У пошуках духовного коріння

Новости

  18 Июн , 2011

ЛЕДАР І ГРОШІ

До одного доброго чоловіка унадився сусід. Що не день то й просить у нього позичити грошей.
– А ти намагався сам заробити? – запитав його добрий чоловік.
– Де їх заробиш? – розвів руками сусіда. – У країні інфляція, роботу знайти неможливо. Таке життя настало, що хоч зашморг на шию…

Чоловік його уважно вислухав, а потім пішов до кімнати і повернувся з книгою в руках:
– Ось тобі Біблія, візьми її з собою. Як прийдеш додому, відкриєш книгу на 26-й сторінці і прочитаєш, як і де заробити багато грошей.
– Дякую, – відповів гість, – я обов’язково прочитаю.

Минув день чи, може, два, аж сусід знову стукає у двері:
– Приніс вашу книгу, – каже, – читав я її, читав, але так нічого не второпав, дуже закручено написано… Ви, теє то, позичте мені грошей, то я й піду.
Добрий чоловік узяв книгу, відкрив її на 26-й сторінці, а там… лежать гроші.

…А МІГ БИ ЖИТИ

З Анатолієм Кльосовим колись ми жили на одній вулиці. Я не бачився з ним, мабуть, років зо тридцять. У школі він був всезнайкою, його і називали ходячою енциклопедією.
Таким він залишився і дотепер. Доля закинула його далеко від рідних місць. Мешкає Анатолій десь аж під Санкт-Петербургом. Допитливість привела його до глибокої віри у Бога.

Сидимо за щедрим столом у товариша Олега Базовкіна, згадуємо спільних знайомих…
– А як склалася доля Василя Петровича? – цікавиться Анатолій.

Я відповів, що той став керівником обласного масштабу, але, на жаль, його вже нема…
– Як це трапилося? – сумно запитав Анатолій.

– Розповім те, що чув від інших, – продовжив я. – У молоді роки Василю Петровичу зробили якусь складну хірургічну операцію. Лікар йому сказав: «Ти ще проживеш двадцять років». Молодому здається, що двадцять років, то ще ого-го скільки! Але промайнули вони як один день. Якось вранці Василь Петрович пробудився і прийшов до дружини на кухню:

– А, знаєш, – каже, – сьогодні виповнилося рівно двадцять років після операції. Це вже я повинен умерти, якби повірив лікарю. А я, на зло йому, живий…
Він до неї усміхнувся і вийшов на балкон.

Дружина приготувала сніданок, почала його кликати до столу. Той не відгукнувся. Вона відкрила двері. На балконі лежав чоловік. Мертвий…
Вислухавши мене, Анатолій замислився, а потім сказав:

– А могло би бути все не так, якби він тоді сказав дружині: «Минуло двадцять років після операції, але, дякуючи Богу, я живий. Якщо Господу буде завгодно, то він іще подарує мені щастя пожити на цьому світі». І жив би він ще двадцять років. Віриш?
Я йому повірив. Жаль, що Василю Петровичу ми вже про це сказати не могли.

НІЧОГО ВІЧНОГО НЕМА

Сидить баба на ослінчику під хатою, ніжиться під теплим сонечком.
А смерть тут як тут:
– Збирайся, – каже, – бабо, підемо зі мною.
– Та чого ж я піду? Мені тут так хороше. Поглянь, ось мед у полумиску на столі стоїть, на лаві пір’ячко сушиться, соковиті яблука самі у подол падають… Любо мені жити, залиш мене.

– Гаразд, – погодилася та, – живи. Я завтра прийду.
«Обдурила я смерть, – радіє старенька, – як завтра прийде, то знову її навкруг пальця обведу».

Наступного дня смерть, як і обіцяла, стала перед бабою:
– Збирайся…
– Зажди, – хитрує баба, – ніяк мені світ покидати. Бачиш, мед треба викачати, пір’ячко просушити, яблука зібрати…

Розгнівалася смерть:
– Коли ти така, то живи собі. А тільки знай, що сама до мене прийдеш.
«Ото ж дурна смерть, – радісно міркує баба. – Чого я до неї піду? Я хочу на цьому світі вічно жити. Тут так хороше, мед у полумиску на сто…».

