Людина нескореного духу

Новости, Общество

  7 мая , 2011

Дорога життя цієї жінки важка і терниста. З раннього дитинства і до середини 80-х років ХХ століття ця дорога вела її крутими гірськими перевалами, які під силу лише досвідченим альпіністам, часом на цій дорозі був суцільний морок і дуже важкі моральні і фізичні випробування, але внутрішнє світло її душі осявало той шлях, пробиваючи темряву. Глибока правда і віра в перемогу добра над людською жорстокістю і лихою заздрістю деяких односельчан та державних чиновників додавали сили і надихали йти до переможного кінця. Вона відчувала, що не самотня. Бог підставляв їй своє плече…

Світле обличчя, лагідні проникливі очі, добра посмішка на устах, приємний ласкавий голос, завжди акуратно одягнена – це глибоко шановна Марія Іванівна Стрекалова, Герой Соціалістичної Праці, учасниця Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, голова Ради ветеранів народного музею «Мир і людина» при Миколаївській загальноосвітній санаторній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів № 7 (директор Н.Ф. Кривошей).

Марія Іванівна Стрекалова народилась 1 травня 1926 року в селі Веселий Роздол Братського району в родині хліборобів. Батьки – українці, родом з Київщини (село Боровиці). Шукаючи щастя-долі, в 1923 році вони приїхали сюди на підводі, запряженій однією конякою, з дворічною донечкою Яриною. Тут отримали 8 гектарів землі і почали хазяйнувати.

Згодом у родині Бордуносів народились і підростали дочка Марія і два сини – Петро і Василь. Батьки поважали і любили один одного, вірили в Бога. Турботою, ласкою і любов’ю обдаровували вони щоденно дітей, змалечку привчаючи їх до праці. Батько не курив і не вживав спиртні напої, любив українські пісні і гарно співав. Сім’я будувалась на міцній моральній основі, з вірою і надією на краще заможніше життя. І як говорять, з молоком матері ввібрала Марія у своє єство, у своє дитяче серце і душу гідність, порядність, працелюбство, доброту. Саме родина виплекала в її душі повагу до старших, любов до землі-годувальниці, святе відношення до хліба.

Зі сльозами на очах згадує Марія Іванівна 1932-1933 роки, коли від голоду помирали великі родини. Батьки докладали неймовірних зусиль, аби врятувати свій найдорожчий скарб – дітей. Життя до них поверталось дуже повільно. Лише 1 вересня 1935 року Марійка змогла розпочати навчання у школі. Пам’ятним для неї 1935 рік був ще і тим, що батьки почали будувати нову хату. Восени 1936-го родина Бордуносів справила новосілля. Та щастя і радість тривали недовго.

Велика біда навалилась на сім’ю Бордуносів у лютому 1938 року: 16 лютого в дім прийшли чужі люди і забрали батька, як ворога народу, троцькіста, а який з нього був ворог, ніхто в селі не знав і ніхто нікого не питав. Та тільки односельчани з острахом стали обходити їхню сім’ю, дітей позбавили права навчатися у школі. Мама посадила дітей на лавці і сказала: «Ми тепер сім’я ворога народу, тож кожний тримай свій рот на замку, а то всіх нас на Соловки відішлють. А жити будемо і працювати так, щоб усі в селі зрозуміли, що ми ніякі не вороги».

Ось так і закінчилось дитинство дітей «ворога народу». Серед зими пішли вони в конюшню доглядати телят; весною і влітку працювали в полі і на леваді, а взимку працювали на фермі. А мама все оббивала пороги кабінетів високих начальників і просила побачення з батьком, у якому їй відмовляли. Єдине, що дозволили начальники, так це щомісячні грошові перекази для батька у сумі 30 карбованців. На той час це була значна сума. Родині доводилось продавати продукти харчування, щоб уторгувати щомісяця такі гроші. Найкращі овочі і фрукти, вирощені на власному городі, та продукти тваринництва несли пішки у вихідні дні до райцентру за 8 кілометрів на базар. Мамі допомагали старші діти. Параска Устимівна Бордунос та її малолітні діти вірили владним чиновникам, що зібрані гроші дістаються найріднішій людині – їх батькові Івану Прокоповичу Бордуносу, що важка помилка з його арештом буде виправлена і він повернеться у рідний дім, де так його любили і чекали.

