«ОКЕАН»: коли перестане штормити? (Йосип СТРУК)

В останню неділю вересня колишній лідер суднобудівної промисловості України і всього могутнього СРСР Миколаївський суднобудівний завод «Океан» завжди відзначав День свого народження. На адресу славних трудівників летіли вітальні телеграми від перших осіб держави, міністрів, науковців, сотень колективів моряків тих суден, які були збудовані на цьому підприємстві, подія переростала у свято для всіх жителів Миколаївщини. Так тривало багато років. А 25 вересня 2011 року тут мали святкувати ювілей – 60 років від дня заснування заводу. Мали святкувати… Та цього не сталося. Не було ні урочистих зборів, ні квітів, ні подарунків, не чулося пісень, а обличчя заводчан не світилися посмішками. Що ж трапилося?

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

У вересні 1951 року будівництво заводу було майже завершене: зведено стапеля, встановлено обладнання, завершено будівництво під’їзних доріг… Наприкінці місяця по тимчасовій ЛЕП на завод уперше була подана електроенергія. Директор заводу П. Філіпов дав наказ розпочати роботу. Загуділи двигуни, верстати, запрацювало обладнання, вдихнувши на повні груди повітря, як жива істота, завод задихав, запрацював. Перша виробнича програма передбачала будівництво серії несамохідних барж. Але вже за кілька років тут розпочали будувати сухогрузи, лісовози, траулери, рефрижератори, нафторудовози, а згодом цілі риболовецькі флотилії та науково-дослідні кораблі. Всі вони відповідали найновішим науково-технічним вимогам і ходили морями та океанами усього світу.

МИСЛЕННЯ  НА  РІВНІ  БАРЖІ?

Першу гостру економічну кризу завод пережив у 1997 році. Це, передовсім, обумовлювалося загальнодержавною економічною нестабільністю. Керівництво заводу, весь колектив доклали неймовірних зусиль, аби вийти з кризи і утримати підприємство на плаву. Але цього виявилося замало. Потрібно було вдаватися до рішучіх дій у напрямку приватизації підприємства, щоб влити у нього свіжу інвестиційну кров. З 2000 року «Океан» потрапляє у бурхливе море світових ринкових відносин, «плаває» то під голландськими, то під норвезькими прапорами. Корабели то успішно працюють на будівництві суден, як правило, іноземних замовників, отримуючи стабільну заробітну плату, то знову відчувають нестабільність. Подібні злети і падіння – звичайне для світової економіки явище. Але наш завод потехеньку почав здавати позиції. Та серйозно заштормило з початку минулого року. До керівництва прийшли не професіонали суднобудівної галузі, а колишні військові, які раптом відкрили у собі сховані раніше менеджерські здібності. Це явище сьогодні поширене і модне, коли «сапоги точит не сапожник». «Господа офицеры», можливо, мали б переможний успіх у бойових баталіях, але складну суднобудівну галузь на «Ура-а!» не візьмеш. А ще хоч і «привыкли руки к топорам», та до грошей вони звикають ще швидше. І все це робиться за всіма законами, документально підтверджено так, що і комар носа не підточить. Маються на увазі не тільки керівники останньої генерації, але й їхні попередники. Наприклад, після звільнення з посади колишнього директора заводу М.П. Романчука йому підприємство заборгувало 2,9 мільйона законно зароблених гривень. А теперішні, скажімо, члени наглядової ради (деякі з них на територію заводу і ногою не ступили) отримують по 15 тисяч гривень зарплати. Сьогодні середньомісячна зарплата керівників підприємства становить близько 8,5 тисячі гривень. А середня зарплата робітника – 1575 гривень. Якраз вистачає на хліб, сіль та воду. Але і цього мізерного заробітку люди не бачать.

