Ліквідатори. (Андрій ТЮРІН)

«Шановна редакціє! Звертаємось до вас як до єдиної надії. Протягом багатьох років порушуються наші майнові права при розпаюванні СГВК «Дружба» (правонаступник – ПОСП «Дружба»). Всі наші звернення до керівництва ПОСП «Дружба», прокуратури та міліції були безрезультатними. При цьому майнові комплекси розбираються та вивозяться в невідомому напрямку. Допоможіть нам!».

ЗАМІСТЬ  ВІДРОДЖЕННЯ  ТВАРИННИЦТВА  –  ПОВНИЙ  ГАПЛИК

Цей колективний лист, якого ми отримали від мешканців селищ Центральне та Знам’янка Снігурівського району, негайно покликав у дорогу. Та шлях до зазначених населених пунктів, попри досить невелику відстань, виявився доволі довгеньким. З’їхавши з траси Миколаїв-Херсон убік, одразу потрапляєш немов в інший світ. Розбиті дороги, порослі бур’янами поля, не позначені будь-якими табличками на в’їзді села… А ось і перший пункт «екскурсійної програми» – рештки колишнього консервного заводу. Навкруги – немов після бомбардування: уламки будівельних матеріалів упереміш із землею та сміттям, повалені чи нахилені дерева справляють гнітюче враження.

Але ж розташований на в’їзді до селища Центрального велет переробної промисловості за радянських часів випускав до 2 мільйонів умовних банок консервів на рік. Консервацію з овочевою продукцією охоче купували в багатьох республіках СРСР, забезпечуючи роботою та заробітком місцевий люд. Не знали проблем зі збутом і овочівники радгоспу «Красне Знам’я», вирощуючи на площі понад три тисячі гектарів томати, огірки, капусту, моркву та іншу овочеву продукцію. А на місцевих тваринницьких комплексах хрюкало та мукало понад тисячу свиней і більше півтисячі корів.

Та в 2009 році консервного заводу на карті Снігурівського району не стало. Його брутальним образом порізали на метал і розібрали на будматеріали. Така ж доля спіткала й левову частку виробничих будівель та сільськогосподарської техніки на величезній – у декілька гектарів – території бази ПОСП «Дружба» у селищі Знам’янка. Звісно ж, тут також достоту позбиткувалися «ліквідатори», як їх влучно назвали тутешні мешканці. Із восьми корпусів для утримання худоби залишилася лише одна вціліла будівля. На місці інших – розверзена земля, «всіяна» рештками будівельних матеріалів. До речі, корпуси для утримання корів були розвалені декілька місяців тому, влітку 2011 року! А племінні корови вирізані трохи раніше, наприкінці минулого року.

Дуже важливий нюанс. У той момент, коли і Президент України, і губернатор Миколаївщини, й інші посадовці (гадаю, серед них і очільник Снігурівської райдержадміністрації Сергій Бунчук) не втомлюються повторювати про необхідність збереження та розвитку тваринницької галузі, в Знам’янці вчиняють діаметрально протилежне.

ЛАМАТИ  ЛЕГША, НІЖ  БУДУВАТИ

Втім, ось як це було. На початку червня ц. р. біля корпусу ферми ВРХ з’явилися п’ять прибульців із кисневими балонами та різаками. Згодом усередині ферми було вирізане металеве обладнання і вантажівками вивезене у невідомому напрямку. Щезли зі своїх місць шифер із крівлі, вікна й двері, а цегляні годувальниці для корів були перетворені в щебінку. Обурені люди звернулися до Центрального сільського голови Анатолія П’яника, котрий повідомив про надзвичайну пригоду Снігурівську райдержадміністрацію. Комісія, що прибула з райцентру на чолі з тодішнім першим заступником голови РДА В.А. Гальовичем, побувала на зборах громади с. Знам’янки. Запросили до обуреного людського натовпу й директора ПОСП «Дружба» В.К. Крохмаля. Тоді дійшли консенсусу: руйнації тваринницьких корпусів негайно припинити.

