Білоруський сценарій (Андрій ТЮРІН)

Ідея подорожувати до Білої Русі в мене виникла давно. По-перше, ніколи там не був. По-друге, в Україні чимало думок та «комплексів» щодо братньої слов’янської країни. І, зрештою, один із моїх прапрадідів походить саме з білоруських лісів та болот. Тож, коли мій добрий знайомий, депутат Миколаївської обласної ради Микола Вікторович Скорий запропонував вирушити з ним у кількаденне відрядження, вагався недовго. Про що потім, попри тяготи та випробування «мандрівкою на колесах», аніскільки не пожалів.

Одразу ж попереджаю: ці подорожні замітки аж ніяк не претендують на повну об’єктивність та всебічність. Утім, запевняю: всі замальовки, що називається, «списані» з натури, відтак є своєрідним зрізом білоруської реальності. Отже…

ДЕНЬ  ПЕРШИЙ.  МИТНИЦЯ

Побувавши у столиці України та об’їздивши мало не всі її пагорби, вирушаємо – а разом зі мною та М.В. Скорим компанію складає водій Геннадій Олександрович – у напрямку Чернігова. Траса, що й казати, цілком достойного європейського рівня, тож наша «Шкода» з легкістю витискає свої робочі 120 км. А ось пейзаж обабіч автошляху стає дедалі безрадіснішим. Якщо поблизу від столиці чимало гарненьких будиночків та котеджів, то чимдалі від Києва їх усе настирливіше змінюють непоказні селянські хати та сарайчики.

Рєпки – одне із останніх селищ перед білоруським кордоном. Заходимо до сільської крамниці. «Як живете?», – питаю у немолодої, але завзятої продавчині.
– Та як, – відповідає та українсько-білоруською говіркою. – Можна сказати, що ніяк. Молодь майже вся виїхала на заробітки до Гомеля. В місцевому господарстві працює лише четверо тутешніх. На пай платять якусь тисячу гривень – не розженешся…

За декілька кілометрів від Рєпок – Нові Яриловичі, одразу ж за ними – Старі Яриловичі. А це означає, що ми опиняємось на україно-білоруському кордоні. Заповнивши митну декларацію, перетинаємо спочатку українські кордон та митницю, згодом – відповідні білоруські органи влади. І ось вона – омріяна мета нашого візиту, братня Білорусь. Селище Нова Гута розташоване майже поблизу міждержавної межі й стрічає нас цілим морем електричних ліхтарів та лампочок. Дивує, що на годиннику лише одинадцята вечора, та на вулицях населеного пункту жодної живої душі. Ба, навіть криків не чути чи собачого гавкання. Це й не дивно: агромістечко переважно складається з дво-, три- та п’ятиповерхівок, відтак у тутешнього люду немає у власності ані корів із козами, ані сірків із мурками. Тож після дружнього спілкування із друзями-бульбашами йдемо відпочивати і ми.

АГРАРНЕ  МІСТО  ПО-БІЛОРУСЬКИ

Агромістечко – типовий білоруський винахід. Його замислили створити для того, щоб поліпшити життя селян. Передусім агромістечко – це хороші, з твердим асфальтовим покриттям дороги, централізоване водо- та газозабезпечення, вуличне освітлення, багатоквартирні будинки зі всіма зручностями, різноманітні об’єкти соціально-культурного призначення. У Новій Гуті, до прикладу, є Палац спорту, Будинок культури, готель, стадіон, дитсадок зі школою. Причому всі ці будівлі – капітально реконструйовані, на це держава не жалкує коштів. Так, у Палаці спорту є два басейни, тренажерний зал, якому б позаздрило чимало городян, більярд, сауна й, звичайно, безпосередньо спортивні майданчики та інші приміщення. До речі, дзюдоїсти місцевої ДЮСШ (директор А.П. Шунтіков) постійно займають призові місця на чемпіонатах світу та Європи. А останні п’ять років вони проводять спортивно-оздоровчі збори на теренах нашої Миколаївщині, у гостинному селі Кавказ. Тож візит керівника колгоспу «Прометей» Березнегуватського району Миколи Скорого до Гомельщини – аж ніяк не випадковий. Тут його приймають як свого, рідного.

