У пошуках духовного коріння

Новости

  13 Авг , 2011

Душу зцілити – вистачить краплі святині

Осінній день схилявся до вечора, як біля каплички ікони Божої Матері, що не так давно постала на місці цілющого джерела за селом Ріжки, з’явилася молода пара. Студент духовної академії Сергій зі своєю дівчиною Оксаною мали намір побратися. І коли з теленовин дізналися про джерело, вирішили негайно поїхати та освятитися його благодійною водою. Подолали більше сотні кілометрів електричкою, потім йшли пішки. Сподівалися, що впораються швидко, але… Біля джерела виявилася черга. Наче б невелика – п’ять-шість людей, та у кожного із собою банки, каністри для води. А тече вона тоненькою цівкою. Сергій навіть зафіксував час: трилітрова банка набиралася двадцять хвилин. Отже, чекати доведеться до пізнього вечора.

Поки вода збігала в посуд, паломники вели неквапливу розмову:
– Вода дуже цілюща, – казали. – Багатьом людям допомогла. Від хвороб, від біди оберігає…

– А я навіть обмиваюся цією водою…
– А я тільки на цій воді їжу готую…

– А я перу нею сорочки, щоб нечисть змити…
Сутеніло, поки прийшов час і молодим набирати воду. Вони, перехрестившись, випили по ковтку, набрали води у невеличку пляшку і намірилися йти.

– Так довго чекали, а вже йдете? – дивується чоловік, який і досі вантажив свої каністри у багажник легковика.
Молодята посміхулися один до одного і пішли, взявшись за руки. Їм чомусь не хотілося пояснювати сторонній людині, що вода для прання тече у них з крана, а щоб душу зцілити – вистачить і краплі святині.

У лаврі

Як дізналася Україна, що до Києво-Печерської лаври привозять святі мощі Іоанна Предтечі, то навіть з віддалених сіл потягнулися туди паломники. Святиня ж бо велика – кисть правиці, якою був охрещений сам Ісус Христос.

– Біля цих мощей відбуваються зцілення, – казали знаючі християни. – Одна жінка теж приїхала, взявши з собою донечку, яка з народження не чула. Взяла без особливої надії на зцілення, бо вже побувала не в одного лікаря. Вона стояла з нею на руках у натовпі, який застиг у мовчазному очікуванні виносу святих мощей. Нарешті з’явилися священики, тримаючи у руках раку з безцінним скарбом. Люди почали хреститися, і у когось з рук вислизнула банка. Вона з гуркітом упала на бруківку. Дівчинка вмить оберулася на той звук. Мати це помітила, але не йняла віри:

– Людоньки, киньте ще… Невже моя дитина почала чути? Скажи мені, чи ти чуєш?
Маленька теребила її за кінчики хустки і щасливо посміхалася.

Іванова вірність

Під час дитячих канікул ми, сільські пацанята, чекали з нетерпінням. Іван з інтернату приїде! Він старший, десь тринадцятирічний, але не цурався гратися з меншими. А головне – організовував нічну рибалку ятерами на скелястій Громоклії. Ото зберемося гуртом, розставимо свої ятери поміж скелями і сторожуємо їх неподалік. Бо, бувало, хтось під ранок витрушував рибу. Отож, назбираємо гілля і палимо багаття. А поки печеться картопля, Іван розповідає оповідки чи співає різні пісні, яких ми раніше не чули.

Іван був гордістю Федька, його брата, а мого друга. Тому і я серед хлопців нашого кутка вважався не з останніх.
Потім Іван довго в селі не з’являвся, кілька років.

Аж якось прибіг Федько, хекає:
– Приїхав Іван. Та не сам, з дівкою. Ото бабій!

Я від подиву тільки очима закліпав. Як це Іван та з дівкою? Нечувано! Серед хлопців нашої вулиці до дівчат особливе ставлення. Можна було колись разом пограти в «Бабу куцу» чи в «Садівника», можна було їх полякати, але щоб ходити з дівчиною за руку чи цілуватися, це вже край. То вже – бабій. Такого до компанії не приймуть, і раптом сам Іван, наперекір усім вуличним законам, приїхав із дівкою.