Та проходить деякий час, і все повертається на круги своя. Наплювавши на думку мешканців селища та влади, знахабнілі «ліквідатори» знов беруться за свою чорну справу. Наприкінці серпня два тягачі та вантажний автокран у черговий раз вдерлися на територію ПОСП «Дружба». Внаслідок цього виробничі будівлі вмить перетворилися на руїни…

Руйнівники, до речі, не гребували нічим. Ламати – не будувати. На початку липня знову ж таки поточного року з силосної ями були витягнуті бетонні плити. Така ж доля спіткала й значну частину загорожі довкруги самої території ПОСП «Дружба».

Читач, напевно, не одного разу вже подумки запитав: хто ж той невідомий зловмисник, який отак знущально – на очах усієї громади, посеред білого дня безкарно вивозив майно підприємства? Зазначу одразу: всі ці руйнації та «бомбардування» чинилися за згодою між директором ПОСП «Дружба» Володимиром Крохмалєм і фізичною особою Віктором Данілевичусом. Так, видирання плит із силосної ями було підкріплено «Договором на виконання будівельних (! – А. Т.) робіт». Чи не цинічно звучить?..

Утім, ключове питання полягає в тому, а на якій підставі Володимир Крохмаль розпродував «по нитці» все те майно, що створювалося наполегливою та самовідданою працею багатьох поколінь працівників місцевого господарства? Отут-то, як кажуть, і собака заритий.

ФАТАЛЬНА  ПОМИЛКА  ВІКТОРА  САМОЙЛЕНКА

Для того, щоб спробувати віднайти відповідь на це зовсім не риторичне запитання, зануримося в нетрі зовсім недалекої історії. У грудні 1997 року посаду директора радгоспу полишив, у зв’язку із виходом на заслужений відпочинок, Віктор Трохимович Самойленко. На пенсію цей знаний керівник аграрного виробництво пішов із високо піднятою головою. Керуючи одним із найбільш потужних сільськогосподарських господарств на Миколаївщині, Віктор Трохимович спромігся зберегти основні фонди під час лихих 90-х. Більше того: незадовго до його уходу тваринницькі комплекси були капітально відремонтовані, завдяки чому могли ще простояти не один десяток років. Та й боргів по собі В. Самойленко не залишив – ну хіба що мізерна заборгованість, яка легко покривалася продажем 14 корів. Слід сказати й про те, що, залишившись жити в Центральному, ветеран прямо дивиться людям в очі, бо завжди працював чесно, не вкравши на своїй посаді жодної копійки.

Чи не єдиною своєю помилкою Віктор Трохимович називає те, що замість себе на посаду директора він рекомендував головного агронома господарства Володимира Крохмаля. «Хто ж знав, що так усе обернеться, спеціаліст він ніби був непоганий!?», – уголос докоряє собі старенький. І по його щоках течуть сльози, коли він згадує про нинішній жалюгідний стан колись процвітаючого радгоспу.

Як же господарював Володимир Карпович? Набравши банківських кредитів, буквально за два-три роки господарство встигло «обрости» півмільйонним боргом. А тут іще «реформування» колективних сільгосппідприємств нагрянуло. Радгосп «Красне Знам’я» перетворюється спочатку на СГВК «Дружба», а згодом, у 2000 році, – на однойменне ПОСП – приватно-орендне сільськогосподарське підприємство. Одноосібним «вершителем судеб», себто засновником, у новому аграрному утворенні й стає Володимир Крохмаль, котрий обіцяє всім його учасникам світле та заможне життя. Ось тільки… треба трохи потерпіти.

НА  СІЛЬСЬКОМУ  МАЙДАНІ

Що це означає на практиці, я дізнався, побувавши у селищі Центральному. Без мікрофонів та столів, а прямо просто неба у центрі селища відбулися стихійні збори знам’янівської громади. Люди зібралися, аби розповісти кореспонденту обласної газети про свої біди та негаразди.

