Табун із Тендри

Культура, Новости

  10 Сен , 2011

Незабаром побачить світ нова, чергова збірка поезій «Замурована музика» відомого поета, лауреата премії ім. Т.Г. Шевченка Дмитра Креміня.
Автор люб’язно надав для публікації в «РП» вірші з нового видання.

ЗОЛОТИЙ ВІК

У не своїй країні, на руїні,
У місті й на околиці села –
Все не змовкає скрипка Паганіні,
Що ця земля твоєю й не була.

З колгоспу попливла до феодала
Вітчизна, де співає Джон Карась.
І музика прощальна відлунала
На тій землі, яка тебе зреклась…

МАРГІНАЛІЯ

Дні минулі, епохи минулі
Від Афін, і Єгипту, і Фів.
У мішках шкіряних, У Стамбулі
Вже дотлів український архів.

Сулеймана утрачені плани,
І фортеця, і спалений дім.
І бездарне дитя Роксолани –
Цей султан український – Селім.

Утікає від мурів Варшави,
Що і досі кісток не зберем.
І якої нам ждати держави? –
В нас і досі султанський гарем.

Отака історична фігурка –
Яничарство, побите упрах.
Попіл півукраїнця, півтурка
Розлетівся на рідних вітрах.

ІВЕРІЯ

А було – прилечу в Кутаїсі.
І як тільки зійду з літака –
Зустрічають уже у Крнісі,
Де Кура, де Ріоні-ріка.

Цих чуттів не буває деінде,
Тож і досі минулого жаль.
І Тбілісі шкода, і Мтацмінди,
Все укрила грузинська вуаль.

Ще не встигли завмерти мотори,
Ще ти німо стоїш у вікні,
Та воскреснули хорами гори,
Голосів неповторні повтори,

Храм Баграта стоїть вдалині.
А було… Прилечу на Ріоні,
Утоплю свою муку і жаль.
І помчать нас до демонів коні,

Голубі, мов грузинська емаль.
Хто вигадує: нам тут не раді?
Але бачиться знову мені:
Поетична естрада в Багдаді

В братовбивчім згоріла вогні.
Я любив за цнотливість грузинок, –
Українські мої солов’ї
Не прийняли за компас годинник.

Де ж він, дев закривавлений, виник?
Зникли мрійні видіння мої.
Ми були у поезії перші,
І не ми запалили мости.

Прощавайте, нацмени й імперці,
Ти, Кавказ поетичний, прости.
Ріки Грузії з крові солоні.
Діснейлендом у Грузії дні…

В Кутаїсі, на річці Ріоні,
Не читати поезій мені.

СІЛЬ  ІЗ  МЕРТВОГО  МОРЯ

Пам’яті актора Володимира Фокіна, члена Спілки театральних діячів України в діаспорі – присвячую

Десь од Білого моря до Чорного моря,
І до моря Червоного – скрізь
Надивився штормів, і громів, і безмов’я,
Та нічого з морів не привіз.

А з Очакова, може, привозив я мушлю,
Наслухаючи море у ній…
Тільки з Мертвого моря, – зізнатися мушу, –
Сіль прислав мені друг. У самій

Білій солі, де бачив я тільки месію,
Де зорив передсмертний екзиль,
Я зцілив свої рани заморською сіллю:
З моря Мертвого – зцілення сіль.

У пустелі Негев, у містечку Дімоні,
Де цвітуть Галілейські гаї,
Ні, не раз утирали ви сльози солоні,
Миколаївські друзі мої.

Я вмирав, та писав і катрени, і станси,
Бо ж обрав поетичну з кар’єр.
І не вмер я. І крикнув я другу: – Зостанься!
Але друг не послухав – умер.

А до нас його муза-вдова приїжджала,
Проливалися сльози й жалі…
Грала музика вічна – з картини Шагала
Понад пам’яттю – сіллю землі.

…Нахилюсь над столом,
над окрайчиком хліба,
Пригублю я із чаші вина.
Зажурюсь – не заплачу. А в чім моя хиба,

І моя, вже безвинна, вина?
Я присмачую біль свій солоною сіллю,
Посланням од безбожних аптек.
А колись я радів молодому весіллю,

І скликав до господи лелек.
І була там життя далечінь неозора,
І на стежці – синка мого слід…
Адже з’єднані сіллю із Мертвого моря –

Північ, Південь, і Захід, і Схід.
Але я посміхнуся в часи невеселі

І заплачу в журбі вечорів.
Сіль із Мертвого моря – це голос пустелі,
Мертва мушля – то голос морів…

СКЛЯНА  ДЗВІНИЦЯ

Татарська раїна.
Чорне море без дна.
А я – Україна,
Дзвіниця скляна.

Дзвоню – не вбиваю,
А вбивають мене.
Я сама розбиваю
Своє серце скляне.