ОФІЦІЙНА  ДОВІДКА

2010 року, незважаючи на деяке пожвавлення ситуації у суднобудівній галузі загалом, що сприяло нарощуванню виробництва на інших суднобудівних підприємствах області (зокрема на ДАХК «Чорноморський суднобудівний завод» – у 1,5 разу, ТОВ «Порт-сервіс» – майже удвічі), на ПАТ «Миколаївський суднобудівний завод «Океан» продовжилася тенденція до подальшого скорочення виробництва. За підсумками 2010 року, порівняно з 2009 роком, на підприємстві зафіксовано скорочення обсягу виробництва за основними видами діяльності – на 50,8%.

Негативна тенденція до скорочення виробництва, причому в рази, продовжується і у поточному році.

А як їй не продовжуватись, якщо серйозних замовлень на будівництво суден завод не має. Знаєте, чим тут гордяться? Наведемо приклад зі статті президента(!) заводу Л.М. Шуміла, надрукованої у журналі «Судостроение и ремонт», №44: « Главным заказчиком является один из ведущих производителей сельхозпродукции в Украине – СП «Нибулон». Мы уже поставили этой компании 24 сухогрузных баржи дедвейтом 4377 тонн». Звичайно, перед «Нибулоном» треба стати на коліна за те, що не дав можливості заводу остаточно померти. Але хіба не соромно твердити, що баржі є головним виробництвом? З їх будівництва завод починав роботу 60 років тому. Баржа – це не суховантажник «Зоя Космодем’янська», не риболовецька флотилія, не кораблі з науковими лабораторіями, які покликаний і зобов’язаний перед державою і народом будувати такий велетень, як завод «Океан». Мислення на рівні баржі призвело до знедолення, зубожіння і приниження тисячі робітників підприємства. Як воно, майстру з золотими руками, які виготовляли техніку космічного рівня, почуватися у ролі жебрака? Працює на заводі судноскладальником у цеху №11 Володимир Анатолійович Мельничук. Він – батько чотирьох малолітніх дітей. Зарплату не отримував. Через профспілку добився виплати 1 тисячі гривень. А від керівництва заводу «нагороду» – вимушену відпустку за власний рахунок. Ми хотіли з ним зустрітися, але дружина зі сльозами на очах сказала: «Його вдома нема, поїхав на заробітки». Над коментарем для цього прикладу подумайте самі.

Або таке. Провідний інженер заводу(!) Володимир Іванович Мєдушевський заборгував за квартиру 2 тис. грн. Бо змушений був працювати на півставки в режимі неповного робочого дня і неповного робочого тижня.
Інженеру Людмилі Миколаївні Крамаренко у квартирі за несплату відрізали газ і електроенергію.

На заводі працюють цілі династії і страждають вони ще гірше від інших, бо навіть не можуть позичити грошей у своїх рідних – їх вони не отримують. Микола Андрійович Скиртенко – трубоукладальник, його дружина Ніна Антонівна зварник, син Антон також трубоукладальник – ледве зводять кінці з кінцями.

Майстер Ігор Ілліч Криворотов і його дружина інженер Тетяна Миколаївна навчають двох синів студентів. Зарплати не отримують, дітям у навчальних закладах погрожують відрахуванням за несплату коштів за навчання.
Кранівниця, мати-одиначка С.О. Редреєва ледве випросила 600 гривень, щоб нагодувати дітей.

Цей список можна продовжити до цифри 300 – майже стільки заяв надійшло з відчайдушним проханням допомогти: придбати ліки, здійснити хірургічну операцію, похоронити близьку людину чи просто купити буханець хліба. Профспілковий комітет змушений був поставити вимоги перед адміністрацією заводу. На підприємстві створилася конфліктна ситуація. У травні цього року налагодити стосунки між представниками колективу і адміністрацією взялися допомогти працівники Національного управління з посередництва і примирення при Президенті України в особі досвідченого юриста О.О. Євченко. У результаті цієї роботи було досягнуто певної згоди. Зокрема розроблено Графік виплати заробітної плати і погашення заборгованості по заробітній платі на 2011 рік. Згідно із цим графіком до кінця року адміністрація зобов’язувалася виплатити 8692124 гривень. У травні вона спромоглася виплатити 100 тис. грн…. Заявники змогли отримати по 500 гривень. У червні адміністрація від обіцяної суми виплатила лише – 35 відсотків. У липні, серпні, вересні жодної копійки люди не бачили. Не дивно, що конфлікт розгорівся ще з більшою силою. А тиск на працівників підприємства з боку адміністрації став нестерпним.

