У пошуках духовного коріння

Новости

  18 Окт , 2011

ХЛОРОФІЛОВЕ  ЗЕРНЯТКО

Дивна звичка у Івана. Він майже кожного дня нагороджує свого молодшого брата якимсь новим прізвиськом. Як тільки не називав він другокласника Федька: Аргонавт, Флібустьєр, Амеба… Бувало, що прізвисько складалося з цілих речень, наприклад: Столиця Албанії Тирана, або й ще довше – Композитор Який Міг Кукурікати і Співати Солов’єм На Скрипці Нікколо Паганіні. І ще десятки, а може, й сотні подібних прізвищ.

Нагородивши чергвим ім’ям молодшого брата, Іван час від часу зненацька запитував:
– Як тебе звуть?

– Державний Секретар Сполучених Штатів Америки Кондоліза Райс, – чітко відповідав Федько, хоча йому й надокучало ходити у брата інтелектуальним лакеєм. Іноді він потай придумував для нього якусь дошкульну кличку, щось на зразок: Набридлива Муха або ще дивовижнішу – Іван Який Втратив Пам’ять. Але Іван пам’яті не втрачав. Насправді Федько слугував для нього за такий собі живий комп’ютер. Якщо Івану потрібно було запам’ятати якусь подію, прізвище чи назву країни, столицю, рослину, науковий термін, то і нагороджував Федька саме таким прізвиськом, бо у потрібну хвилину молодший брат завжди був під рукою.

За рік-два Федько носив у своїй голові стільки інформації, що друзі називали його не інакше, як Професор. Навіть учителі іноді зверталися до нього за підказкою, забувши якесь слово чи подію. Незабаром його визнали і кращим гравцем шкільної команди «Що? Де? Коли?».

А якось, вже пятикласника Федька, запросили на телепередачу «Найрозумніший», у якій брали участь його однолітки з багатьох країн. Боротьба юних інтелектуалів виявилася аж занадто завзятою, розбіжність між першою трійкою, до якої увійшов і Федько, була у кілька балів. Нарешті останнє запитаня стосувалося фотосинтезу рослин, а саме: яка їх частина відповідає за створення зеленого кольору листу. Перший гравець на запитаня не відповів, другий випалив якусь нісенітницю. Черга за Федором. Він переключив свій «комп’ютер» на підсвідомий рівень. Спогади перебігають кольоровими картинками. Стоп! Ось дача. Вони розмовляють з братом. Той пояснює… процес фотосинтезу у рослинах. Федько згадує своє нове прізвисько:

– Хлорофілове зернятко, – випалив відповідь.
Зал у захваті. Оплески глушать музику. Вболівальники вибігають на поміст і підкидають його на руках. Але Федько ще не усвідомлює ситуацію. У повітрі над головами шанувальників він раптом знову згадав брата і вигукнув: «Тепер я знаю, як тебе назвати. Учитель!

З НАЧАЛЬНИКОМ  У  «ДУРНЯ»  НЕ  ГРАЮТЬ

Робочий день, за старою звичкою, хлопці в ремонтному цеху починали з гри у карти. До півдня пограють, потім пообідають із пляшкою, затим ще перекинуться у «дурня», полають владу і начальство… та й по роботі. А це призначили їм нового начальника. Багато їх змінилося останнім часом, але цей зовсім дивний – з першого дня розпорядився закрити целефоновою плівкою всі вибиті вікна в майстернях. А їх он скільки! Та ще й розподілив кожному завдання, навіть на бухгалтерських працівників і… (ну, це вже справжній дивак) на себе.

– Ми вже всяких бачили, – тасує колоду Василь Шпак, веселий і дотепний слюсар та ще неабиякий «авторитет» у колективі, і в роботі, якщо вона йому полюбилася, теж був першим.
– Сідай, братва, та пограємо в «дурня», – мовив Шпак. – Наше начальство, мабуть, теж час не марнує. Бач, уже восьма ранку, а від них ні слуху ні духу…

Коли хлопці розбиралися у своїх «козирях», до «курилки» зайшов новий начальник:
– О-о-о! Так у вас уже розпочався робочий день? – мовив він весело. – Приймайте до компанії.

