У пошуках духовного коріння

Новости

  6 Авг , 2011

ТАНЕЦЬ У ДОМОВИНІ

Кажуть, що той чумацький шлях так пролягав степом, що не перетинав жодної глибокої балки. Вздовж нього в низинах стояли криниці, в певних місцях виглядали з ковили хрести чумацьких цвинтарів. Ми з Панасом Івановичем Шапошником ідемо цим шляхом уже третій день – сьогодні 7 липня 1989 року. З ним цікаво, бо Панас Іванович знає все: напам’ять «Кобзаря», досконало Біблію, вночі розказує про кожне сузір’я в небі. А як торкнеться в розмові історії України, то й сам заплаче, й мене на сльозу наверне.

– Бачиш удалині село? – показує рукою Панас Іванович. – Воно офіційно пишеться Приют, але люди називають Сакено, бо то колишній маєток графа Дмитра Остен Сакена – героя Кримської війни.
До села ще далеченько, а сонце пригріває, змушує шукати затінку. Раптом за нами почувся гуркіт. Степовою дорогою летіли коні, запряжені в підводу.

– Попросимося під’їхати? – звертаюся до Панаса Івановича.
– Гукай їздовому, – погодився він.

На підводі сидить чоловік: волосся розпатлане, обличчя неголене, мова місцева, як кажуть, «русько-украйонська»:
– Садісь, мужики, підвезу аж до магазину…, – запрошує їздовий.

Ми всілися на дошці поряд із ним. Кузов підводи виготовлений із доволі товстих цинкових листів. Наче й акуратно – так місцеві ковалі робити не вміють, але гримить той метал при їзді так, що навколишні ховрахи жахаються.

– Тройний одеколон привезли, – пояснює мету своєї поїздки до магазину їздовий. – Хлопці з ферми послали мене «фанфуриків» купити…
Неподалік від села побачили чоловіка, що випасав кілька корів. Їздовий про нього розповідає:
– Це дід Альошка Городніченко. Не повірите! Йому вже сто років стукнуло. Відзначали оце весною. Начальства понаїхало, кореспондентів, діда по телевізору показували…

Панас Іванович попросив зупинити коней. Ми пішли до старого. Він зростом невеличкий, на голові кепка, через плече торба з харчами, в руках сучкувата палиця, що слугує старому і за поганяйло для худоби, і за опору його натрудженим ногам. Познайомилися. Олексій Якович запропонував сісти під дикою яблунею, що зростала між чагарниками шипшини та бузку.

– Тут стояв панський маєток, – почав він свою розповідь, – гарний був. Поряд театр, ще нижче – штучне водоймище… Над усією цією красою височіла церква. Під час більшовицької революції люди все розграбували. Згодом у маєтку організували дитячий притулок. То так уже й село назвали Приютом.
– А церкву коли знищили? – запитую діда.

– Ще перед війною. З її каміння свинарники будували. Гадаєте, чужі приїхали? Ні. Наші ж люди і грабували. Хто таке робив, то пізніше гірко поплатився за скоєне. У нашій церкві був покладений прах сина графа Д. Остен Сакена. У нього було два сини. А тут поховали того, який перебував послом від Росії у Німеччині. Розумний чоловік, набожний, людям допомагав… Так ото ж наші молодики вирішили викопати домовину з графським сином, сподіваючись знайти в ній золоті речі. Святотатців було троє: наш Колька сакенський і двоє із сусіднього села Нововасилівки. Віднайшли вони труну і якось зуміли витягнути її з церковного підвалу на подвір’я. Там і відкрили. Мрець лежав у ній як живий, наче вчора поховали. Що вони там знайшли, я не знаю. Але вранці граф лежав роздягнений під церквою. Згодом люди дізналися, хто це скоїв. І вийшло, що наступного дня один злодій згорів від горілки, другий глузд втратив. Це ті, що у Нововасилівці жили. А наш Колька живий-здоровий, ходить селом п’яний та розказує, як він графа обчистив.

