За межами суспільства

Новости, Общество

  3 Фев , 2011

Нещодавно до редакції надійшов лист від жительки міста Миколаєва, в якому вона повідала нам свою нелегку долю. Річ у тiм, що Олена Іванівна – інвалід другої групи загального захворювання, пенсіонерка, хвора, самотня і, за її словами, нікому не потрібна. Вона 13 років пропрацювала на заводі, а зараз отримує мізерну пенсію, яка становить лише 723 грн. І це при тому, що лише один із медичних препаратів коштує не менше 100 грн. І навіть 50-відсоткова знижка на медикаменти при амбулаторному лікуванні, що передбачена ст. 38 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року, не врятує від напівголодного існування. А ще ж, бідкається жінка, потрібно купити хоча б найнеобхідніші продукти харчування та одяг, заплатити за житлово-комунальні послуги. До речі, згідно з цим же Законом, інваліди другої групи загального захворювання, на відміну від інвалідів війни, не користуються державними пільгами на їх оплату. Тому доводиться економити на всьому, харчуватися сухими пайками, одягатися у комісійних магазинах чи «секонд-хендах».

Жінка неодноразово зверталася до різноманітних державних установ та благодійних організацій, але, звісно, їхня допомога може забезпечити лише певну частину того, що потребує людина. Та й це іноді нелегко отримати, часто доводиться приходити по декілька разів, просити, принижуватися… У чому ж причина такого ставлення до людей із особливими потребами? Адже згідно зі ст. 4 вищезгаданого Закону «діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності».

Проте сьогодні інвалідів можна віднести до найменш захищеної категорії населення нашої країни. Частіше за все ці люди просто залишаються за межами суспільства без права на виживання. Їх дохід значно нижчий від бажаного, а потреби в медичному обслуговуванні набагато вищі, ніж у звичайних людей. Вони практично позбавлені можливості здобувати не лише вищу, а й середню освіту. Більшість із них не мають сім’ї, тому приречені на самотнє життя. І хіба ж то життя? Це скоріше складна боротьба із суспільством за виживання, якій немає ні кінця, ні краю. До того ж інваліди часто піддаються дискримінації суспільства, яке не бажає приймати їх такими, якими вони є, та відчувають обмеження у доступі до необхідних послуг. Усе це створює невидимий бар’єр, який розділяє одне суспільство на дві, на жаль, нерівноправні частини. І ніхто не знає, чому так сталося, адже в Конституції України сказано, що «всі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах».

Не позбавлена гостроти й проблема працевлаштування інваліда та створення належних умов для його успішної соціальної інтеграції. Тільки в нашій області, за даними Миколаївського обласного центру зайнятості, сьогодні проживають 62,4 тис. осіб із обмеженими фізичними можливостями, з яких 75,2% – працездатного віку. Згідно з цією статистикою більшість інвалідів могли б працювати нарівні зі звичайними людьми. Чому ж не працюють? Причиною цього є невідповідність між професійно-кваліфікаційним складом вакансій, які пропонують роботодавці для інвалідів, та станом здоров’я шукачів роботи. А може, деякі інваліди самі не бажають працювати, оскільки рівень заробітної плати значно нижчий, ніж розмір пенсії по інвалідності чи допомоги, яку вони отримують у центрі зайнятості? Та й чи багато роботодавців згодяться прийняти на роботу таку людину, створивши для неї необхідні умови?

І таких історій, на жаль, не сотні, й навіть не тисячі. Просто, живучи в одному місті, дихаючи одним повітрям, ми й не здогадуємося, що є люди, яким живеться набагато гірше, ніж нам. Повірте, що наші буденні проблеми в порівнянні з їхніми – це дрібниці, які можна вирішити, доклавши певних зусиль чи попросивши допомоги у рідних чи друзів. А ось що робити, коли тобі просто немає до кого звернутися, бо ти у цьому жорстокому світі один? Розумієте – один! І це не зрівняти з тією самотністю, яку відчуває кожен із нас, перебуваючи в поганому настрої чи депресії, бо таке відчуття рано чи пізно минає. Куди ж подітися, як знайти місце, в якому зможуть зарадити твоїй біді? Де знайти сили, щоб перебороти всі проблеми, не зламатися і не опуститися на самісіньке дно, перетворившись на маргінала?

Наприклад, можна звернутися по допомогу до Головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації, фонду соціального захисту інвалідів, обласної організації Союзу організацій інвалідів України, центру зайнятості або до Товариства Червоного Хреста. Головне – не впадати у відчай, не замикатися у собі, а вірити в те, що є ще на світі добрі люди, які зможуть зарадити вашій біді.

Анна НІКУЛІНА

Комментарии:

  1. Ірина:

    Я з вами повністю згідна.Мій син у свої 21 став інвалідом 1 групи.Переніс більше 12 операцій.Травми.які не совмісні з життям.Дякуючи Богу.його молодості,лікарям,людям мій син зараз поруч.Він учився заново:їсти,ходити.На даний час ми шукаємо спонсорів,через інтернет я зверталася за допомогою до різних заможніх людей,але ……… мовчать(мабуть сайти їхні тільки так для галочки).Я звертаюся і до Вас:ДОПОМОЖІТЬ знайти спонсора для мого сина.Дівчина залишила,друзі,однокласники забули.Так нашому суспільству та й самому Януковичу байдуже чи ми та наші діти живуть чи просто існують.Зате у них особняки,закони для них,а не проти.Вони можуть когось оскорбити.побити,збити,убити все сходить їм з рук.

Сообщение:

*

НОВОСТИ