Мама Параска довгі роки, аж до своєї смерті (1984 р.), зберігала квитанції тих грошових переказів, а посилала родина гроші з березня 1938-го року по червень 1941 року, до початку Великої Вітчизняної війни – протягом сорока місяців. Марія Іванівна теж зберігала ті фінансові документи, як єдиний ланцюжок, пов’язаний з батьком, ще довгі роки, хоч родина у 1972 році дізналась гірку і важку правду: батько перебував у одеській в’язниці до 12 березня 1938 року, коли його розстріляли. За відсутністю складу злочину Бордунос Іван Прокопович був посмертно реабілітований у 1972 році.

Щоб морально і матеріально підтримати дочку Параску та онуків, що залишились без батька, влітку 1938-го з Київщини у Веселий Роздол переїхали мамині батьки – дідусь Устим і бабуся Христя.
Саме від бабусі Христі успадкувала Марія добре і лагідне серце. І хоч бабуся була неписьменною, вона знала багато цікавих казок і оповідань і охоче розповідала онукам. У бабусиній хатинці-напівземлянці завжди було затишно, пахло польовими квітами: чебрецем, ромашкою, м’ятою. До цього часу пам’ятає Марія Іванівна бабусині пиріжки з квасолею, маком, гарбузом…

Літо… Красне літечко 1941 року. Червень… Скільки роботи і в полі, і на власному городі. Марія так чекала вихідного дня – неділю, щоб хоч трохи відпочити. Надвечір у суботу 21 червня пішов сильний дощ із градом, чорні грозові хмари заволокли небо, дощ лив як з відра. Дівчина подумки раділа, що і на завтра буде дощ, і що буде можливість побути вдома, перепочити і довше поспати у вихідний день.

Але мама розбудила її ранесенько, до сходу сонця, спорядила торбу з продуктами, щоб продати в райцентрі на базарі, а сама поспішила в колгосп на роботу: потрібно було терміново покрити соломою дах на конюшні.

Ранок видався теплим і сонячним. Краплини дощу, що висіли на зеленому листі дерев, виблискували в промінчиках сонця, як намисто; голосний щебет птахів наповнював вранішню тишу. Дівчина босоніж ступала по теплій вологій землі. Аж ось і Братське. У калюжі помила ноги і рушила на базар.

Продала все, як наказала матуся, і вже додому зібралась. Як раптом побачила, що люди кудись біжать… Побігла за ними і Марія. Всі зупинялись на площі біля стовпа, на якому висів великий репродуктор. Голос з нього сповіщав, що о 4-й годині ранку 22 червня 1941 року, себто сьогодні, гітлерівські війська віроломно напали на нашу країну. Почалася Велика Вітчизняна війна. Усі люди заплакали.

Не пам’ятаючи себе, прибігла дівчина в село, підбігла до конюшні, де мати з іншими колгоспниками в’язала солому, і як закричить: «Мамо, мамо, ідіть сюди!». Мати сердито глянула на Марію, але підійшла. Марія тихіше сповістила матері страшну новину про початок війни, але мати боляче вдарила дочку по потилиці, щоб вона хтозна-що «не ляпала язиком» і наказала іти додому. Марія заплакала і, ковтаючи сльози, пішла додому. Мама ніколи не била дітей, а тут на тобі, ні за що. Марії було боляче і гірко, бо то була правда!

Лише надвечір приїхав у колгосп верхи на коні посланець із району з папірцем у руці – телеграмою, яку вручив голові колгоспу, а той, зібравши колгоспників на збори, повідомив селянам страшну новину – початок війни з фашистами.

Старший брат Петро, хоч йому в 1941 році виповнилось лише 17 років, добровольцем пішов на фронт. Мама не зупиняла його. Лише пригорнула сина до серця і з молитвою на устах провела на фронт. Тавро «ворогів народу» не давало їй права на відстрочку призову сина.

У другій половині серпня 1941 року в селі вже хазяйнували фашисти. На полях дозрівав гарний урожай зернових. Окупанти ганяли людей на примусові роботи, щоб скоріше зібрати і відправити збіжжя до Німеччини.

З глибоким хвилюванням згадує Марія Іванівна, як її, 16-річну дівчину, навесні 1942 року разом з іншими хлопцями і дівчатами фашисти загнали у товарняк, як скотину, замкнули двері і кудись повезли. Їхали не одну добу без їжі і води. Нарешті товарняк зупинився, двері відчинились: усім прибулим наказали вивантажуватись.