– Я почала працювати в радгоспі з 1994 році, – згадує Світлана Малинюк. – Добре пам’ятаю ті часи, коли ми щороку збирали по 10-14 тисяч тонн овочів, тримали 600 корів дійного стада й відвантажували на м’ясокомбінати по 200 тонн м’яса свиней. Та за часів господарювання Крохмаля все змінилося. Він увесь час повторював: затягніть пояси, ось зараз виберемось із кризи й станемо жити краще. Зарплату часто затримували, та й вона була значно меншою, ніж у сусідніх господарствах. У 2000 році, одразу після реорганізації СГВК «Дружба», я зібрала земляків і запропонувала їм хазяйнувати разом. Та Крохмаль, дізнавшись про таке, одразу ж звільнив мене з роботи.

Разом із Світланою Малинюк вирішили вийти з господарства, забравши свої майнові паї, 38 чоловік. Згідно з узгоджувальним протоколом про завершення розподілу майна між співвласниками СГВК «Дружба» і групою вихідців (довірена особа – С. Малинюк), останнім мало відійти матеріальних цінностей на 61481 гривню. Незначна частина пайового фонду «революціонерам» була видана, а ось справжнім каменем спотикання стала частина бази ВРХ під назвою «корівник-роділка» (саме так записано у документах. – А. Т.). Її вартість – 45 тисяч 654 гривні. Ще й досі, а спливло понад десятиліття, люди не отримали ні цього об’єкта, ані грошової компенсації. Утім, самої «роділки» в природі вже давно… не існує.

– Із відповідною заявою я звернулася до районного відділу міліції, – говорить Світлана Федорівна. – Я вказала, що «роділка» знаходилася на території ПОСП «Дружба», огородженого двометровим парканом, під охороною даного підприємства. У період з 2000-го по 2002-й роки будівля «роділки» була розібрана працівниками підприємства, а будматеріали вивезені. На всі мої запити Володимир Крохмаль сміявся мені в обличчя: ти, мовляв, від мене нічого не отримаєш!

ДЕДУКЦІЯ  ПО-СНІГУРІВСЬКИ

Снігурівські «пінкертони» не знайшли складу злочину в тому, що в групи людей поцупили їх колективне майно, та відмовили у відкритті карної справи. Районна міліція відписала заявниці, що «було складено узгоджувальний акт, за яким вони отримали частину бази ВРХ під назвою «Роділка». Але ж, зауважмо, акта передачі їм їхнього ж майна пайовики і в очі не бачили! Залишивши поза увагою цей вагомий аргумент та пославшись на цивільно-правовий характер відносин, майор міліції В.М. Коваль порадив скривдженим пайовикам вирішувати «спір» у судовому порядку.

Не побачив криміналу в тому, що вже в 2011 році із силосної ями господарства почали зникати плити, й старший лейтенант міліції А.С. Семянків, котрий 9 липня 2011 року на правах в. о. начальника СКР Снігурівського РВ УМВС України в Миколаївській області підписав постанову про відмову в порушенні карної справи за даним фактом. Основний аргумент старлея – те, що «на території колишньої ферми, яка перебуває у власності ПОСП «Дружба», є силосна яма». Але стривайте, шановний носію погонів, за якою дивною дедукцією у власності названого підприємства опинилася саме силосна яма? А з нею дорога і під’їзні шляхи, з яких також видрані бетонні покриття? У своєму зверненні до Президента України, прокурора Миколаївської області, начальника облУМВС, а також районних правоохоронних структур колектив власників майна, яке перебуває в оренді ПОСП «Дружба», вказав й на ряд інших об’єктів, котрі, не будучи розпайованими, були зруйновані, а з тих будматеріалів без їх згоди виготовлені нові будівлі, які привласнені підприємством. Це, зокрема, склади, кузня, електричний цех, центральна майстерня, тік, ангар для техніки тощо. Та всі їх запити направлялися до… снігурівських райвідділу міліції та прокуратури. Ті ж дублювали наведені вище «висновки». Зачароване коло…
А що, самі пайовики та працівники ПОСПа нічого не бачили? Про це я запитав у розбурханого сільського майдану.