Добрі люди майже таємно передали мені документ внутрішнього призначення. Він не має назви, але його можна назвати приблизно так: «Аналіз виходу на роботу працівників заводу на 16.09. 2011 р.». Не хочеться завантажувати читача цифрами, але їх просто необхідно оприлюднити, бо вони є своєрідним ключем до шифру таємничих причин трагедії занепаду заводу. Всього на підприємстві працює 1502 людини. Так ось, 16 вересня у плановій відпустці перебувало: 79 – основних робітників, 51 – допоміжних робітників, 12 – керівників, 40 – спеціалістів, 3 – службовців, 7 – майстрів основного виробництва. А у відпустці без утримання у той день знаходилося: 412 – основних робітників, 80 – допоміжних робітників, 17 – керівників, 45 – спеціалістів, 1 – службовець, 9 – майстрів основного виробництва. Додамо, що в цей день на лікарняному перебувало – 19 працівників, у академвідпустці – 1, декретній відпустці – 64, ну й через інші причини на заводі не було ще – 88 чоловік. Загалом на роботу не вийшло – 1028 чоловік. А працювало всього – 474 людини. Це удвічі менше, ніж у колишньому моєму рідному колгоспі «Авангард», що на Єланеччині. Це ж треба мати такий менеджерський талант, щоб за неповні два роки перетворити могутнього велетня світового значення у колгосп з найвіддаленішого району області! До речі, той колгосп і сьогодні живе й працює, а люди отримують заробітну плату.

СВЯТИЙ  ОБОВ’ЯЗОК  ЗАХИСТИТИ  ЛЮДИНУ

Голова профкому заводу Анатолій Нємов:
– Ціна обіцянок керівництва заводу не варта й ламаного гроша. Вони говорять одне, а роблять усе навпаки. Члени нашого колективу в цьому давно переконалися. Обов’язок профспілкових працівників захистити інтереси людей. Ми це робили і робитимемо надалі, дотримуючись усіх законів і пунктів чинного законодавства, стукаючи у двері всіх владних структур. Нас звинувачують у тому, наче керівники профспілки від когось отримують гроші за принциповість, що, мовляв, в адміністрації заводу працюють дуже толерантні люди і мудрі керівники, а їх незаслужено ображають. Мушу сказати, що я, як голова профкому, мої підлеглі, як і самі заводчани, теж не отримуємо заробітної плати. Офіційно з працівників відраховуються профспілкові внески, але до нас вони не доходять. Щодо образ на адресу адміністрації, то жодного непристойного слова ніхто не сказав, хоча люди доведені до відчаю. Наші люди – патріоти свого заводу. Ви легко у цьому переконаєтесь, якщо з ними побесідуєте.

ЗАВОД  –  НАШЕ  ЖИТТЯ

Наталя Гаврилова, провідний інженер групи технічної документації:
– Сміливо стверджую, що у нашому відділі зосереджені розум, професіоналізм і душа підприємства. Завод – наше життя. Тобто ми і завод – одне ціле. Слово «банкрутство» у нас асоціюється зі страхом. А страх – це таке почуття, яке може лишити людину життя. Так навіщо нам молодим і красивим його лишатися? Всіма струнами душі хочемо, щоб завод працював і працював завжди.

Любов Пирожевська, комірник:
– Боролася б до останнього за підприємство, не допустила би його закриття. Підприємство для мене дуже дороге, бо тут працювала моя мама, звідси вона пішла на пенсію. Соромно, що на свою пенсію вона тепер ще утримує і мене. Це ненормально.

Валерій Петров, слюсар-монтажник:
– Я на заводі працюю з 1963 року, і для мене його нестабільність – велика трагедія. Зробив би все можливе, щоб завод працював заради наших дітей.

Віктор Шепель, електрозварник:
– Шукав би інвестора, який виконує свої обов’язки.