Невільників зустрічало сіре похмуре небо, мжичив дрібний дощик. Прибулі побачили написи на іншій, незрозумілій мові. То була Німеччина. На пероні відразу відібрали 15 молодих дівчаток і направили у місто Десоса «арбайтен» (працювати). Обнесений колючим дротом концтабір, куди привезли українських дівчат, був розташований неподалік містечка Десоса. Поряд зі спальними бараками стояло приміщення, де в’язні працювали. У приміщенні лежала великими купами якась колюча трава, від неї йшов задушливий запах, у повітрі клубочились хмари пилюки. В’язні очищали траву від сміття, стовбурів і корінців, пакували у мішки і кудись відправляли; від важкої монотонної роботи і того дурману втомою, як свинцем, наливалось тіло, боліла голова, руки були подряпані до крові. Годували в’язнів дуже погано: щодоби порція баланди з брюкви і 300 грамів хліба, спеченого з висівок і тирси. Всі невільниці дуже схудли і почали хворіти. Хворих знищували у крематорії. У цьому концтаборі Марія Бордунос працювала більше року.

Одного дня у концтабір прийшов хазяїн і сказав, що направляє її в місто Адерштадт. Так з концтабору Марію перевели в домогосподарство німця Вальтера Зінгера, розташоване за 200 км на захід від Берліна. В. Зінгер мав 25 гектарів землі, коней, волів, свиней, 20 корів, фруктовий сад, двоповерховий будинок, де мешкала його сім’я, родичі. Крім Марії, тут працювала ще одна дівчина з України – Катерина, поляки, німці. Дівчата працювали у спецодязі – сірих халатах, на лацкані яких на рівні серця була нашивка з написом «Оst».

Робочий день починався о 2.30 ночі і тривав до 22.30 вечора. В окремому приміщенні, де готувалась їжа для тварин, українські невільниці вигрібали попіл з великих плит, перемивали дрібну картоплю, наповнювали нею величезні котли і ставили їх на плити, розпалювали у плитах вогонь. Потім ішли на ферму доїти корів; молоко зливали у підготовлені бідони і ставили у призначеному місці, звідки їх відвозили на молокозавод. А тим часом вже була готова їжа свиням, її охолоджували і годували тварин.

Дівчата також прибирали житлове приміщення, прали білизну, працювали у полі, в саду – і так цілий день без перепочинку. Дозволялось посидіти лише під час прийому їжі. Хазяїн був не дуже злий, але прискіпливий: ні на хвилинку не можна було присісти і відпочити. Він увесь час повторював: «арбайтен, арбайтен, арбайтен».

Пізно ввечері Марія закінчувала роботу і йшла спати. Саме вечорами її серце і душу огортала невимовна туга за рідними, за домівкою, в голові роїлись думки: як там дорогі для неї люди, яка їхня доля в лихі часи війни?

27-28 квітня 1945 року місто Адерштадт звільнили американські війська. Після перемоги над фашизмом Марія намагалась якомога швидше повернутись на Батьківщину, в рідне село. Але та зустріч у червні 1945 року не була радісною, війна стала важким випробуванням і додала сім’ї Бордуносів ще більшого горя і втрат. Смуток огорнув юне Маріїне серце, коли вона дізналась, що на фронті загинув брат Петро, померла старша сестра, а мати постаріла і посивіла від хвилювань за дітьми. Тепер їх у матері залишилось двоє: Марія і Василь. Бабуся Христя морально, як могла, допомагала мамі і братику Васі в роки фашистської окупації.

У перші ж дні перебування вдома дівчина відчула лихе ставлення до неї односельчан, неначе вражена була невиліковною проказою. Осуджували її і працівники державних органів. Не знала дев’ятнадцятирічна Марія про те, що наказ Сталіна № 267 об’явив усіх радянських людей, навіть малолітніх дітей, хто був у фашистському полоні, в концтаборах і на примусових роботах, зрадниками Батьківщини. Ніхто з нею не вітався, їй плювали у слід, називали німецькою шлюхою… Але що сказати людям? Як довести власну правду? І чи потрібно було щось комусь доказувати, коли документ на руках дівчини свідчив, що була насильно вивезена до Німеччини, перебувала там і працювала на німців? Пам’ятала дівчина і те, що ще до війни її сім’я була зарахована до ворогів народу… І важкий смуток огортав серце, плакала потайки від мами. Марії гірко було усвідомлювати, що, переживши з почуттям гідності всі приниження фашистського рабства, незламані і нескорені, в’язні фашизму зустріли на Батьківщині не співчуття і розуміння, а наштовхнулись на холодне презирство і осудження. І якої висоти потрібно було мати душу і серце, щоб не зненавидіти навколишній світ, не озлобитись і не замкнутись у своєму горі, а самовіддано працювати, на людське зло і жорстокість відповідати добром і всіх прощати.

