«…Забуття не суджено мені»

Новости

  24 Фев , 2011

Хто хоче зрозуміти поета,
Мусить піти в його країну.

Й.В. Гете

У величезному морі книжок є такі, прочитати які – це просто священний обов’язок українця. Книги з творами Лесі Українки – саме такі книги. Леся Українка – це не псевдонім, за яким криється справжнє ім’я Лариси Косач. Українка – це і є справжня сутність великої поетеси. Вона зробила назву свого народу своїм творчим ім’ям, так як це зробили, наприклад, французький письменник Анатоль Франс чи іспанський художник грецького походження Ель Греко. Українка й Україна стали нерозривним цілим.

Леся Українка – одна з видатних європейських письменниць ХХ століття; поетеса, про яку можна сміливо говорити – геніальна; жінка, яку найперше характеризують епітети «благородна, шляхетна». Леся Українка – два слова, які твердо і назавжди зафіксовані у душі кожного українця, і не тільки. А з іншого боку, вона – це Український Космос, Український світ – бо майже зовсім не тільки незвідана, але й багатьма насправді незнана. Варто тут згадати, що досі (sic!) в Україні немає повного видання творів письменниці. Хоча за останнє десятиліття в українському літературознавстві з’явилися кілька книжок, які об’єктивно, на науковому рівні, знайомлять читача з життям і творчістю Лесі Українки. Є вони й у фондах Центральної бібліотеки ім. М.Л. Кропивницького.

Найпершим серед них варто назвати новітній твір Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (К., 2007, серія «Висока полиця»). Ця книжка провідної української письменниці, підсумковий плід її багаторічних роздумів – вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, культури і конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий Оксаною Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в радянській Україні і майже незнаною широкій публіці – в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку Оксана Забужко своєю книгою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст. Оксана Забужко так говорить про «код Лесі Українки»: «Як Беатріче водила Данте по небесах раю, отак, йдучи за Лесею Українкою, можна пройти по забутих колах української історичної пам’яті. Перше і найголовніше, що варто знати: Леся Українка, Лариса Петрівна Косач – аристократка, дочка дійсного статського радника, нащадок старовинного шляхетського роду і козацької гетьманської старшини. Її предок по батьківській лінії ще в XIV ст. одержав герцогський титул від імператора Фрідріха. Предки по материній лінії, Косачі, були правителями Герцеговини. Її предок із роду Драгоманових був перекладачем при уряді Хмельницького. Леся Українка – остання представниця кількох століть української європейської лицарської культури, яка, підкреслюю, усією своєю творчістю – і драмами, і поезією, і всім своїм світоглядом дає абсолютно завершений пам’ятник цієї культури».

Леся Українка не лишила по собі автобіографії і не раз зазначала у своїх листах, що не годиться афішувати життя поета: «Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлося б нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої…».

Відома в літературознавстві авторка книжки «Леся Українка» (К., 2003, серія «Особистість і доба») Марія Кармазіна епіграфом до біографії Лесі Українки взяла крилатий латинський вислів: «Не сказав, не зробив і не відчув нічого, що не заслуговувало б похвали». Дослідниця вважає, що крім видатних мудреців і митців, нації потрібні й зразковий вояк, і досконалий промисловець, і вправний робітник, і навіть світовий геній, і так само, якщо не більше, – нація потребує видатних жінок. Марія Кармазіна зазначає, що, працюючи над життєписом цієї унікальної жінки, Лесі Українки, весь час тримала на умі її слова: «Я все-таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар цієї хати. Може, кому й гарною здається та хата зверху, але ж то ще не дає права споглядачеві вриватись до хати всередину і цінувати та оглядати все, що в ній є, без дозволу господаря. Нехай уже, як господар умре і хата його піде на громадську власність, тоді нехай уже йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не встане боронити скарбів своїх» і своїм головним завданням бачила бережне ставлення до Лесиних «скарбів» – фактів.

