У пошуках духовного коріння

Новости

  30 Июл , 2011

НЕ У ГРОШАХ ЩАСТЯ

Цілісіньке літо Володя прожив у полі, де вирощував кавуни, вважай, ні жінки не бачив, ні дитини. Хоча і величали його Володимиром Петровичем, бо був бригадиром, але і він «бомжував» разом з найманими рільниками у примітивному шалаші. У нього одна перевага – раніше встати, подбати про харчі, забезпечити людей роботою, потім світовий день не відходити від них ні на крок. За такими робітничками неабиякий контроль потрібний, попусти дисципліну – на шию сядуть і ноги звісять, розкрадуть вирощене. Одне слово, набідувався він уволю. Зате тепер має повні кишені грошей – рівно сто тисяч гривень. Нарешті збудеться його юнацька мрія – купити легкову автомашину. На радощах трохи випив і поїхав додому.

Зайшов до квартири, дружина обхопила його шию руками, обцілувала, заплакала.
– Заспокойся, – вгамовує Володя. – Позаду наша розлука. Ось бачиш, скільки грошей маю.

Повитягував з усіх кишень пачки ще запаковані, тицяє їй Валентині:
– Хоч у руках потримай…

Вона сміється:
– Тепер, нарешті, і у мене пристойна сукня буде…

– Яка сукня? Я тебе відразу попередив – усі гроші на машину…
– А хіба я не заслужила? – знову бризнули сльози у Валентини, але на цей раз не від радості, а від образи.

– І не думай. Як я сказав, так і буде.
Зібрав гроші і зачинив за собою двері до зали. Як повернувся, повикладав з сумки ковбаси, шинку, шоколади та шампанське, то Валентина враз про образу забула. Вечеряли. Сміялися. Обіймалися…

Вранці будить його дружина. Та не голосом, не рукою торкається, а поцілунками: цмок, цмок, цмок… Володя обхопив її руками:
– Ти щаслива?
– Авжеж щаслива, – посміхається вона. – А сукню все одно хочу…

Він полагіднішав, пом’якшав:
– Добре, подай мені гроші…

Жінка пішла до зали, сподіваючись на столі чи в серванті знайти ті заповітні пачки. Та повернулася ні з чим:
– Де ти їх поклав? Я не знайшла…

Піднявся і він з ліжка. Шукають гроші.
– Ось тут на столі лежали, – доводить Володимир. – Я сюди клав. Це ти їх десь поділа.

Тонкосльоза Валентина відразу у плач:
– Володю, дитиною клянуся, що не бачила, куди ти їх поклав.

Чоловік аж кипить від злості:
– Знаю тебе! Хіба тобі сукня потрібна? Ти на мої гроші поласилась… Обікрасти задумала? Я тобі кажу: або гроші – на стіл, або йди від мене…

Довго сварилися: сльози, лайка, взаємні образи. А скінчилося тим, що взяла вона малого на руки і, як була в халаті, вибігла з квартири:
– Поїду до батьків у село, – чувся з коридора її плач. – А до тебе не повернуся.
– Щоб і сліду твого тут не було, – вигукнув їй навздогін.

Як та колючка засіла у його серці образа на жінку. Ох, підступна душа! Для неї працював, для неї старався, недосипав, недоїдав, а вона віддячила… Отак з півроку їв своє серце. А далі запив, загуляв, привів друзів додому: п’ють, веселяться… Володимир сів за піаніно, бо грає і співає з дитинства. Натискає клавіші, а звук виходить глухий та фальшивий. Підняв кришку, угледів на струнах пакунок газетний: «Хто його підсунув?» – дивується Володимир. Розкрив його, а там гроші… Ті самі, що за кавуни виручив.

– Хлопці! – мало не стрибає на радощах. – Пиятику відміняємо. Знайшов я свої кровні… Тепер негайно їду до жінки, миритися.
Прибув до неї на таксі, з подарунками. Обличчя випромінює радість. Валентина саме білизну розвішувала: струнка, приваблива, гарна, як ніколи.
– Знайшов я гроші, – повідомив Володимир. – Уявляєш, я їх у піаніно сховав. Розгорнув пакунок, а вони лежать…

Валентина мовчала. Розвішала білизну, витерла фартухом мокрі руки:
– Не у грошах щастя, – врешті вимовила вона. Легкою ходою поспішила до хати і зачинила за собою двері.

НІМЕЦЬ

Серед неозорого степу в глибокій балці сховався від людських очей хутір Сотницький. Мав він одну вуличку, вигнуту дугою, як і сама балка, та з двох боків по десятку хат-мазанок. Улітку вони ховалися в зелені садів. Посеред хутора росли старі верби, а під ними стояв колодязь зі скрипучим журавлем. У довгих, видовбаних із каменю-ракушняку коритах влітку і взимку хуторяни поїли худобу. З колодязя, єдиного на хуторі, брали воду всі його мешканці. Тут завжди панував гамір і сміх. І навіть вечорами хлопці та дівчата збиралися біля верб на вечорниці.

