У пошуках духовного коріння

Новости

  25 Июн , 2011

…ЇХАЛИ  «НА  ДІЛО»
Біля храму зупинився чорний «Мерседес». Із нього вийшли четверо бритоголових молодиків і поспішили до отця Олександра:
– Батюшка, – мовив один із «крутих». – Виручай. У нас сьогодні должна состоятись велика здєлка. Вот всі документи. Освяти, щоб це діло добре закінчилось.

– Якщо справа добра, то й закінчиться вона добре, – сказав у відповідь отець Олександр.
Він здійснив молитву. Вдячні «бізнесмени» мерщій подалися до легковика.

…А надвечір вони знову були в храмі – збуджені, перелякані:
– Отче Олександре, що Ви наробили? Здєлка провалилася, все полетіло шкереберть…
– Дякуйте Богові, що живі залишились, – відповів священик.

Молодики переглянулися:
– А Ви праві, отче, там діло ледве до стрілянини не дійшло, – зізнався головний групи. – Виходить, Ви нам життя врятували?
– Не я вас урятував, а Він, – показав очима на розп’яття. – Йому дякуйте. І гарненько поміркуйте, як вам далі жити.

НАЙБІЛЬША  МИЛОСТИНЯ

Де це трапилося й коли – не знаю. Цю історію розповів отець Федір молодим семінаристам, а вони – мені.
Один старець узяв за правило подавати милостиню жебраку чи каліці. Тому постійно носив у кишені гроші.

Одного разу, проходячи повз немічного чоловіка, старець потягнувся рукою до кишені за грошима. А їх там нема. Забув покласти. Старець вирішив хоч якось підтримати людину. Він просто взяв і потиснув йому руку. Та й пішов…

Аж чує – навздоганяє його той чоловік, вклоняється святому аж до ніг:
– Я рік тут сиджу, – каже. – По-різному люди мене підтримують: хто грішми, хто скоринкою хліба. Але ніхто мене не визнав за рівного собі. Ви потисли мені руку – і я відчув себе людиною. Це найбільша милостиня!

Я  КАКАСЬ  ПА  УКРАИНСКИ  НИ  МОЖУ…

До здобуття самостійності в Україні діяв закон, за яким будь-який учень, за згодою батьків, міг відмовитися від вивчення української мови, а, значить, не відвідувати уроки. Звісно, що цим швидко скористалися школярі:
– Я какась па украински ни можу, – скаржилася батькам семикласниця Ніна, – напишите заявление, шоб я на украинский ни хадила.

За твердженням відомого педагога і журналіста С.В. Тупайла, до цього вдалися найбільше, як не дивно, діти української національності, кілька росіян, але серед таких не було жодного молдованина, болгарина, білоруса чи єврея, яких на півдні проживає немало. Виходить, що вони шанували нашу співучу мову щиріше від самих українців?

Ніна закінчила школу, педінститут і згодом вчителювала, викладаючи хімію. І хоча вже вимагалося проводити уроки державною мовою, вона вперто говорила російською.
Якось сталося, що не з’явилася на урок вчителька української мови:
– Ніно Василівно, будь ласка, посидіть на уроці, – попросила завуч.

– Но я не знаю украинского языка…
– Посидіть у класі, щоб діти не трощили кабінет, дайте їм якесь завдання…

Ніні Василівні нічого не залишалося, як іти до класу. В ході уроку одна дівчина запитала:
– Яким шляхом правильно виконати умови вправи?

– Каким шляхом? – перепитала Ніні Василівна. – Да какая разница? Иди вправо или влево…
Клас вибухнув реготом. Ніна Василівна зрозуміла, що діти насміхаються з неї. Вона марно намагалася їх заспокоїти, а потім розплакалася і вибігла в коридор.

Із розпачу вона написала заяву про звільнення, але роботу свою любила і не змогла покинути школу. Треба віддати належне її здоровій самокритиці і зваженості. Вже наступного року Ніна Василівна зайшла до того самого класу:

– Доброго ранку, діти, – привіталася гарною українською вимовою. – Я попросила директора провести у вас урок української мови…
Хвилину клас здивовано мовчав. А потім гримнули дружні оплески.

ФАШИСТИ


Як тільки настає субота, гурт дітей збирається біля третього під’їзду. Всі чекають, поки вийде посидіти на свіжому повітрі Порфирович. Його повсякчас супроводжує тітка Галя, бо Порфирович ледве пересувається з палицею в руці. Зате, коли влаштовується на своєму стільці, він враз веселішає і жартує. Діти сідають навколо і просять розповісти щось цікаве.

Цього разу він чомусь почав розповідати не веселу історію, а про те, як до міста зайшли фашисти, як волокли його сусідів до гестапо. Як безжально забирали продукти у бабусь…
– Усе минулося, – зітхнув дідусь. – Щасливі ви, що не бачили фашистів.

Романко зіскочив з лавки:
– А я їх бачив! – вигукнув.

– Де це ти їх зустрів? – перепитав Порфирович.
– Ми з бабусею Томою їздили на природу, а вони пили горілку і били порожні пляшки.

…З  ДИЯВОЛОМ  ПО  СТО  ГРАМІВ

Жив собі чоловік: працьовитий, щирий, люблячий, яких серед нас немало. А якось прийшов до нього диявол та й каже:
– Чоловіче, убий свою жінку.

– Що ти верзеш!? – обурився той. – Ми живемо з нею душа в душу. Без неї мені світ не милий. Нема за що її життя лишати.
– Тоді побий її, – наполягає нечистий.
– Нема причини, щоб бити. Вона мене зустрічає і проводжає, годує і доглядає, пестить і голубить, не зраджує, не обманює, а міцно кохає і любить.

Покрутив хвостом душогубець, метикує, як би його підступитися до чоловіка:
– А знаєш що? – каже. – Давай вип’ємо по сто грамів.

– З цього б і почав, – потер руки чоловік. – Сто грамів не гріх випити.
Перехилили по чарці, а далі по другій… Обнялися та й пішли додому. Дружина зустріла його на порозі:
– Ой, лишенько! Що з тобою, коханий? Заходь до господи, я тобі постіль приготую…

– Яку постіль? Хіба я п’яний? Ти дивися, вона мене вже за алкоголіка має.
А диявол шепоче на вухо: «Чого ти з нею церемонишся? Вдар її кулаком».

Той вдарив.
– За що б’єш? – заплакала жінка. – Тож я твоя друга половина…

– А-а-а, друга половина! – біснується чоловік. – А хто у тебе перша половина? Зізнавайся, з ким злигалася?
Диявол від радості мало не танцює: «Не барися, убий її, то й матимеш спокій».

Схопив чоловік ножа і убив жінку.

Йосип СТРУК

Сообщение:

*

НОВОСТИ