Феномен Антонюка

Культура, Новости

  22 Сен , 2011

Про Андрія Даниловича Антонюка, видатного українського художника, написано і сказано немало. Цей дивовижний маляр з Богопілля уже давно став народним, більше того – всесвітньо визнаним. Він один із тих, про кого говорять «самобутній», «неповторний», «яскравий», «неординарний»… Думаю, ще можна було дібрати не один десяток синонімів, і всі вони влучно передали б колоритність образу митця. Та найбільшим багатством, як на мене, в ньому є його людська простота і безмежна любов до всього: до своєї рідної землі, до матері-неньки, до стежини, що вела його на Мигійські пороги, до сімнадцятої рідної школи, куди разом з Миколою Вінграновським ходив за наукою, до сусідки-єврейки, до богопільської церкви, де мати за нього молилася… У нього стільки любові, що, здається, він зміг би обійняти увесь світ. Він величний у своїх полотнах, у кожному сказаному слові, у своїх діях і, врешті-решт, у своїй простоті…

ДЕЩО З БІОГРАФІЇ

Народився Андрій Антонюк на Покрову, тринадцятого жовтня 1943 року, в Первомайську на Богополі. Тут серед гамірних єврейських родин і проходило його босоноге дитинство. Учився у них житейській мудрості та колоритному гумору, які неодноразово виручали його в житті. Тут уперше взявся за пензля й опановував мистецтво малювання під пильним оком вчителя Льва Островського. До сьогодні з вдячністю згадує викладача української мови Василя Вацюка. Тут, у рідній сімнадцятій школі, познайомиться з Миколою Вінграновським і тісно пов’яже своє життя з ним. Тут уперше пізнаватиме красу рідного краю, дивуватиметься його таїнству і глибині. Звідси і піде Андрій Антонюк у нове життя, залишивши у своїй душі непідробну любов до всього рідного. Саме воно, рідне і близьке, ляже в основу творчості зрілого майстра. Він, що народився на Божому Полі, внесе особливий народний колорит у свої роботи. В Одеському художньому училищі імені Грекова опановуватиме техніку європейських постімпресіоністів, потім відкриє для себе західноукраїнське малярство, додавши до нього присмак південної школи образотворчого мистецтва. Уперто відстоюватиме свій неповторний стиль у часи переслідувань, влаштовуючи наперекір владі виставки на таємних квартирах. Зазнавши утисків та гонінь на рідній землі, він знайде собі славу у світі. Його визнають у Росії, Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині, Болгарії, Іспанії, Америці, Японії… Його неповторні роботи знайдуть своїх прихильників на всіх континентах. Сьогодні художник не перестає трудитися, створюючи дивовижні фольклорні образи, притаманні лише його своєрідній уяві. Наразі художник готується до виставки, яку присвячує своєму найбільшому другові Миколі Вінграновському, великому поетові, акторові і режисерові. Антонюк – величний, і згуртував навколо себе таких же. Сьогодні у нього в друзях Дмитро Кремінь, Віталій Коротич. Він лауреат найвищої мистецької нагороди – Національної премії імені Тараса Шевченка, експонується у кращих виставкових залах світу та при цьому всьому залишається простою земною людиною, з якою і мені пощастило бути особисто знайомою.

ТРИ НЕЗАБУТНІ ЗУСТРІЧІ

Моє перше знайомство з Андрієм Даниловичем відбулося років сім тому, коли він разом з моїми миколаївськими колегами-телевізійниками приїхав на Богопілля знімати фільм про свої дитячі роки на вулиці Шолом-Алейхема. Ще тоді він мене вразив своєю неповторною манерою спілкування. Він запросто розмовляв з перехожими, радів зустрічі з ріднею та сусідами, і якось усе в нього виходило природно і невимушено.

У мене до сьогодні в пам’яті картини, як ми безтурботно блукали вуличками єврейського кварталу, як весело справляли розмови, а надвечір направилися до старого забутого млина, що загубився на Синюсі. Палили там багаття, розмірковували про людське буття і дивувалися літньому вечірньому небу…

Потім була ще одна зустріч у Миколаєві на виставці, яку Андрій Данилович присвятив Миколі Вінграновському. Тоді він ще був разом зі своєю дружиною Оленою, теж художницею, яка торік відійшла у Вічність… А тоді була перерва у спілкуванні – на довгих чотири роки…

У вересні цього року він випадково завітав до Миколаєва (останнім часом усе більше перебуває за кордоном, таким чином вгамовуючи свій невимовний біль і тугу за дружиною), і я, напевне, мала велике щастя, що саме в цей період зорганізувалася на чергову зустріч. Кандидат філологічних та історичних наук Тарас Кремінь, який здавна дружить з Антонюком, допоміг мені зв’язатися з ним, за що щира подяка. Відверто кажучи, хвилювалася: а раптом не пригадає, бо хто ж така Наталка з Первомайська? Звичайнісінький черговий журналіст у його житті…
– Як же не пам’ятати моєї чорноокої землячки Наталки? – перше, що я почула у слухавку.

Від серця відлягло… І ось сам Антонюк зустрічає мене під стінами Миколаївської спілки художників. Весь одягнений у біле, срібні вуса і борода, сріблясте довге волосся – ну справжній тобі чарівник! Щиро по-батьківськи вітає, і ми відправляємося до святая святих майстра. На самісінькому даху п’ятиповерхового будинку, де, зазвичай, і живуть чарівники, розмістилася майстерня художника. Тут усе як на долоні. Відразу видно суть і єство людини-митця. Ось на шафі образи святих, поряд фото рідних, дещо далі хаотично кинуті книги, палітра фарб, а ось і картини. На них казково-величні образи… такі рідні і близькі. Та це ж Микола Вінграновський і Андрій Антонюк Різдво зустрічають, а он Микола зібрався до самого Гоголя у гості, щоб завезти вечерю, а ось полотна, де зображені бабуся і мати художника. Їх давно немає в живих, та вони оживають на полотні, сповнені мудрості і доброти. Звідти, зі свого дитинства, і черпає натхнення художник, створюючи неповторні образи, які примушують замислитися над вічними життєвими цінностями.