НЕ  ЗГОДЕН?  ПІШОВ  ГЕТЬ!..

«Хто піднімав голос, того одразу ж звільняли», почулося з усіх боків, «він людей і за людей не вважав», й у такому ж дусі. А Світлана Малинюк згадала й те, як, звільнивши її з господарства, В. Крохмаль на знак помсти відмовився возити її доньку транспортом підприємства до школи. Жодного доброго слова на адресу Володимира Крохмаля я так і не почув. Більше того: йому дорікнули й у тому, що він практично не надавав соціальну допомогу селу. Закинули, що на тлі загального зубожіння купив собі розкішну іномарку. Ба, навіть місцевій футбольній команді, яка є гордістю знам’янців, не виділив ламаного гроша. Зате, попрохали мене сельчани, обов’язково напишіть у газеті про фермера Ігоря Бляху та Юрія Бойка, котрі, попри незначні обсяги власного бізнесу, зажди відгукуються на нагальні запити земляків. Добре обізнані тут і про людяність директора Новопетрівської філії СТОВ ім. Шевченка «Агросвіт» Ігоря Бриченка.

Розповіли мені пайовики й про те, як вони позбулися свого майна. Протягом багатьох років перебуваючи у стані безгрошів’я та безнадії, вони не від хорошого життя погодилися на пропозицію Крохмаля продати тому належні їм майнові сертифікати. Комусь гроші були потрібні на лікування, дехто мав збирати дітей до школи. Нескладно було умовити й бабусь із дідусями, а також асоціальних елементів. «Стартова ціна» на «ваучери» виявилася відверто знущальною – 11 відсотків (потім, щоправда, Володимирович Карпович «розщедрився» на 20 і навіть 30 процентів) від номінальної вартості. Тим, хто не погоджувався розставатися з власними сертифікатами, пояснювали без зайвих сентенцій: бери, що дають, бо потім не матимеш нічого. Зазначу, що людське майно В. Крохмаль скупляв за кошти приватно-орендного підприємства.

Сьогодні люди опинилися біля розбитого корита. Гірко зітхають: ми ж продавали сертифікати, сподіваючись на розвиток підприємства, а не на його занепад та руйнацію. Якби знали про таке, дорікають собі, ніколи б не довірили своє майно Крохмалю.
Чим не типова схема рейдерського захоплення? Із якої стирчать вуха органів, які прийнято називати правоохоронними. Ось тільки чиї права вони захищають?

ЦІЛЮЩА  ПОЯВА  КОРЕСПОНДЕНТА

Особливо хочеться сказати про позицію Центрального сільського голови Анатолія П’яника. Йдучи восени 2010 року на вибори сільського керманича, він у передвиборній листівці гнівно констатував, цитую мовою оригіналу: «Нас все больше и больше угнетает неуверенность в завтрашнем дне, нестабильность, ложь и своеволие чиновников всех рангов (як у воду дивився! – А. Т.). Простому человеку некуда и не к кому обратиться за помощью». Наприкінці свого «спічу» Анатолій Іванович грізно всіх попереджає «Я наведу порядок!».

Не знаю, який порядок мав на увазі А. П’яник, але чомусь саме за його недовгого правління ПОСП «Дружба» зазнало найбільш руйнівних втрат. Спочатку були спустошені ферми, внаслідок чого без роботи залишилося понад 30 знам’янців, а потім з будівель, що стали миттю нікому не потрібними, познущалися чорні ворони-«ліквідатори». Село опинилося на грані прірви: без роботи, без засобів існування, а головне – втративши надію у день прийдешній…

