У пошуках духовного коріння

Новости

  16 Июл , 2011

З КОСТУРОМ У РУЦІ
Вирощувати качок, та ще 30 тисяч голів – робота не для лінивих. У вихідний день, після вранішньої годівлі, на фермі я залишився чергувати один. Згадав, сьогодні 23 червня – день смерті мого батька. Піти до церкви, поставити поминальну свічку чи поїхати на його могилу не виходить. Без нагляду таку велику пташину армію не залишиш. Усамітнитись думками в цьому тисячоголосому кряканні теж складно. «Піду на Чайкину могилу, побуду один, згадаю батька…», – подумав я, бо ця висока козацька могила стояла неподалік у полі. З неї, сподівався я, добре проглядається і територія ферми.

Узяв у руки костура й босоніж, як Григорій Сковорода, пішов у поле. Щойно піднявся на земляний вал, яким огороджено господарство, як із тріщини пересохлої землі вилізла степова гадюка. Замахнувся палицею, але одразу й опустив. «Сьогодні у мене поминальний день, – нагадав собі, – не буду вбивати живе створіння». Обійшов гадину та й спустився на толоку.

У червні в наших степах трави ще в силі: зеленіють, квітують, пахнуть… А тут шматок відвічного степу, якого ніколи не торкався леміш плуга. Око приваблює розкішний кущ із дрібними синіми квітками. Вгадую курячу сліпоту. Ось хворостиною б’є по ногах, теж синьоокий, Петрів батіг. А над ним повільно, як аеростат, то піднімається, то сідає великий джміль. Таких і не бачив: довгий, бархатний, барвистий.

Упіймаю зараз. Хапаю пальцями, а він умить опиняється збоку й знову стоїть у повітрі. Де моя палиця? Боже! Я ловлю себе на думці, що обіцяв не вбивати живе створіння. Невже у мене такі дикі інстинкти? Чому постійно тягнуся когось убити, знищити, розчавити?

Отак, докоряючи собі, піднявся на могилу. Звідти – весь світ як на долоні. І до неба – рукою подати. Здається, наче й душа звеличилась… Глянув під ноги, а земля вся в нірках: мишачі домівки, чи, може, знову гадюка десь у них сховалася? Моя палиця затоптує одну, другу нірку… І тут я закам’янів: що ж ти за людина? Пишеш у віршах, як любиш природу, як вона тобі душу радує, а сам є звичайнісіньким руйнівником.
З того часу я став пильніше стежити за своїми вчинками та лише через багато років збагнув, наскільки справді захоплюючий, величний, розумний живий світ рослин і тварин. І набагато чистіший від мене.

СПОВІДЬ

Дід Трохим уже такий старий, що аж волосся на ньому пожовкло. А ще жвавий: бджоли доглядає, у винограднику копається… Життя йому подовжили мед і вино – так він для себе визначив. І баба біля нього тримається. Ось і тепер десь базарює. Ага! Повернулася, човгає до хати:

– Такого наслухалася, – каже з порога, – що аж самій страшно. Розповідала одна жіночка, як вона до міста на похорон їздила. Так у домовині покійника тільки на цвинтар привезли, а ховали у целофановій плівці. Грошей люди не мають навіть труни купити.

Старий мовчав. А далі підвівся, почав одягатися:
– Піду, – каже, – до сусіди, нехай вилізе на горище та дошки скине. Завтра почну домовину майструвати, а то – помру, закопають, як собаку…

– Тобі ще жити та й жити, – стала заспокоювати його баба Маня.
Він лише рукою махнув і пішов з хати.

Летять стружки з-під рубанка. На подвір’ї запахло хвоєю. Дід Трохим неабиякий тесля, своїми руками хату зводив, віконні рами і двері теж сам виготовляв… Тепер хоч і літа не молоді, але діло пішло швидко. Третього дня вже гукав свою Маню з хати:

– Іди, приймай роботу, – показав на новеньку труну. – І кружку вина налий, обмочимо…
Стара принесла вино та шматок копченого сала на тарілочці.
– Сідай ось тут на ослоні біля мене, – запрошує дід. – Вип’ємо та посповідуємось один одному. Виплескаємо, у кого який гріх на душі є.