Андрій Данилович пригадує: якось перед світлою Пасхою вони з Миколою Вінграновським додому на день вирвалися. Веселі, сповнені передчуття радості зустрічі з ріднею, чимдуж мчали вулицями рідного Богопілля. «А давай до наших мам до церкви зайдемо», – запропонував Микола. «Давай», – відповів Андрій, і уже за мить вони стояли перед церковною брамою.

– Наталко, он твій художник, – проговорила якась жінка до матері. А вона сплесне у долоні і каже: «Так, у мене сьогодні нема кому псалтир читати, тож давай, Андрію, долучайся. Недаремно ж я тебе навчала старослов’янській, – пригадує митець. – А Миколу відправила на клірос до дівчат співати… Боже, які то світлі хвилини нашої вечірньої молитви з Миколою. Вони до сьогодні в моїй пам’яті. Ось звідти і образи мої… До речі, й у Миколи з’явиться збірочка, де він напише про нашу святу молитву. Нас наші мами навчили молитися не на показ. А мій живопис – то є продовження материнської молитви, яка молилася за весь світ, за всіх людей. І я щасливий, що ми з Миколою виросли в таких родинах, де і слово українське, і віра наша – настільки пов’язані в єдине, що лицемірству тут немає місця. У нас іншої дороги не було, як наша рідна, українська. Оце і є секретом нашої творчості, і моєї, і Миколиної. І я тобі, Наталко, передаю цей секрет…

Слухала я зачаровано оповідь митця і вперше відкривала для себе Антонюка, такого рідного і близького, зрозумілого і доступного. Він розповідав про легенди, які оживали на його полотні, про дивовижні образи – і я мимоволі ставала часткою цих чудернацьких сюжетів. Я відчувала, як долучаюся до величної простоти художника. Його образи будоражили мою уяву, примушуючи серце битися разом з автором. Напевне, це і є найвищим призначенням митця…
Розмовляти з Андрієм Даниловичем водночас просто і складно. Він, глибокий знавець історії, літератури, політику не любить, та розуміє, що сьогодні вона править країною, він любить свободу і незалежність.

– Я, – каже він, – народився на вулиці Спартака. Тож у мене потяг до свободи у самих генах. Я не звик до штучних перепон, я не із тих, кого можна запрягти, як вола. Я не дозволю, щоб мною керувала тупість. Якщо я відчуваю, що цей шлях потрібен моїй Україні, моїм близьким і рідним, то мене не треба підштовхувати, я сам стану на нього і буду іти стільки, скільки потрібно. Ми зараз переживаємо нелегкі часи, в тому числі і моє рідне Богопілля, та я вірю, що знайдуться сили і талант, які зуміють протистояти нерозумним діям. Я не хочу, щоб ми згадували нашого Тараса тільки тоді, коли це вигідно. Бо ми маємо своє життя звіряти по Кобзареві. Він наша совість і наша віра. Мені боляче від того, що ми, українці, не шануємо себе, своєї мови, традицій. Чому, коли я приїжджаю до Італії, Німеччини чи іншої країни, відчуваю там свободу духу, глибоку шану до власних традицій, і чому ми, українці, весь час соромимося себе. Мені це незрозуміло, і я ніколи не змирюся з рабським положенням духу. Ви знаєте, під час однієї з виставок мені хтось написав у книзі відгуків: «Андрію Даниловичу, в ваших роботах відчувається ностальгія в Україні по Україні». Я нічого сильнішого після цього не зустрічав. Воно й дійсно так. Ми у своїй рідній країні не завжди почуваємо себе вільними. І я дуже хотів би, щоб ми нарешті скинули з себе ярмо неволі. Я вірю, що український оптимізм і наша віра, що пережила століття неволі, все ж не дадуть згинути нашому волелюбному народу. Ось і пишу свої картини, щоб довести, що ми гідні кращого життя. Але я знаю, що у нас є та платформа, той сильний фундамент, як мої Мигійські плато, що ніхто нас не зможе звалити нижче. Ніхто не зможе забрати душу у мого народу! Я вірю, що моя рідна Первомайщина, як і вся Україна, зуміє пережити негаразди, і як герой моєї легенди, гідна буде вільного коня, що крізь століття летить до нас.

Ми ще довго гомоніли в майстерні художника то про народ, то про особисті справи, але воно все так тісно поєдналося, що я вже не відчувала, де моє особисте, а де національне. Для мене стало все єдиним цілим: і полотна художника, і твори Вінграновського, і мій рідний народ. І я відчула велику гордість за свою маленьку батьківщину, яка подарувала світові таких геніальних людей. Феномен Антонюка – в його простоті, зробила для себе я висновок наостанок.

Зустріч завершилася, та у мене залишилося запрошення на виставку, яку Антонюк організовує в Києві у жовтні цього року. А в цьому йому традиційно допомагає депутат обласної ради Вадим Меріков. Виставка ж присвячується Миколі Вінграновському. Презентуватиме її Іван Дзюба, який неперевершено сказав про наших двох земляків, що увіковічили степ своїм мистецтвом. Я неодмінно приїду, бо тепер Андрій Антонюк для мене не просто великий і величний, а близький і рідний!

Наталія КЛИМЕНКО
м. Первомайськ

Сообщение:

*

НОВОСТИ