Настала війна. Чоловіки, парубки пішли на фронт. Відтоді до колодязя йшли не тільки по воду, але й за останніми новинами, які хоч і зрідка та прибивалися на Сотницький хутір.
За весь час окупації сюди не забрів жоден німець. Здавалося, що окупанти й не знали про його існування. А у березні 1944 року, коли польові дороги розкисли так, що й коні підводу не тягли, раптом біля колодязя жінки узріли дивну постать: у військовій шинелі без погонів, голова обмотана якимось ганчір’ям замість шапки… Розгледіли молодиці на ньому і забруднені спідники…

– Німець без штанів! – вигукнула Катька Дубиниха. – Значить, тікають… Чули, дівчата, як учора гуркало та блискало зі сторони Нового Буга? Ах ти бусурмане клятий! Тримай по заслузі!
Вона розмахнулася, щоб огріти німця по спині коромислом. Той перелякано підняв руки і став видавлювати з горла хрипким, простудженим голосом:

– Гітлер – капут! Капут…
Катька так і застигла з коромислом. Кого там бити? Живий кістяк: промерзлий, зляканий…

– Я… не стріляй. Гітлер – капут, – не вгавав прибулець.
– Еге ж, капут, – пом’якшилась Катька, вловивши його благальний погляд. – Поведемо його до Прокоповича, той знає, що з ним робити.

Прокопович – хутірський голова, старий, як і той журавель над колодязем, але ще скрипить, як і він. Умирати ніяк, бо чоловіків на хуторі нема. Помре – серед баб ладу не буде. Він трохи «шпрехав» по-німецьки, бо казав, що «колись пропадав у германськім полоні».

– Дай йому, стара, молока та коржа, – звернувся він до дружини. – Воно, хоч і фашист, та живе створіння.
Угледівши їжу, німець вдячно подивився на господаря і швидко взявся за коржа.

– Хоч би перехрестився, – похитала головою Дубиниха. – Я ж кажу, бусурман…
Вона вихопила з його руки їжу й показала на собі, як треба хреститись. Німець покірно повторив за нею хрещення.

Жінки радісно переглянулися:
– Віруєш у Господа нашого Ісуса Христа? – запитала Катька.

– Угу, – ствердно кивав німець.
– І в єдину Трійцю – Отця, Сина і святого Духа віруєш? – наполягала вона.

– Угу.
– А чого ж ти прийшов на чужу землю людей убивати? – не вгавала жінка.

– Я… не стріляй, – повторював полонений. – Гітлер – капут.
– Знаємо, що йому капут. Їж уже…

Підкріпившись, німець розімлів у теплій катражці і… заснув за столом.
Довго радилися хуторяни, як то з ним повестися. Передати владі? А де вона? Вбити – гріх на душу взяти. Надумали прогнати – хай йде своєю дорогою. А чи далеко зайде по такому багні та ще й слабий?

– А, може, нехай живе в Кончишиній хаті? – надумала якась з жінок. – Все одно порожня стоїть.
Прокопович її підтримав, бо міркував, що настає весна і німець зміг би допомогти обсіятися.

Ось так і став Фріц (як його прозвали на хуторі) жити на Сотницькому. Відклигавшись, він узявся рвати та вирубувати бур’яни навколо хати, на вулиці, на городі, чим немало здивував хуторян. Не відмовлявся будь-кому допомогти в домашній роботі, за що отримував картоплю, пшеницю, сало і хліб. А якось обзавівся і поросятком, якому змайстрував сажу з дверцятами, підлогою і… стічною ямою. На останнє диво ходили дивитися мало не всі хуторяни.

– Що то німець! – гомоніли між собою. – Хазяїн!
Як сонечко вже пробудило до життя трави, німець почав копати ями поряд із мазанкою та в городчику. І насадив вишень, абрикос та яблунь. Хуторяни почали сміятися: «Хоч і німець, а – дурень. На вулиці фруктові дерева діти пообламують, а він саджає».

Сміялися, але поважали. Деякі молодиці вже й приглядалися до нього, бо в кузні всі колгоспні борони відремонтував, на підводах шини коліс перетягнув.
А якось сталася пригода. Як уже обсіялися, завітав на хутір значний районний начальник. Дізнавшись про німця, він посадив його в бричку.

– Залиште його, – обступили начальника хуторяни. – Він нікого не вбивав, чесно працює…
– І хреститься по-нашому, – вставила слово Дубиниха.

– Ще й хреститься?! – обурився начальник.
Він прицмокнув на коня. Бричка поїхала. Більше хуторяни німця не бачили.

Йосип СТРУК

Сообщение:

*

НОВОСТИ