Так само і Анатоль Костенко, автор книги «Леся Українка» (К., 2006), який започаткував в Україні серію «Життя видатних людей», підкреслював, що «…в найкращий спосіб розповісти про життя Лесі Українки можна лише постійно тримаючись документальних джерел. Насамперед тих, що йдуть від неї самої та її рідних: її публіцистичні та художні твори; тисяча її листів. Сотні листів її батьків, родичів та найближчих друзів. Десятки мемуарних документів. Численні родинні фото та весь сімейний архів. Ось матеріал і фундамент цієї книги».

Фотокнига «Леся Українка. Сюжети з життя в ілюстраціях і документах» (К., 2001) побудована на оригінальних документах та фотознімках з Музею Лесі Українки, спогадах її сестер – Ольги Косач-Кривинюк та Ізидори Косач-Борисової. Добираючи текстові матеріали, коментарі та фотодокументи, упорядники не ставили собі за мету в усій повноті викласти біографію і творчий шлях Лесі Українки: «…ми намагались… висвітлити певні моменти життєвого шляху поетеси, які, на наш погляд, дають уявлення про те, за яких умов сформувалася ця надзвичайна натура, про світ, що оточував Лесю Українку, та надати можливість бодай трохи наблизитись до розуміння геніальної особистості».

У великому масиві «лесезнавства» особливою гордістю є книжка, яка в Україні не видавалась, – Ольга Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970). Видання підготовлене Українською вільною академією наук у Сполучених Штатах Америки до 100-річчя від дня народження Лесі Українки. До складу комітету для видання цієї праці рідної сестри і щирого друга Лесі Українки Ольги Косач-Кривинюк увійшли такі авторитетні літературознавці, як Юрій Шевельов, Олександр Архімович, Наталя Холодна-Лівицька, Володимир Міяковський, Петро Одарченко. Дослідники посилаються на цю хронологію, як на найдостовірніше зібрання документів і фактів про життя і творчість Лесі Українки.

У 2007 році нарешті побачила світ книжка відомого літературознавця Григорія Аврахова «Леся Українка: проблеми текстології та історії друку» (Луцьк, 2007), яка була підготовлена ще у 1979 році. Об’єктом літературної критики у названій книзі є дванадцятитомник творів Лесі Українки, виданий у 1975-1979 роках. Григорій Аврахов – редактор і автор коментарів 2-томного видання «Леся Українка. Твори» (К., 1970, вступну статтю вилучено цензурою); автор книги «Леся Українка. Семінарій» (К., 1971) та докторської дисертації про творчість Лесі Українки. Г. Аврахов зазначає: «Здається, ми просто нездаємо собі справу в тім, що високий рівень видання класики – не просто доконечна потреба, святий обов’язок, престижність державна, – це перший поважний аргумент, надто промовистий показник загального рівня культури в широкому розумінні того поняття».

У збірнику «Їм промовляти душа моя буде: «Лісова пісня» Лесі Українки та її інтерпретації» (К., 2002; літературний проект «Текст+контекст») вміщено дослідження різних поколінь про шедевр Лесі Українки «Лісова пісня»: це і порівняльна студія відомого неокласика початку ХХ ст. Віктора Петрова (Домонтовича), і роботи сучасниці, відомої дослідниці творчості Лесі Українки, доктора філологічних наук, лауреата Шевченківської премії Віри Агєєвої, яка зазначала: «Лісова пісня», як і всі драматичні шедеври Лесі Українки, відкриває сьогодні читачеві нові смисли, адже текст заново пишеться стільки разів, скільки звертається до нього читач».
В одному з листів Лесі Українки є такі слова: «Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене… Але я б хотіла на те заслужити». Історія довела, що їй це вдалося.

Валентина ФЛЯК, головний бібліотекар Центральної бібліотеки ім. М.Л. Кропивницького

Сообщение:

*

НОВОСТИ