40 літ потому…

19 березня 2011 року, рівно через 40 літ, нас зустріла юність у Мигіївському технікумі.
120 років свого життя цей навчальний заклад виводив юнаків і дівчат на хліборобські ниви, вчив як обробити поле, засіяти та зібрати хлібне жниво, зберегти його, як подарувати людям хліб. А ще вчив юнь як бути людиною серед людей, як нести горде ім’я Людини, як не зронити його, не зубожіти душею, як вистояти у негодах, як зберегти пам’ять про свою молодість через все життя.

Час швидко злетів, і ми знову стоїмо на порозі нашого першого професійного закладу.
Хтось когось упізнав, до когось потрібно приглядатися і пам’ять кричить, а ти мовчиш і тільки сльози котяться – впізнали! Поцілунки, обійми і велике щастя, що ми знову разом. Ось знову хтось підходить, тиша і вибух щирих емоцій – впізнали!

Світ великий, і розкидала нас доля на довгі роки, але ми зуміли зібратись, зустрітись. Павло Іванович Шерстюченко, наш викладач землеробства, сказав, що в нас є, був і буде якийсь особливий стрижень життя, адже ми не погубилися безслідно. Практично всі випускники здобули різнофахову вищу освіту, виховали і дали освіту власним дітям. Кожен на своєму шляху мав власні успіхи і падіння, але ми зуміли все вистояти, тому що нас так учили, тому що нас так виховували. Славу і повагу своїм викладачам і технікуму ми примножували своїм життям, своїми справами. А студентську дружбу бережемо як найцінніший скарб, постійно спілкуємося між собою. В будні і свята, в радісні дні і дні печалі дзвенить у моєму домі мобільний телефон, і до болю знайомі голоси турбуються про мене, радіють, печаляться, чи просто діляться власними проблемами, шукають підтримки, поради. Дивишся – горе і печаль, поділені навпіл чи на тридцять часток, то вже не горе, вже не печаль. Жити хочеться, радіти хочеться, бо в тебе є багато рідних, щирих, завжди готових прийти на допомогу друзів-однокурсників. Були в нашому житті й інші однокурсники у вищих навчальних закладах, але такої взаємоповаги, шани, любові один до одного я більше ніде не зустрічала.

Можливо, це особлива аура тоді була в навчальному закладі, яку створювали директор, викладачі, студенти. Це дійсно було навчальне господарство високого ґатунку, високої культури. Навчальні корпуси, гуртожитки потопали у трояндах, клумби горіли від пишного буяння квітів з ранньої весни до першого снігу. Безліч кімнатних квітів прикрашали аудиторії, багата навчально-матеріальна база, передові технології сільського господарства, віддані своїй справі працівники технікуму і допитливі студенти, котрі «гризли» граніт науки. Тут вони ставали висококласними спеціалістами, спішили в самостійне життя, спішили втілити всі знання, що отримали, у справу, яку їм довірила країна.

Змінився час, змінився і технікум…
Тільки не змінилася мигіївська краса.

Як і 40 років тому, серед древніх гранітних порогів, клекочучи, несе свої води величний Південний Буг. Піниться, бурує, стихає і знову долає поріг за порогом бузька синьо-бурштинова ріка. Через сиві віки несе свої води до Чорного моря. Мабуть, душа річки взяла свій початок від запорізьких козаків, які вірно служили Україні, адже, були наші пращури вільними, сміливими, заповзятими. Вміли вони берегти свій край ціною життя, вміли красиво жити і красиво вмерти. Можливо, і Південний Буг живе життям козаків-побратимів на просторах України – величний, вільний, нескоримий.

А дійде до моря, стишиться, розчиниться бурхлива річка в солоній воді, неначе зникне, але ні, коли здійметься на морі буря, то це знову бушує бузька вода, бо вона не може пропасти навіки, бо вона має козацьке начало.

Краса гранітних скал серед степу надихала і надихає не одне покоління, надихає вона і нас понині, робить нас кращими, можливо, це наша молодість, яка вже 40 років продовжує нутрувати в кожному. Наші голови давно вже вкрила сивина, безжальні зморшки лягли на чоло, за нами проблеми снують, як сиві тумани, а ми залишилися такими як були: щасливими, щирими, добрими, додався лише досвід і чомусь дуже швидко додалися роки.

У жовтні 1971 року ми замурували в стіну нового корпусу технікуму капсулу зі звертанням до майбутньої молоді 2017 року. В жовтні 2017-го нам потрібно знову зібратися, поглянути на тих, якими вони є – сучасна молодь 2017 року. Я прошу у Бога всім моїм однокурсникам здоров’я, аби знову змогли прийти до нашого технікуму і потрібно, щоб наш технікум, який нині має статус коледжу, дожив, розцвів, відновив своє призначення чи знайшов інший шлях свого розвитку, адже у нього славне минуле, у нього дуже важливе призначення – вчити – одне з найдавніших призначень на землі.

Фелікса КОКОРСЬКА від імені випускників 1971 року

Сообщение:

*

НОВОСТИ