Леся Українка

Новости

  24 Фев , 2011

25 лютого минає 140 років від дня народження поетеси, драматурга, людини, яка стала одним із символів української нації.

«До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься»

Лариса Косач, в майбутньому Леся Українка, народилася за старим стилем 13 лютого1871 року в містечку Новограді-Волинському у дворянській родині другою дитиною. ЇЇ дитинство проходило в одному з наймальовничіших куточків України. Волинський край, виповнений споконвічним духом українства, залитий піснею, хащі стародавніх величних лісів наче переповнені народними повір’ями, які збуджують дитячу уяву. Фантазія природи і духу нації на все життя запліднить Лесину душу Україною. Все почуте, побачене й абсорбоване її душею та розумом у найменшому віці стане згодом опорою її духу, дозволить з часом сказати про себе, що вона вихована на фольклорі, як англієць на Біблії. Дбаючи про освіту своїх дітей (їх у родині було шестеро), батьки, особливо мати, письменниця знана за псевдонімом Олена Пчілка, намагалися створювати для своїх дітей такі обставини, щоб «українська мова була їм найближчою». Заради того, щоб діти не загубили свою національну ідентичність, батьки навчатися до гімназій їх віддають лише у старші класи, до цього молодші Косачі займаються приватно з викладачами. В період, коли кожна ланка імперського державного механізму посилено працювала проти українства, згадаємо Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року, навчати дітей рідною мовою було не просто складно – це перетворювалося на державний злочин. Упевненість батькам у вірно обраному принципі виховання давали ідейно схожі родини давніх друзів батьків: М. Лисенка, М. Старицького, М. Ковалевського. Проте, як відчувала свою «українськість» малеча цих дворянських сімей добре скаже про таке «виняткове покоління» подруга Лесі Українки, її ровесниця, Людмила Старицька: «Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають у селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку. О, багато довелося прийняти нашим маленьким серцям гірких образ, незабутніх… Ми були перші, у нас не було маленьких попередників».

Хоча відомі друковані переклади європейських авторів Михайла Косача, Ольги Косач, інших дітей, усі вони отримали різну фахову освіту, професійною письменницею стала лише Леся, але й вона в дитинстві мріяла бути піаністкою, брала уроки у дружини композитора М. Лисенка. Ця мрія пішла в небуття після трагічного Водохреща 1881 року, коли сильна застуда під час свята дала поштовх до розвитку важкої хвороби – туберкульозу. Але ще маленькою дівчинкою Леся звикла сильне емоційне напруження сублімувати на папері. Так, після звістки про арешт тітки 8-річна дівчинка пише перший вірш «Надія», це вміння допомагає їй згодом переболювати нерозділене кохання, втрати близьких, сум за рідним краєм, коли перебуватиме на чужині.
Перші поезії, оповідання під псевдонімом Леся Українка з’являються у львівських часописах. Єдина можливість українським письменникам друкувати на той час свої твори – конституційна Австро-Угорщина.

Згадаємо, майже вся українська література 80-90 рр. ХІХ ст. «заховалася за псевдонімами авторів». Псевдонім Лесі придумала мати. Літературознавці не прийшли до єдиної думки: чому саме такий? Одні вважають тут є своєрідна територіальна прив’язка, інші – вияв українського патріотизму. Але останнім часом усе більше лунає думка, що псевдонім – це певне підкреслення поваги до старшого брата Олени Пчілки, Михайла Драгоманова, людини, яка була беззаперечним авторитетом як для матері, так і для доньки, та, мабуть, для всього покоління свідомих українців кінця ХІХ ст. Він, професор Київського університету, один з активних членів київської Громади, редактор «Київського телеграфу», був змушений після Емського указу емігрувати за межі Росії. На сьогодні відомо більш як 57 псевдонімів і криптонімів М.П. Драгоманова. Найчастіше, як відомо, в еміграції він використовує псевдонім «Ukraino». Як би там не було, але складне літературно-політичне тло «зламу століть» зумовило появу геніальної поетеси в Україні, яка мислитиме категоріями світового масштабу, яка спростує ідею меншовартості української нації, яка визначилася одразу і назавжди декларувала свою українськість.

Своїми поетичними збірками «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки», які знову виходять в Австрійській імперії, у Львові, Чернівцях, Леся Українка обстоювала смисл існування української поезії. А знання сучасних їй європейських літературних процесів та глибока ерудиція дозволяли письменниці ще й писати оглядові критичні статті для петербурзького часопису «Жизнь». Не слід забувати, що для Лесі Українки, з її знаннями іноземних мов, європейською освіченістю, було «одкрите ціле море світової поезії», як писала вона в листі до свого товариша, А. Кримського.