Хитріші невинно поклали карти, хтось навіть сховав під стіл, бо хто знає, що у голові того начальства, дивись, ще з роботи звільнить. Але Шпак не втрачає марки:
– Сідайте, зіграємо…

– Я, друже, граю тільки на інтерес, – відповів начальник.
– На гроші? Я не проти…

– У тебе їх нема. А ось давай зробимо так: хто програє, той ремонтує одне вікно.
– У такому разі, начальнику, вам доведеться всі вікна закрити, – засміявся Шпак. – Беріть, здавайте карти…

Після першої партії гри на плечах у Шпака лежали дві шістки.
– А тепер спробуймо ще раз, – запропонував новий керівник. – Я хочу, щоб ви ще і за бухгалтерів норму виконали.

І вдруге Шпак залишився «дурнем».
– Граємо втретє, – розпалився він. – Я своє доведу…

– Е-е, ні, – запротестували хлопці, – ти програєш, а нам усім працювати треба. Зав’язуй.
Начальник узяв до рук колоду карт, пильно поглянув Шпаку у вічі:

– Запам’ятай! – мовив твердо. – З начальником у «дурня» не грають. На те я і начальник, щоб міг робити все те, що можете робити ви, а тільки краще, і уміло вами керувати. А тепер беріться до роботи – після обіду перевірю.

Пішов начальник. Чоловіки теж стали розходитися по своїх робочих місцях: жартували, підначували Шпака. Але замість слова «начальник» уже чулося: «Справжній мужик наш Анатолій Вікторович».
Наприкінці місяця, вперше за три роки, вони отримали заробітну плату. А через певний час запрацювали всі цехи, підприємство вийшло на рівень кращих в області. Василь Шпак став начальником цеху і у карти більше не грав.

ВАЖКА  ТИ,  НОША  ДЕПУТАТСЬКА…

Такий у нього характер: не брехне – не дихне. А що вже похвалитися собою, то і хлібом не годуй: усе він знає, все вміє… На вигляд Василь і справді огрядний, кремезний, з професорським обличчям чоловік. Тому його байкам не повірити просто не можливо. Особливо тим людям, які його не знають.

Ось і тепер він їздив до Миколаєва за дорученням дружини купити всякої всячини. В елегантному костюмі, в чорних окулярах сів у міжміський автобус, що проїжджав через його село. Пасажири жваво преребирали кісточки різних кандидатів у народні депутати, бо саме наближалися вибори. І захотілося Василю збрехати, що він, мовляв, теж народний обранець:

– Я вже чотири роки працюю у депутатському корпусі Верховної Ради, – втрутився він у розмову. – Скажу відверто, багато там випадкових людей. Мені тільки з бійками доводилося відстоювати прийняття законів. До речі, я, можна сказати, єдиний автор багатьох з них. І ви, мабуть, відчули, що жити стало краще. Чи не так? – звернувся до жінки, яка сиділа попереду.

– Яке там краще, – відрізала та. – Ось я їду з лікарні, де лежить чоловік. Вже всі гроші на лікування витратила. А це корову продала, бо чоловіка потрібно негайно оперувати. Якби ви там, у Верховній Раді, не дбали про власні кишені, а про людей думали…

– Ви не праві, – перебив її Василь. – Я по собі знаю, що ми на правильному шляху.
– Авжеж, ви знаєте, – подала голос ще одна пасажирка, – Бачимо, що костюмчик маєте, як з голочки, животик відбивається…

– Не голодував там, – додав хтось інший.
– І, мабуть, зарплату вчасно отримував, – загув чоловік ззаду.

Василь не чекав, що так натискатимуть на справжнього депутата. Але не розгубився:
– Мене народ обрав… І не треба на мене наїжджати, бо маю право депутатської недоторканності.

– Це ви там, у Києві, недоторканні, – підвищила голос пасажирка, яка продала корову, – А тут можемо так відгамселити…
– Ану спробуйте! – скочив з сидіння «депутат». – Думаєте, що здачі не дам?

Ображена пасажирка обернулася і тріснула його сумочкою по голові. Той у відповідь схопив її за руку. Жінка несамовито заверещала. Чоловік із заднього сидіння, на голову вищий від Василя, вклеїв «депутату» потиличника. В того злетіли з носа окуляри.
У салоні зчинився гармидер. Василю давали стусанів з усіх боків. Наляканий водій зупинив автобус. Василя, як мішок зі сміттям, роздратовані пасажири викинули через відкриті двері.

Тепер він стояв на автотрасі серед широкого степу: без окулярів, з розірваним рукавом і синцями під очима. Не було поряд і сумки з покупками. «Оце ще й від жінки дістанеться», – подумав Василь. Уперше в житті він скаржився вголос сам на себе:
– Ой, дурний у тебе характер, Василю. Будеш знати, яка важка та ноша депутатська.

Йосип СТРУК

Сообщение:

*

НОВОСТИ