А що ж добродій, який обіцяв навести «порядок»? Довідавшись про мій візит на територію Центральної сільської ради, Анатолій Іванович «раптово» захворів: скрючившись у три погибелі на ганку власного обійстя, він послався на хворобу та відмовився вирушити зі мною на збори громадян у Знам’янці. Та за десять хвилин «хворий» не лише приїхав у село, сівши сам за кермо легковика, а й, бадьоро вискочивши із автівки, підбіг до мене і попросив показати йому «корочку». Схопивши моє редакційне посвідчення, сільський голова почав його крутити і фотографувати… з обох боків(!). Випадок, що й казати, унікальний у моїй журналістській практиці, та й моїх колег також. Та чи в потрібне русло направив свою кипучу енергію пан П’яник? Краще б поцікавився, куди ділося майно людей та чому рілля власників земельних паїв на території сільської ради орендувалася без належного оформлення в державних органах. І для кого, зрештою, Анатолій Іванович так старався?..

КРАПКУ СТАВИТИ ЗАРАНО

Ситуація, викладена вище, на жаль, далеко не поодинока для українських реалій. Сила-силенна різношерстих «ліквідаторів» так і нишпорить нашими сільськими просторами (і не тільки сільськими), аби прибрати до своїх хижацьких лап ласі шматки донедавна народного добра. Та це чи є підставою для того, аби влада та правоохоронні органи виявляли таку безпорадність та сліпоту, адже від їхньої бездіяльності потерпають сотні, тисячі людей. Котрі, власне, вже давно зневірилися у спроможності «державних мужів» захистити їх законні інтереси.
«Рідне Прибужжя», направляючи дану публікацію до обласної прокуратури та обласного управління МВС, уважно стежитимете за розвитком подій і надалі. Адже крапку в цій історії ставити аж надто зарано…

Андрій ТЮРІН, спеціальний кореспондент «РП»
Снігурівський район

Володимир Крохмаль, директор ПОСП «Дружба»:
– Хто розікрав майно Малинюк та інших вихідців? Я не знаю.

Чому підприємство дійшло до такого економічного стану? А ви подивіться, скрізь таке коїться.
Чому частина майна не ввійшла до пайового фонду? А це комісія з розпаювання винувата, в неї і питайте.

Щодо тваринницьких комплексів та плит силосної ями, то я дав команду їх розібрати, бо вони перебували в аварійному стані і могли покалічити людей. Консервний завод порізали на металолом тому, що в нас немає коштів на його охорону.

А людей ви більше слухайте. Вони крадуть, продають наркотики. Про мої ж добрі справи навіть у журналі написали (приватному. – А. Т.).
…І взагалі, нам із дружиною набридло копирсатися у землі! Ми скоро в місто Миколаїв переїдемо жити.

Сергій Бунчук, голова Снігурівської райдержадміністрації:

– Крохмаль дуже відповідально відносився до справи! Він протягом багатьох років тягнув важку ношу. Щодо згортання тваринництва, то ця галузь збиткова. Райдержадміністрація ніяк вплинути на приватний бізнес не може.
Чи шкода мені людей, які разом зі своїми родинами залишилися без засобів до існування? Дуже шкода! Але в розвиток аграрного виробництва потрібно вкладати серйозні кошти.

Сергій Білик, адвокат:
– Інформація, зібрана в процесі розслідування, свідчить про вину В. Крохмаля в руйнації підприємства та порушенні майнових прав громадян. Його цікавила не доля селян, а особисті інтереси. Директор ПОСП «Дружба» не тільки міг, а був зобов’язаний зберегти передане йому селянами майно. Та він зрадив не лише їх, а й свого шанованого попередника.

Фото автора
ЗА ЗНІМКАХ: 2 – руїни свинарника; 3 – на цьому місці два роки тому був консервний завод; 4 – силосна яма: бокові плити вже вирвали…; 5 – А. П’яник (у центрі) розповідає громаді про те, як він бореться за їх права.

Комментарии:

  1. Человек:

    Один комментарий – БЕСПРЕДЕЛ!!!

Сообщение:

*

НОВОСТИ