На риболовлю з Іваном ми все-таки пішли. Кортіло почути, що ж то він скаже?
– Ой, пацани, нічого ви не розумієте, – говорив Іван. – Знаєте, як з дівчиною солодко цілуватись. А моя Нінка наче медом намазана…

Одружилися вони рано, щойно Іван закінчив училище і став працювати на суднобудівному заводі клепальником. Зрідка приїздив у село, з Ніною. Городські. Куди там! За ручки ходять, і цілуються без кінця. Картоплю копають – а він ураз, і цмокне її. Вона білизну розвішує, а Іван крутнеться до неї, і знову цілуються…

Життя не стоїть на місці. Вже й наші всі хлопці поженилися, дівчата заміж повиходили. Іван з Ніною тепер приїжджали з двома хлопчиками, невгамовними витівниками. Хіба нема в кого вподобитись?
Зустрічались ми зрідка. Я зі своєю жінкою вже націлувався досхочу, а вони, як і раніше, в обнімку ходять. Правда, була у них проблема, мабуть, років з п’ятнадцять стояли в черзі на квартиру. Потім отримали «малосімейку». У мене й адреса їхня була.

Якось випала мені нагода побувати в місті. «А чому б не відвідати Івана?» – майнула думка. Купив сковороду, набір ложок, щоб не з порожніми руками в нову квартиру з’явитись, і пішов гостювати.
Двері відчинив хлопець.

– Батько є? – запитав його.
– На кухні з дядьками…

У тісній кухні можна сокиру вішати, так накурено. Нікого не розпізнати, тільки Іванів голос чути:
– Квітками тобі стежинку встелю.

В морі поцілунків утоплю…
Він поет і в душі, і насправді. Тільки ніде не друкувався, писар для себе.

Обнялися. У Івана на очах сльози:
– Це мій друг, хлопці, знайомтесь.

«Хлопці» протягують руки. Приглядаюсь в обличчя: спиті-перепиті, аж почорніли. Допили, що мали, та й порозповзалися з кухні. Залишилися ми вдвох, та хлопець зі столу прибирає.
– Це старший, – каже про нього Іван, – зі мною лишився, а менший пішов з мамою…

– То ви з Ніною розлучилися?
У Івана сльози виступили:
– Історія вийшла. Я чотири місяці вдома не був. На морі корабель новий випробовували. А як повернувся, син і каже, що мама вже тут не живе, а в сусідній квартирі з якимось чоловіком. Оце і все.

– Хто ж він, ти його бачив?
– Бачив, розмовляв і з ним, і з нею. Кажуть, що у них – любов. Що він намучився по тюрмах, а тепер потребує жіночої ласки…

– Ех, – кажу, – Іване, друже ти мій хороший. Нічим тобі не допоможуть ні горілка, ні твої друзі-волоцюги. Все це пусте й пусткою закінчиться. Сам зіп’єшся і дітей осиротиш. Давай зробимо так: ти гарненько поспиш, а вранці підемо з тобою до церкви.

– А ти до церкви ходиш?
– Так, – відповів я. – Ходжу, молюся, всім серцем і душею вірую, прагну себе вдосконалити як людину. В цьому бачу сенс життя. Далеко відійшли ті проблеми, що мучили мене і сім’ю.

– Я знаю, що Бог є, – подумавши, відповів Іван, – але як піду до церкви, то мене друзі засміють…
– Оті друзі, що з кухні повиповзали? – перепитав я товариша.

Він гірко посміхнувся.
А вранці якраз настала неділя. Ми таки пішли до храму. Іван придбав свічку, став перед іконою Божої Матері. Мені шепнув: «Можна я поставлю свічку за здравіє Ніни?». Я ствердно кивнув.

Іван мовчки простояв усю службу. А потім упав на коліна і довго молився. Я його розумів, бо й сам кілька років тому пережив душевний біль.
Згодом я ще раз відвідав Івана. Хотілось утішити, заспокоїти, розрадити. Подзвонив. Той же син у квартирі. А тільки сам. У кімнаті порожнісінько: ні дивана, ні шафи, ні навіть стільчика немає.

– Батько все продав, – пояснив хлопець.
– Пропив?

– Ні. Він зовсім не п’є. То колись, як мама від нас пішла, запивав. А потім мама захворіла. Той дядько її від себе прогнав і речі в коридор викинув. Ми з батьком усе зібрали і до себе перенесли. І маму він доглядав. Возив лікувати у Київ і аж у Москву. Все продав, грошей напозичався. Тепер хвороба відійшла.

– А де ж батько?
– Пішли з матір’ю до храму. Вони часто туди ходять. Удвох…

Йосип СТРУК

Сообщение:

*

НОВОСТИ