Усе його життя – суцільна оповідка

Новости, Общество

  9 Авг , 2011

Якось сидячи з вудками на березі Південного Бугу розговорилися з Йосипом Струком про рибалок, їхні звички та забобони, різноманітні традиції… Так, слово за словом, дійшли потихеньку до одного з найрозповсюдженіших міфів (а, може, і не міфів) про їхні характерні риси: мовляв, кожен рибалка, що себе шанує, завжди не проти перехилити чарчину:

– Пхе, не проти, – навіть з якоюсь прихованою гордістю за земляків, уважно слідкуючи за поплавцем, докинув до розмови Йосип Ілліч. – У мене в Єланці був дядько… Ото був рибалка так рибалка. Одного разу його на річці вкусила гадюка, так і здохла від алкогольного отруєння.

У цій фразі – весь Йосип Струк. Справжній професіонал із суто газетярської точки зору, який, з огляду на постійну робочу текучку, здатен швидко і якісно виконати будь-яке редакційне завдання, він вже давно облюбував досить оригінальний журналістський жанр – оповідки або, іншими словами, бувальщини. У цих коротеньких оповіданнях – його серце та душа, коріння дідів та прадідів, людські радощі та печалі, що адресовані вдумливому читачеві.

За фахом – агроном, Йосип Ілліч завжди мав непереборний потяг до творчості, що врешті-решт і взяв гору над сімома роками праці у сільському господарстві. З дитинства возсіятський хлопчина гарно малював. Директор Київської художньої школи, приїхавши погостювати до рідних у село, запропонував хлопцю після закінчення восьмирічки їхати на навчання до столиці.

Згодом він розповідав друзям, чому так і не став художником. «У день, коли в школі вручали атестати, до нас приїхала викладач із Вознесенського сільськогосподарського технікуму і зуміла переконати всіх 24 випускників школи вступати до технікуму, запевнивши, що для цього там створять навіть спеціальну групу, щоб ми всі і далі навчалися разом. Їй віддали свої атестати всі випускники. Не віддав лише я. Однокласники, особливо дівчата-відмінниці, дорікали, що я корчу із себе художника, що зрадив друзів. Тому тільки заради друзів я також віддав свій атестат».

Удома Йосип розповів про це старшому брату Івану і батькам. Вони не тільки не дорікали хлопцеві, а навіть хвалили за цей вчинок, мовляв, ти будеш працювати у колгоспі головним агрономом, як Василь Іванович Джулай, або навіть станеш головою, як сам Тимофій Іванович Базовкін, який був для селян не просто головою, а суддею, прокурором, міністром, царем і ледь не богом.

Увечорі Струк прийшов до друга Вані Лук’янчика, запитав, коли ж виїжджати до Вознесенська, щоб повезти інші необхідні документи для вступу?
– А ніхто не їде, – відповів Ваня. – Я свій атестат забрав. І всі наші забрали…

Йосип здивувався, що його ніхто не попередив і розгублено запитав:
– А у кого та вчителька ночує?

– У Віри Клименко…
Він мерщій подався до неї. Віра вийшла з хати і сказала, що викладачка вже поїхала до Вознесенська і його атестат забрала із собою.

– Ти не переймайся, – заспокоїла Віра. – У неї залишився ще мій атестат і Валери Йолкіна.
Але так вийшло, що навчатися у технікумі довелося Йосипу одному.

Отак на початку свого самостійного життєвого шляху він зіштовхнувся з одвічною дилемою: дружба і зрада. Але завдяки батьківському вихованню, а, може, навіть більше законам вулиці, де до зрадників ставилися з відразою, та й за своєю вдачею Й. Струк вибрав дружбу. Вже тоді зрозумів, що дружба – то велика цінність, а справжній друг – скарб. Тому він так завжди дорожив і дорожить своїми друзями.

На моє глибоке переконання, тільки людина самобутня, неординарна спроможна взяти та й помандрувати пішки до Канева на могилу Т.Г. Шевченка. А Йосип Струк здолав цей трьохсоткілометровий шлях, та ще й із сином Сергієм. Були й інші подорожі: Громоклією від витоків до гирла, місцями запорізьких січей, під час яких він зустрічався зі старожилами, збирав народний фольклор, оповідки, легенди, якими і пересипав свої розповіді.

У журналістській, а надто у репортерській справі, одного таланту замало. Тут важлива ще одна професійна риса – відповідальність. Йосип Ілліч відповідальність завжди виносив на перший план. Матеріал, організований удень, вночі вже був написаний. Навіть якщо він займав сторінку чи цілий розворот газети. Він просто себе не зручно б почував, якби за ним «висіли хвости». А ще дотримувався одного неписаного закону – о сьомій годині ранку він вже на робочому місці. І так усе життя.

