кажуть, «на пленері» – на природі. Він ніколи не відмовляється від поїздок, куди б його не запрошували: чи по Україні, чи за кордон. Дмитро Артим не так давно для багатьох став відкриттям, його потужний талант наче увірвався у творчий світ живописців Миколаєва, заявивши про себе як про справжнього майстра пензля, самобутнього митця зі своєю манерою, стилем.

Художник брав участь у великій кількості всеукраїнських виставок, які проходили у Києві (неодноразово), Донецьку, Кіровограді, Дніпропетровську, Тернополі, Львові, Хмельницькому, Івано-Франківську, а також у Росії та Польщі. Але нинішня виставка в нашій «Могилянці» – перша персональна, на якій, крім центральної «Хотинської битви», представлено ще й чудові пейзажі Дмитра Артима: рідні нам Кінбурнська коса, Мигійські пороги, миколаївські яхти, а також кримські виноградники, карпатські гори… Про його неймовірну працьовитість може свідчити той факт, що у 2005 році на міжнародному симпозіумі в польському місті Бєлгорай було написано 28 творчих робіт. А з міжнародного пленерного симпозіуму «Виноград, виноробство, вино, Коктебель-2008», організованого асоціацією «Україна-Франція», привіз нове полотно, яке гідно представлено на нинішній виставці.

Полотна різні – то у спокійних сиво-сірих барвах, то яскраві, щедрі, багатоколірні, зі сюжетом і святковим настроєм. Усе це передано з такою любов’ю, з таким внутрішнім захватом автора, що мимоволі пригадуєш його слова: «В пейзажі знаходжу натхнення, лірику, душевний щем неповторності миттєвостей – я обожнюю природу. В ній, на мою думку, частинка історії народу, його моральність. Вважаю, ми зобов’язані передати наступним поколінням красу нашої мальовничої землі, якою так щедро наділила нас доля. Переконаний, що пейзаж є найпатріотичніший жанр в образотворчому мистецтві».

Споглядаючи всю цю красу, доходиш висновку, що представлені полотна – це погляд людини з відкритим ніжним серцем і чистим сумлінням. Особливо йому вдаються, на мій особистий погляд, зимові пейзажі. Можливо тому, що народився Дмитро 1 січня, на самісінький Новий рік, і дитячі та юнацькі роки його пройшли серед прекрасної карпатської природи, у селі Попелів Івано-Франківської області. В Одесі, де навчався у вищому художньому училищі імені М. Грекова, зустрів свою долю – красуню Оленьку, з якою прожито вже чверть віку. Вони і нині – молоді, красиві, що ніколи й не подумаєш, що в них уже доросла донька. Сьогодні вже Юлечка відшліфовує художню майстерність, вона також торік закінчила Одеське вище художнє училище. До речі, донька – найсуворіший і найпринциповіший критик робіт своїх батьків. Хоча їх безмежно любить і пишається ними. В неї вже також відбулося кілька виставок, остання, спільна з батьками, – в Одесі.

Але повернімося на вернісаж Дмитра Артима. Так, перед нами роботи зрілого майстра, бо свою творчу діяльність розпочав у 1985 році, а от виставлятися став аж у 2000-му. Що робив оті 15 років? Працював, утримував сім’ю. Намальовані ним кораблі заводське керівництво щедро дарувало високоповажним зарубіжним гостям-замовникам турбін. Тож розійшлись його крейсери, танкери, суховантажні судна по всій планеті. Пригадайте, які це були роки… Розпад СРСР, безгрошів’я, безробіття. Кожен виживав, як міг. А Дмитро в той час працював простим художником-оформлювачем на велетні газотурбобудування – «Зорі». За прописку, за манюсіньку квартиру в заводському сімейному гуртожитку, яку умеблював власноруч, бо в ній нічого не вміщалося. Одного разу я побувала там і була вражена, як усе по-дизайнерськи красиво і розумно зроблено, зі смаком, у народному стилі розмальовано. Та він і дачу свою розцяцькував наче дивовижну карпатську квітку. Бо де Артими – там завжди краса, недарма і прізвище у них мистецьке АРТ – ИМ – компанія митців.

Безумовно, так широко, щедро і самодостатньо художній талант Дмитра без його половинки – Олечки – не розкрився б. Саме взаєморозуміння, взаємоповага і взаємовиручка сприяли цьому. Що характерно, у цій творчій родині кожен має свій почерк, свій стиль, свою майстерню. Живуть нині в гарній квартирі, на яку заробляли разом не один рік. Ніхто нікого не повчає. Дмитро, як на чоловіка, має унікальну делікатність, душевність, скромність. Його хрипкуватий тихий голос звучить так, наче голуб туркоче. Очі випромінюють добро і ласку. Хоча за честь і гідність своїх дорогих дівчат завжди готовий постояти по-справжньому, по-чоловічому.

Запам’яталися слова, сказані на відкритті виставки заслуженого діяча мистецтв України, людини щирої і відвертої Серафими Сенкевич: «Хотинська битва» Дмитра Артима – це справжня високохудожня картина. Це подія в художньому середовищі не тільки Миколаєва, а й України в цілому. Бо намалювати таке сюжетне полотно, з великою кількістю персонажів, з глибоким знанням матеріалу – дуже непросто. Це свідчить про зрілість художника, його високий професіоналізм».

І на завершення додам, що роботи Д. Артима знаходяться у Міністерстві культури України («Кукурудзяне військо»), Миколаївському художньому музеї ім. Верещагіна («Різдвяні верби»), а також у приватних колекціях як в Україні, так і за кордоном: в Італії, Англії, Німеччині, США, Росії. А сьогодні виставку відвідують студенти вишів міста, учні Миколаївського муніципального колегіуму, всі, кому не байдужа історія нашого краю, його живопис і культура.

Тетяна ДАНИЛЕНКО, журналіст
Фото автора

Сообщение:

*

НОВОСТИ