Кілька днів графське тіло під церквою валялося. Вже й розкладатися почало. Люди Кольку стали соромити, мовляв, ти витягнув графа, то й закопай його. У нас тут неподалік глинище було. Колька взяв заступ та й каже: «Підкопаю під кручею глину і захороню його». Взявся за роботу. І вже гарненьку яму викопав, коли гу-гуп! Аж загуло. Обвалилася глина. І Колька під нею загинув. Відкопувати його ніхто не збирався, бо там тиждень треба було працювати. А графа біля Кольки у тому ж глинищі поховали. Отаке було…

Дід, мабуть, почувши гуркіт, поглянув у бік магазину.
– А підвода, якою ви їхали, то і є графська домовина. Як поставили її на колеса ще сімдесят років тому, так і досі на фермі нею силос возять…

Гуркіт наближався. Наш веселий їздовий, який дивним чином так нагадував покійного Кольку сакенського, тепер стояв у домовині, витинаючи в ній такі колінця, що і професіонали позаздрили б. Мабуть, уже не один «фанфурик» осушив. Він гнав коней забутим глинищем, крутячи над головою замашним батогом… А нам здавалося, що то й не людина, а сам диявол крутить хвостом над грішним світом.

МІНЯЛИ КАВУНИ НА КАРТОПЛЮ

– Ілюшо, чуєш, я щойно записалася на поїздку за картоплею, – з порога повідомила дружина, яка повернулася з ферми. – Бригадир дозволив кожному взяти три центнери кавунів на обмін. Минулого року ми вдало обміняли – мішок на мішок. А тепер, кажуть, що й там картоплі мало. Та вже як буде. Хоча б мали що в суп кинути…

– Поїду, – відповів чоловік. – З Божою поміччю привезу картоплю.
Ілля набожний чоловік. У селі його поважають за працелюбність, незлобивість, людяність. Він із кожним привітається, скаже добре слово.

Завантажилися. Чоловіки вибрали місце на кузові за кабіною, щоб не так дуло вітром. Поїхали. У сусідньому районі зупинилися в селі, щоб трохи зігрітися. Бо як не ховалися, а таки холодно – кінець вересня. Поміняли по 2-3 кавуни на пляшку самогону. Чоловіки «гріються», дудлять горілку, пропонують Ільку.

– Не хочу. Я її пити не вмію, – відповідає він.
А тут діти обступили з усіх сторін:
– Дядьку, дайте кавуна, бо ми ще не їли.

Інші відмахнулися б від них, як від надоїдливих мух, а Ільку шкода стало малечі – дав кожному по кавунчику. Потім ще й молодиці не пожалкував, якій «відмовляти не можна»…
– Ти, Ільку, напороздаєшся, що не залишиться кавунів і на обмін, – під’юджують його односельчани.

– Та якось буде, – відповідає. – З Божою поміччю обміняю…
Їхали від села до села – скрізь одне кажуть: «Картоплі на обмін не маємо. Туго з нею цього року. Дайте хоч кавуном поласувати».

Е-е-е, всіх не нагодуєш. Хтось, може, продасть якогось тріснутого за кварту горілки. Хіба що Ілько за так пригостить. Але на Черкащині в одному віддаленому селі їм таки поталанило. За годину-дві обміняли кавуни на картоплю. Збиралися від’їжджати. Але тут чоловік якийсь підійшов до Ілька, по плечу поплескує:
– Впізнаєш?

– Іване! – дивується Ілько. – Та як же ти тут опинився?
– Живу тут, – відповів чоловік. – Хазяйную. У ваших степах навіть картопля не родить, а ми нею свиней годуємо. Я тобі з десять мішків насиплю. Хлопці, заждіть, ви куди на ніч збираєтесь? Заїдьте до мене, «бурячихою» пригощу, відпочинете. А я з другом побесідую. Ми з Ільком півтора роки в одному бліндажі просиділи, виконували свій інтернаціональний обов’язок. Знали б ви, що це за людина…

– Та знаємо, – підтверджують чоловіки й до водія:
– Звертай у двір до цього хазяїна, бо в кузові за ніч задубіємо від холоду.

Назад поверталися задоволені. Аякже, тепер на цілісіньку зиму запас мають. Картопля, кажуть, – другий хліб.
Розвантажували мішки кожному по черзі, від двору до двору. Вже й біля сусіди Андрія зняли, занесли до оселі. Під’їхала вантажівка й під Ілюшин двір. Дружина стоїть біля воріт, рахує мішки. А їх удвічі
 більше. Вибрала хвилину, смикнула Ілька за руку:
 
– Що то за картопля? – запитує нетерпляче.
– Наша, – заспокоює чоловік. – Бог дав…

Йосип СТРУК

Сообщение:

*

НОВОСТИ