Вона тільки посміхнулася на ті слова. Але, як випила трохи, розчервонілася, стала казати:
– Я тобі вірною була. Ніхто зманути не міг. Ото тільки з Іваном…

– З сусідом? – насторожився дід. – Це коли я на курсах учився?
Баба Маня на знак згоди кивнула головою:
– Та не сердись. То ж сорок років минуло…

Але діда наче заціпило: замовк, занімів. Пішов до хати. Ліг у комірчині на старий диван, навіть не роззувся. Вечеряти не вийшов, хоч кілька разів звала. Вранці так і лежав. Обід принесла до нього, поставила на табурет:
– Не сердись, хоч ложку борщу сьорбни…

До діда, а він уже й захолов.
На похорон народу зійшлося багато. Дивувалися, як то старий свою смерть відчував, що й труну наперед зробив. Мало хто й плакав, а більше казали: «Ми до таких літ не доживемо».
Лише баба Маня горювала над ним, просила вибачення та кляла той злополучний день сорокарічної давнини.

ДОХИТРИВСЯ

Кажуть, коли перші люди вдалися до гріхопадіння, то Бог вирішив вигнати їх із раю жити на нашу грішну землю. Викликав він до себе чоловіка і запитав:
– Скільки років життя тобі відміряти?

– А скільки даси, – відповів чоловік. – Мені вистачить і 40 років.
– Гаразд, нехай будуть твоїми ці роки, – погодився Всевишній.

Чоловік вийшов на землю. А там така краса! Навколо квіти буяють, бджілки літають, пташки співають, лагідне сонечко пригріває, а над усим цим веселка різними фарбами грає…
– Яка гарно! – вигукнув чоловік. – Як тут хороше жити! А я такий необачний, що попросив у Бога лише 40 років життя.

Аж бачить, пішов до Бога бик, щоб узяти у нього свої роки. «Вдамся я до хитрощів», – вирішив чоловік. Щойно бик повернувся, він запитав його:
– Скільки тобі призначено жити?

– Сорок років, – відповів той.
– Навіщо тобі так багато? Ти віддай мені 20 років.

– Бери, – погодилася дурна тварина.
Чоловік радіє, руки потирає… Аж тут вибігла з раю мавпа, яка теж ходила брати роки життя.

– Чи багато років отримала? – запитує чоловік.
– Сорок…

– Ой, це тобі багато. Віддай мені двадцять твоїх років.
– Забирай, – махнула мавпа лапою.

Тепер через того хитрого чоловіка і нам усім горе, бо живе людина на землі 40 своїх Богом подарованих років. Ще 20 працює, як бик, заробляючи на хліб насущний. А останні 20 років життя згорблена та зморщена скніє на цій землі, як та мавпа.

МУДРЕЦЬ

Монах мав мудрість і володів силою слова. З усіх усюд йшли до нього люди за порадою та за душевним зціленням. Якось прийшла жінка, тримаючи за руку малолітнього хлопчика:
– Отче, дай пораду, як мені з ним бути? Він постійно їсть цукор, як би на золотуху не захворів.

Замислився мудрець:
– Складний випадок, – каже, – прийдіть до мене через тиждень.

Як минув призначений термін, жінка знову стояла з хлопчиком у келії монаха з тим же проханням.
– Ще не час. Прийдіть через місяць, – знову відмовив Божий чоловік.

«Отакий мені мудрець, – завагалася у глибині свого серця жінка. – Хіба важко йому сказати дитині потрібні слова?»
Але, як минув місяць, таки привела хлопця. Монах посадив дитину напроти себе і сказав:
– Синку, не їж багато цукру.

– Оце і все!? – дивується жінка. – Та хіба не можна було ці слова сказати ще першого разу?
– Не можна, – відповів мудрець. – Тоді я теж любив їсти цукор.

Йосип СТРУК

Сообщение:

*

НОВОСТИ