– До початку робочого дня я встигаю вирішити всі нагальні питання, а надалі вже вільно спілкуватися з людьми, – пояснював він колегам.
На роботу він ніколи не запізнювався.

– Мене до цього привчив перший редактор Іван Миколайович Петренко, – розповідає чергову історію Йосип Ілліч. – До редакції мені потрібно було добиратися з села за 20 кілометрів. Якось рейсовий автобус не прийшов, попутного транспорту не було, люди порозходилися по домівках і я, маючи таку поважну причину, теж вирішив залишитися вдома. Наступного дня редактор запитує:

– Що трапилося?
– Не було автобуса. Чекали на нього дві години, а потім всі порозходилися…

– Хто порозходився?
– Ну, там і медики, і будівельники, і бульдозеристи…
Іван Миколайович посадив мене біля свого столу і, дивлячись у вічі, твердо сказав:

– Запам’ятай на все життя! Завтра вранці ти почуєш по радіо, що розпочалася атомна війна. Вийдеш на вулицю і побачиш, як медики, будівельники і бульдозеристи, закутані у білі простирадла, поспішають зайняти місце на місцевому цвинтарі. Ти не роби так, як вони, а бери ноги в руки і біжи двадцять кілометрів до редакції. Якщо встигнеш вчасно, ти врятуєш тих людей. Зрозумів, яка відповідальна у тебе професія?

Я зрозумів і до сьогодні вдячний Івану Миколайовичу за цю велику науку.
Він завжди був вірний обраній професії. Якось під час літніх відпусток у редакції залишилося троє працівників: редактор, його заступник Йосип Ілліч і літпрацівниця, яка ще не навчилася навіть писати інформації. І тут у заступника «хапає» поперек. Не може піднятися з ліжка. Редактор навідався до нього додому:

– Мама з «білого дому» наказала, негайно дати критичний матеріал по тваринництву з одного із КСП. Я посилаю в рейд нашу літпрацівницю, а з нею поїде і головний зоотехнік районного управління сільського господарства. Але як організувати матеріал, написати його вони не знають. Йосипе Іллічу, ми винесимо тебе до «УАЗика», покладемо на заднє сидіння і будеш їм казати, що робити, з ким розмовляти, на що звернути увагу, а потім, дуже прошу, напиши цей матеріал.

Згодом та молода літпрацівниця Людмила Токар розповідала:
– Півдня ми їздили по фермах. Наш керманич, як скручений від болю партизанський командир Сидір Ковпак, давав указівки і настанови, які ми чітко виконували. А вранці Йосип Ілліч передав до редакції написаний матеріал: глибокий, аналітичний і дуже цікавий, хоч і тема була «коров’ячою».

Надзвичайно легкий та цікавий у спілкуванні, Йосип Ілліч здатен привернути будь-чию увагу. Кажуть, діти, на противагу дорослим, абсолютно чітко та швидко розрізняють прояв щонайменшої нещирості. Так ось, мій син Михайло при зустрічах з Йосипом Іллічем як пришитий ходить за ним, зачудовано вислухуючи байки на будь-який смак, відкривши, у прямому розумінні слова, рота.

Звичайно, стрімкі молоді роки вже позаду. Але прожиті вони не марно. Йосип Ілліч є фундатором Єланецького Товариства «Просвіта», одного з перших в Україні, «хрещеним» батьком Громокліївського куреня Буго-Чорноморського коша Українського козацтва. Він написав більше 20 книг про нашу Миколаївщину і її людей. А скільки ще неординарних, цікавих ідей, планів і задумів…

Петро ІЛЬЇН

Районна газета «Єланецький вісник» стала першою сходинкою на журналістській ниві Йосипа Ілліча. Далі були роки роботи в якості власного кореспондента «РП» в Єланецькому районі. Потім Йосип Ілліч обіймав посаду завідувача відділу економіки та аграрної політики газети обласної ради, виборов звання «Журналіст року» 2001 року у номінації «Реформи на селі».

Сьогодні Йосип Ілліч Струк святкує ювілей – шістдесят років від дня народження! Ми всі, колеги по «Рідному Прибужжю», щиро зичимо Вам, Йосипе Іллічу, довгих літ, творчої наснаги та родинного щастя!
З роси і води Вам, друже!

Сообщение:

*

НОВОСТИ