І ті, що в столиці,
Шикують у Царськім Селі –
Тягнуться до дзвіниці,
Як апостоли правди малі.

Поскидали порфири
В тяжкій боротьбі,
Номенклатурні квартири
Видзвонили собі.

В них у житті мороки –
Першими в дзвони б’ють.
І на Голгофу – пророки! –
Банковою йдуть –

І всихає криниця
Випита знову до дна.
Та не змовкне дзвіниця,
Дзвіниця скляна…

АПОКРИФ

У тебе, синку, личенько сумне.
Я батько твій… Усинови мене!
Між цих тополь і цих прощальних лип –
Заговори! А я давно захрип.

І хоч тебе по-батьківськи люблю –
Я – de profundis – з-під землі хриплю.
Заговори! Бо я давно захрип.
Уже в тобі цей чортів генотип,

У час, коли глухонімий народ
Мовчить, немов набрав монет у рот.
Південні зорі. Срібло сивини…
Коли ж батьків усиновлять сини?

Коли ж батьки синів усиновлять?
Чому вони, батьки, ночей не сплять?
У них і справді справи важливіш…
А виростеш – Ну як їх всиновиш?

РЕТРО

Геній музики жив і помер між нікчем.
Білий ангел благально стояв за плечем.
І коли в безіменну могилу спустили
Його в білому савані – бути біді! –

Ангел чорний піднявся тоді із могили,
Ангел білий у клавіші вдарив тоді.
Був я генієм сам поміж рідних нездар.
А помру – заберу я в могилу свій чар,

І мелодію вітру, й магічні слова,
Тільки музика, музика досі жива.
Оглянуся, а янгол стоїть за плечем,
Сивий-сивий, з кривавим огненним мечем.

І кривавиться обрій, а далеч і близь –
Тільки хмари із громом, і чорні, і сині.
Так минає минуле, де янгол колись
Із маестро зіграв на старім клавесині…

NOTA  BENE

Наші думи, наші стезі
І гіркі шляхи.
Ми на Ноєвім Ковчезі –
За які гріхи?

Доокіл – потоп і хаос:
Накрутив же чорт!
…Захлинаюсь, а хапаюсь
Все-таки за борт.

ТАБУН  ІЗ  ТЕНДРИ

От і ви відіржали і зникли усі,
Мідногриві мустанги.
На зальотній, у Чорному морі косі,
Браконьєри, устаньте!

Не в Одесі й Херсоні судитиме суд
Вас усіх, а із неба.
Та лошат уже янголи в небі пасуть,
І гукати не треба

Ні лошат, ані огирів, ні кобилиць
Із воєнної далі.
Дикі трави повстали – і падають ниць,
А зірки на емалі

Впали в тендрівську хвилю і білий пісок,
І земля задрижала,
Як почувся прощання лошат голосок
І мустангів іржання.

FEMINA

Не ту я жінку вибрав у дорогу,
Не тій богині руки цілував.
Та що там я, коли самому Богу
Ми залишили небагато прав?

А ми, які ходили в атеїсти,
Купилися на блиск фальшивих віч.
І вже не треба пити ані їсти,
Але й любов із юності не клич.

Богиня зла? Мінливий образ самки?
Але під нами – молода трава.
А ти? Де ти? Чи цілував не сам ти
І руки, й ноги злого божества?

І вже коли кінчалася дорога
І бились в ніч прощальні мотилі,
Вона прийшла, ця дівчинка-небога,
Із золотим віночком на чолі.

Напевно, їй поліські ворожбити
Дали цю карту й березовий сік.
І я пропав, аби її любити
Увесь великий чоловічий вік.

Вона мене не виграла у карти,
Хоча мене рекла бабуся їй.
І це була судьба. Сто раз удар ти
По столу кулаком – її не смій!

І скільки не живу я – долю строгу
Ніхто на цьому світі не мине.
Не ту я жінку вибрав у дорогу?
А справжня жінка – вибрала мене!

І я живу – щасливого відбору
Мені тепер до скону не знайти,
Коли я потягнуся вгору, вгору
Барвінком із могильної плити…

***

Небесне і земне. Земне й небесне.
Іще наш український Бог воскресне,
Тоді, як ми воскреснемо зі сну.

Із летаргії вічного розп’яття,
Як до хреста зберуться сестри й браття,
І прокленуть облуду навісну.

А поки це життя – гірке й чудесне,
Земне в небеснім, у земнім – небесне,
То ми йдемо без цілі, без мети.

А як уже дійдемо до безодні –
Побачимо в піску сліди Господні:
До Нього нам судилося дійти.

Побачу слід Його кривавих кроків,
І це вже двадцять наших мирних років,
А я ніяк Вітчизни не знайду.

І лиш один уже чекаю звістку
Про Україну, скупану в любистку,
І плачу в Гетсиманському саду…

2011

Сообщение:

*

НОВОСТИ