Раптом закрила сонечко чорна хмара. Налетів вітер: позривав яблука, поздував пір’ячко, розлив мед… Баба підхопилася рятувати добро, та сама впала – ногу зломила, синці набила, ледве доповзла до ліжка. Лежить хвора: їсти нічого, води подати нікому, тіло болить, у голові паморочиться. Не милий бабі білий світ. Стала вона смерть просити та благати, щоб забрала її. А та довго не приходила, аж поки баба щиро не розкаялася. А як прийшла, то сказала: «На цій землі нічого вічного нема».

У ВИШИТІЙ БЛУЗЦІ ЖІНКА НАЙЧАРІВНІША

Ольга Петрівна зайшла до кабінету директора і… закам’яніла з відкритим ротом. Іван Іванович сидів за столом, заглядуючи у люстерко, і старанно наводив помадою губи. До того, з мочок вух у нього звисали сріблясті сережки, а його сиве волосся тепер відблискувало яскраво-вишневим відтінком. Ольга Петрівна звернула увагу і на вбрання керівника – на ньому була сукня у червоних трояндах, з глибоким декольте. З-під сукні на грудях виглядав жмут покрученого волосся. «Як негарно, – чомусь промайнула у неї думка. – Чоловікові зовсім не пасує жіноче вбрання». Але вголос сказати це не наважилася, знаючи крутий характер директора.

У цей час до кабінету зайшла незнайома жінка.
– Доброго ранку, – привіталася вона густим басом.

Голос явно належав провідному менеджеру фірми Юрію Дмитровичу, але перука, що ховала його вічну лисину, міні-спідниця та білі туфлі на високих підборах – переконливо свідчили про його нетрадиційну орієнтацію.

Ольга Петрівна аж злякалася:
– Не второпаю, що це за маскарад?

Провідний менеджер ображено зауважив:
– Ви, Ольго Петрівно, наче з печі впали. Відстали від життя. Це останній писк моди. Сьогодні навіть хутірські мужики такий одяг носять.
«Світ перевернувся», – подумала жінка.

Юрій Дмитрович наче вгадав її думки:
– Ніщо не перевернулося. Хіба ви не помітили, що жінки вже давно перевершили чоловіків у цій справі, борючись за так звану емансипацію? Вигляніть у вікно: дівчата і літні жінки, навіть бабусі ходять у штанях. Та ще й деякі з цигарками в зубах. А зайдіть до будь-якої «забігайлівки» – там чоловіків не побачите, лише жінки сидять за келихом пива чи чаркою горілки. А для вас особисто, дорогенька Ольго Петрівно, хіба світ не перевернувся? Ви ж не у спідниці прийшли, а у штанях, на руці у вас чоловічий годинник, зачіска взагалі «під хворого на тиф»…

– Добирайте слова, – обурилася колега, знервовано відкрила очі і… пробудилася.
«Оце так наснилося», – стала збиратися з думками. Але, гарненько обміркувавши, зрозуміла, що сон не такий уже й дивний. Він ніби запрошував її звернутися до істин загальнолюдської моралі. Вона вирішила для себе з’ясувати: на чиєму боці правда – жіночому чи чоловічому? А істину можна знайти лише в одній книзі – Святому Письмі. Гортала-перегортувала сторінки, але так і не знайшла бажаної інформації.

Пішла до церкви на вечірню службу. Там і розповіла священику про свою проблему.
– Неуважно Ви Біблію читали, – сказав він. – У Второзаконні гл. 25 ст. 24 чітко написано: «Жінка не повинна носити чоловічого одягу. А чоловіку не можна одягатися у жіноче. Це мерзенно перед Господом».

– Мерзенно? – перепитала вона.
– Авжеж.

Удома вона допізна перебирала одяг у гардеробі. А вранці вразила своїх колег вишитою блузкою та чорною спідничкою, які так їй пасували та підкреслювали жіночість, що жоден чоловік не міг утриматися від добрих слів на її адресу. Серце її радісно тріпотіло, душа співала, а за вправну роботу Іван Іванович висловив Ользі Петрівні подяку.

Йосип СТРУК

Сообщение:

*

НОВОСТИ