В Росії перша збірка поезій виходить у 1904 році. Вона наче провіщає І Російську революцію. Доля кидає письменницю у самий вирій подій 1905 року. Вся імперія охоплена страйками. «Се такий був тяжкий, і грізний, і величний рік, стільки в ньому було страшних контрастів «вершин і низин», буйних надій і трагічних розчарувань, великих перемог і незагойних ран», – напише Леся Українка своїй подрузі, буковинській письменниці О. Кобилянській. Але І Російська Конституція затверджує ряд прав, які давно були звичайним явищем в європейських країнах, і серед них – можливість друкувати в Росії мовами нацменшин. З 1906 року на території Російської імперії виходить більш як 30 періодичних українських видань. Нарешті є можливість друкувати свої твори рідною мовою в рідному краю, а не перевірятися по «чужим хатам». Тим паче й Олена Пчілка починає видавати часопис «Рідний край», а згодом і перший в Росії дитячий український журнал – «Молода Україна». Не обходячи своєю увагою мамине видання, все ж Леся Українка продовжує співпрацю з найавторитетнішим часописом того часу – «Літературно-науковим вісником», тим паче, що М. Грушевський як головний редактор з частиною редакції у 1906 році переїхав до Києва.

Нове століття зустріло поетесу великою особистою втратою – смертю коханого, романтика-марксиста Сергія Мержинського. Переживши трагедією та переосмисливши значення людського життя, Леся Українка, за її власним виразом, «з цього створила драму» – пише свою першу драматичну поему «Одержима», в якій уможливлює дискусію земної жінки з Богом, за усвідомленням авторки Пророком, Ісусом Христом. А далі під час суспільних катаклізмів початку ХХ ст., в умовах морального імперського терору, під негласним наглядом поліції, в період взаємних конфронтацій усіляких творчих напрямків, угруповань, у пошуках Великої Істини, при цілковитій нездатності до щонайменшого приниження гідності, письменниця за майже 10 років створює гроно більш як з двадцяти драматичних поем: «Кассандра», «Камінний господар», «У пущі», «В катакомбах», «На полі крові», «Вавилонський полон», «Руфін і Прісцілла», «Оргія» і так шедевр за шедевром.

Велич Лесиного серця проглядалася в усьому, до чого б не доторкнулися її руки чи душа. Але і великим серцям потрібне інше – таке ж шляхетне, життєлюбне. Після трагічних втрат, постійного перебування через хворобу на відстані від рідних доля їй дарує зустріч з другом, коханим, людиною, з якою врешті-решт зв’яже своє подальше життя, Климентієм Квіткою. Він допомагав їй жити, бути, творити. Взагалі, вона значно менше писатиме про кохання, ніж, власне, кохатиме, значно менше возвеличуватиме власне почуття, але безмежно заради нього жертвуватиме. Так було з нею завжди. Лише пошук Великої Любові постійно буде основним сенсом її творів.
Всебічно освічена і високообдарована, Леся Українка своїми драматичними поемами стала на рівну сходинку з класиками світової літератури, її твори мали загальнолюдський сенс.

Здається, авторка створює свої драми на відомі сюжети, висвітлені іншими письменниками, біблійні притчі, так добре знайомі особливо тогочасному читачу. Але з під її пера ці теми набували цілком нового, оригінального смислу. Чоловік Лесі Українки визнавав, що вона любила брати відомі сюжети і наче вступати у змагання з іншими авторами. Водночас у її античних і християнських сюжетах неважко побачити блискучі аналогії, саму суть національної історії і всю гостроту сьогоднішніх актуальних проблем. Убрані у шати різних епох, культур, її герої напружено міркують над пекучими проблемами нашого часу – завдання особистого і національного визволення, будову вільного громадянського суспільства, рівного для всіх закону права. Сама форма полемічного діалогу, яку обирає Леся Українка для художнього втілення своїх філософських ідей, підпорядкована меті вільного обговорення проблем, притаманна класичним філософським діалогам. Кожен її персонаж обстоює свій погляд на життя і бореться за те, щоб утвердити свою індивідуальність, свої життєві ідеали.

Таку оцінку драматичній спадщині Лесі Українки дала глибоко національна поетеса, яка власним поетичним, а на сьогодні вже відомо і прозовим спадком вписала своє ім’я в історію української класичної літератури, Ліна Костенко: «Драматичні поеми Лесі Українки – явище феноменальне в українській літературі. За масштабом художнього мислення це явище рідкісне навіть у контексті найвищих досягнень світової літератури. І якби свого часу естетичні та громадські імпульси цієї драматургії були органічно сприйняті і творчо освоєні українським національним театром, то досі б цей театр явив світові своє істинно мистецьке обличчя./…/Це скарб, потоплений в океані причин. Рано чи пізно він буде піднятий зусиллями людей, здатних занурюватися на великі глибини і, не захлинувшись гіркотою історичної пам'яті, винести його на обшири сучасності в усьому блиску його непроминальної вартості».

Оксана КОНСТАНТИНІВСЬКА, ст. науковий співробітник Музею видатних діячів української культури
м. Київ

Сообщение:

*

НОВОСТИ