Бог допоміг юній Марії все переосмислити і зрозуміти, що її серце і душа чисті перед людьми, і совість її чиста, і Батьківщину вона ніколи не зраджувала. Дівчина усвідомлювала, що жити неодмінно потрібно заради мами і бабусі, заради рідної домівки і рідної землі, яка так часто снилась на чужині. І десь у глибині душі, підсвідомо, жевріла надія, що своє щастя вона неодмінно зустріне… Втішала Марію і рідна бабуся Христя, яка багато горя пережила на своєму віку. «Головне, що повернулась жива і здорова, а життя розставить все на свої місця, Бог не без милості», – говорила вона, пригортаючи рідненьку онуку до своїх грудей.

У Веселий Роздол з воєнних фронтів не повернулось багато односельчан. А роботи було в колгоспі і вдома стільки, що, здавалось, не переробити її віками. І Марія стала працювати: якщо бригадир загадував на роботу іти в поле – ішла в поле; на ферму – ішла на ферму. В цьому вона була безвідмовною. Працювала у польовій бригаді і мама Параска. За самовіддану працю в 1948 році Параска Устимівна Бордунос була нагороджена медаллю «За доблестный труд в годы Великой Отечественой войны 1941-1945 гг. ». Земля щедро дарувала людям гарні врожаї за важкий труд. На жіночих плечах лежала вся колгоспна робота.

У ті післявоєнні роки найважчою була робота на фермі. І Марія Іванівна Стрекалова на початку 1946-го пішла працювати на ферму. Вставала о третій годинні ночі і бігла до своїх корів. Ясла потрібно вичистити, гній прибрати, свіжими кормами наповнити, принести воду і напоїти скотину. Підготувати величезні 50-літрові бідони для молока, подоїти корів, здати молоко. Потім була невелика перерва. І молода жінка пташкою летіла додому, щоб виконати домашню роботу: зварити їжу, прибрати у хаті, випрати білизну, обійти свою скотину, попрацювати на городі. На 12-ту годину дня йшла на ферму, обходила своїх корівок і поверталась додому. На сімнадцяту годину знову йшла на ферму: годувати, чистити, доїти, здавати молоко, мити бідони…

І так день за днем, місяць за місяцем, рік за роком, без вихідних і свят…
Марія Іванівна з особливим теплом і ласкою доглядала своїх корівок, кожну звала по імені, до кожної у неї був свій підхід, зважаючи на норов тварини. І корови віддячували їй за старання і турботу: більше інших давали молока. Молода доярка серцем відчувала, що тварини її розуміли краще, ніж люди. І вона працювала не покладаючи рук.

Так у важкій щоденній праці пройшло понад 20 років. І ось перші підсумки: в 1960-1965 роках Марія Іванівна Стрекалова надоїла від кожної корівки більше як 3500 літрів молока і була нагороджена орденом «Знак Пошани» (1966 р.). Її послали на Виставку досягнень народного господарства у Київ розповісти про свій досвід і самій повчитися. Їхала у поїзді до столиці і сльози радості ковтала: вперше з рідного села їхала не з важким тягарем у серці (корівок доглядав чоловік).

Мама Параска наче помолодшала, допомагала по господарству, няньчила онуків (у рідному селі зустріла в 1947 році Марія своє щастя – фронтовика Григорія Юхимовича Стрекалова, народила сина Василя та донечку Ніну).

Висока нагорода – орден «Знак Пошани» – спонукала Марію Стрекалову працювати ще краще. В її серці і в душі глибоко запалав невгасимий вогонь, наповнив її такою силою і такою енергією, задіяв такі внутрішні резерви, що по надоях молока на корову вона випередила всіх доярок: ніхто не зміг зрівнятись з нею ні в рідному колгоспі, ні в районі, ні в області. Її обрали депутатом районної і обласної ради (протягом 18 років, з 1965-го по 1983-й роки, обиралась депутатом обласної ради). Багато разів Марія Іванівна була учасником ВДНГ України та СРСР і за самовідданий труд нагороджена бронзовими, срібними і золотими медалями ВДНГ Радянського Союзу.