Роман Лимар, складальник-добудовник:
– Пропустив би завод через процедуру банкрутства, аби люди отримали зарплату хоч би і на біржі. Як можна жити без заробітної плати? Крім того, я не вірю в те, що ведуться переговори по залученню замовлень.

Ось такі наші люди – незлобливі і терплячі. Але це не привід для того, щоб з них безпідставно знущатися. Всякому терпінню є кінець. Одні активно протестують, інші пишуть скарги, а є й такі, як Борис Бедрийчук. Послухаємо його.

ЗВУЧИТЬ  ДИКО,  АЛЕ  Я  РАДІЮ  ХВОРОБІ…

– Я віддав заводу все своє трудове життя. Працював начальником цеху, на інших відповідальних посадах. Коли розпочалися проблеми з невиплатою зарплати, я зрозумів, що вижити не зможу. Молодші у вільний час шукають якісь підробітки, ходять на «халтури». А де мені взяти грошей на прожиток, якщо через хворобу не в змозі виконувати важку роботу? Лікарі мені призначили третю групу непрацездатності. Розумію, що це звучить дико, але я був змушений радіти своїй хворобі. Ці, хоч і не великі гроші, дають мені можливість вижити. Тому і розрахувався з роботи. А на заводі мені заборгували заробітну плату за 9 місяців. Ходив не один раз, просив виплачувати зарплату хоч би невеликими частками. А у відповідь чув одне слово: «Потерпіть.» Ось так і живемо.

ТАКОЇ  НЕПОВАГИ  МИ  ЩЕ  НЕ  ЗНАЛИ

Голова ради ветеранів заводу Тарас Гончар:

– На обліку у ветеранській організації заводу налічується більше тисячі людей похилого віку. Кожний з них віддав рідному підприємству знання, сили і здоров’я. Ми боляче переносимо сьогоднішні негаразди, які виникли на підприємстві. Вкрай неприємно бачити, як руйнуються побудовані нашими руками цехи, занепадає виробництво, рідшає колектив. При мені на заводі працювало 9900 робітників і спеціалістів, а сьогодні нараховується півтори тисячі, але і тих не забезпечують роботою. А ще боляче відчувати свою непотрібність. Чекали на святкування 60-річчя створення заводу. Я, наприклад, прийшов працювати ще у дні його становлення – 1954 року. Присвятив йому життя. Але ніякого свята не відбулося, нас навіть не привітали з цією історичною подією. Ветерани скаржаться, що такої неповаги до себе вони ще не знали.

Після всього побаченого та почутого, звичайно, виникла необхідність зустрітися з президентом підприємства Л.М. Шумілом. І раптом дізнаюся, що його з посади звільнено і переведено на іншу роботу. Рішенням наглядової ради виконувачем обов’язків президента призначено Василя Івановича Хмиза, який до цього працював першим віце-президентом. До честі нового керівника, маю відзначити, що він без зайвого зволікання погодився на нашу зустріч. Відбулася коротка, але, як на мене, обнадійлива розмова.

ЗАПРОШУЮ  НА  ЗАВОД  ЗА  ДВА  МІСЯЦІ

В. о. президента ПАТ «МСЗ «Океан» В.І. Хмиз:

– Я добре розумію ситуацію на заводі. Тут повний розвал. Але дав згоду очолити колектив тільки тому, що знаю, як відродити підприємство. Усвідомлюю, що зробити це буде не просто, завод паралізований, знаходиться в економічній блокаді, бо вже практично півроку закриті всі банківські рахунки. Моя команда має напрацювання щодо укладання серйозних угод на будівництво нових суден. Свої пропозиції стосовно подальшої роботи підприємства я викладу на розширеній нараді правління. Майбутнє заводу я бачу перспективним і міцним. Перші реальні здобутки можна буде відчути вже найближчим часом. Запрошую Вас у гості за два місяці.

Редакція повернеться до проблем колективу заводу. Врешті, настала пора пригасити розбурхані шторми на «Океані». Тож повіримо новому керівникові.

Йосип СТРУК

Сообщение:

*

НОВОСТИ