Золотими літерами в історію Миколаївщини і в серце Марії Іванівни Стрекалової вписана дата 8 квітня 1971 року. Того весняного ранку, як завжди, поралась біля своїх корівок, завершувала роботу. Але додому не пішла. На ферму у Веселий Роздол завітало районне начальство. Оголошувалось проведення зборів. І першим до присутніх тваринників було запитання, чи чули вони новини сьогодні о 6-й годині ранку? А новини для Марії Іванівни Стрекалової були радісними: уряд країни присвоїв їй за труд найвище почесне звання Героя Соціалістичної Праці з врученням славній трудівниці Золотої Зірки та ордена Леніна.

До цього дня вона йшла понад двадцять п’ять довгих років. Таку високу нагороду заслужила своєю самовідданою працею. Усім присутнім на зборах Марія Іванівна, як сповідь, сказала наступні слова: «Оцінка моєї багаторічної праці на благо рідної Вітчизни зняла важкий тягар з моєї душі і засвідчила, що я повністю реабілітована за той період мого життя, коли я була силоміць вивезена до Німеччини на примусовий рабський труд», – з полегкістю і сльозами на очах вимовила доярка, приймаючи привітання від начальства і односельчан.

У 1976 році на грудях Марії Іванівни Стрекалової засяяв другий орден Леніна (щорічно від корови надоювала понад 5900 літрів молока). Про славну доярку писали районні, обласні і республіканські газети і журнали. Вона обиралась делегатом багатьох профспілкових і партійних форумів різних рівнів. Важкий щоденний труд приніс Марії Іванівні шану, повагу і славу: на молочнотоварній фермі вона відпрацювала 40 років (1946-1985 рр.).

На початку 1980-х років родину Стрекалових спіткало велике горе: у 1982 році після важкої хвороби пішов з життя чоловік Марії Іванівни Григорій Юхимович, у 1984-му – мама Параска. Марія Іванівна розраду знаходила на роботі, поралась по господарству біля хати.
Діти кликали у місто і вона відважилась: з 1988-го року проживає у м. Миколаєві.

Зі здобуттям Україною незалежності змінилось у державі законодавство щодо колишніх в’язнів фашистських концтаборів та остарбайтерів: їх прирівняли до учасників Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Морально стало легше, адже держава повернулась обличчям до жертв фашизму. Ветеранські організації закликали ветеранів до патріотичного виховання молоді. Для Марії Іванівни Стрекалової це святий обов’язок. І вона спішить, а запрошують її часто у виші, технікуми, школи, гімназії, щоб розповісти дітям про нелюдське обличчя фашизму, про жахи фашистських концтаборів і важку рабську працю на чужині.

Марія Іванівна Стрекалова завжди найдорожчий гість у Миколаївській загальноосвітній санаторній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів № 7.
Разом з іншими ветеранами вона бере участь у проведенні учнівських конференцій, диспутів, загальношкільних урочистих лінійок, вечорів, свят, уроків мужності. Марія Іванівна старається донести до серця кожної дитини, як важливо людині виховувати змалечку такі риси характеру – працелюбство, порядність, доброту, відповідальність за свої дії і вчинки, повагу до старших, любов до рідної землі, до рідної мови і культури; поважати і цінувати людський труд, берегти хліб. Бо хліб – то важка праця мільйонів сільських трударів. Хліб – то життя.

Серце Марії Іванівни Стрекалової радіє за нинішнє молоде покоління: воно зростає під мирним небом і навчається в чудових умовах; самоусвідомлено обирає майбутню професію, щоб бути корисним рідній Вітчизні.

Марія Іванівна Стрекалова для всіх нас – приклад людини нескореного духу, патріота рідної землі, мірило людської совісті, честі, правди і гідності.
«Найстрашніше для людини – це війна і голод, – вважає Марія Іванівна. – Тож нехай ніколи-ніколи на рідній українській землі не буде війни, а кожна українська родина і в будні, і в свята має на своєму столі запашний хліб – найдорожчий скарб».

Глибокошановна Маріє Іванівно!
Педагоги і учні школи-інтернату № 7 сердечно і щиро вітають Вас з ювілейним днем народження, зичать добра, здоров’я і щастя на довгі роки. З роси Вам і з води!

Тетяна ВОЛОШИНА, керівник народного музею «Мир і людина»
НА ЗНІМКУ СПРАВА: почесні гості урочистих заходів до Дня Перемоги над фашизмом Герой Соціалістичної Праці Марія Іванівна Стрекалова та учасник визволення м. Миколаєва Микола Андрійович Іванов. Травень 2007 року.

Сообщение:

*

НОВОСТИ