Втім, зовнішній лоск агромістечка дещо дисгармонує із висловлюваннями деяких місцевих мешканців. Так, один із приватних підприємців пожалівся, що податки зависокі та душать його бізнес (чи не знайома картина?), «зайчик» (білоруська валюта) обвалився, а головне – немає свободи. Дід у кожусі, що прошкував на велосипеді кривою стежинкою, поскаржився на високі ціни та маленьку, близько 100 доларів, пенсію. А працівниця Будинку культури риторично запитала: як можна прожити на зарплату, еквівалентну 600-700 українським гривням?

Водночас є чим і похвалитися. Всі агропідприємства – від великого до найменшого – мають вихід до всесвітньої мережі Інтернет. За останні два-три роки всі колективні господарства повністю обновили парк сільськогосподарської техніки. Трактори та комбайни – свого, білоруського виробництва. Останнім часом велика увага приділяється й розвиткові кормової бази для потреб тваринництва. Саме ж стадо переводиться на цілорічне утримання у стійлах. Так що зустріти на місцевих пасовиськах корівку – велика рідкість, принаймні населення утриманням свійських тварин майже не займається. А навіщо? Гігантські свиноферми (до 60-70 тисяч голів) та корівники забезпечують білорусів якісним та недорогим м’ясом і молоком, водночас вирішуючи проблему зайнятості сільського населення.

ВСЕ  ПІЗНАЄТЬСЯ  У  ПОРІВНЯННІ

Утім, протестні настрої довелося чути частенько під час перебування у сусідній країні. Це й не дивно: навесні 2011 року Білорусь спіткала масштабна фінансово-економічна криза: білоруський рубль обвалився порівняно з американським доларом утричі, а споживчі ціни невпинно поповзли вгору. До прикладу, з початку поточного року рівень інфляції становив 75 відсотків (це – за офіційними даними). Ціни в магазинах на основні продукти харчування міняються мало не щодня, звісно, не в бік зменшення. І хоча зарплати бюджетникам та пенсіонерам держава індексує, їх збільшення не поспіває за зростанням цін та курсу долару.

Але для того, щоб оцінити рівень життя сябрів, гадаю, треба зробити порівняльний аналіз. Якщо перевести ціни в магазинах чи на ринках у гривні, то буде наступна картина: батон хлібу – 2,5 грн., літр молока – 4 гривні, кілограм м’яса (свинина) – 45-50 гривень, кілограм вареної ковбаси чи сосисок – 27-30 гривень. За кілограм твердого сиру доведеться дістати з кишені до 40 гривень, хоча півроку тому цей саме продукт коштував близько 18 гривень. Літр бензину А-95 вартує 5,3 грн. За одну поїздку тролейбусом в обласному центрі слід заплатити 1 гривню, а маршрутка обійдеться вдвічі дорожче. А от українські та інші іноземні товари коштують приблизно стільки ж, скільки і у нас.

При цьому важливий нюанс. Уся продукція жорстко контролюється на якість з боку держави. Білоруські ГОСТи зовсім не допускають використання соєвих компонентів для приготування ковбасних виробів. Відтак, до прикладу, ковбаса сорту «Лікарська» нагадує давно забутий смак 20-30-річної давнини. До смаку прийшлася імпортна ковбаска й нашому домашньому улюбленцеві – киці Барсі. Отримавши на вечерю шматочок запашної білоруської ковбаски, кішка буквально захлинулася слиною від задоволення. Цього аж ніяк не скажеш про українські ковбасні вироби, які я постійно (нехай мене вибачить бідна істота) тестую на Барсі.

Щодо середньої заробітної плати в республіці, то протягом неповного року вона впала з 500 доларів США до $220-250. Не дивно, що протестні настрої в суспільстві наростають день у день. Мені розповіли чимало їдких анекдотів про Бацьку, але ж ще недавно Аляксандр Лукашенка, здавалося б, був справжнім лідером нації із незаплямованою репутацією та зашкальним рейтингом.

Природно, що нікому не хочеться жити вдвічі або втричі гірше, ніж раніше. Але й тепер, за моїми підрахунками, на свою зарплату середній білорус зможе купити не набагато менше, чим середній українець. При тому, що в країні діє практично безплатна медицина та реально борються з корупцією (але про це – пізніше). Зважимо і на такий факт: на кожного мешканця Білорусі припадає півтора автомобіля, причому це переважно іномарки нових поколінь. «Жигулі» та «Москвичі» на вулицях білоруських міст уже давно перетворилися на музейні експонати на колесах. Проте, як сказав мені один новий знайомий, сябри накупляли автівок іноземного виробництва, але наразі… не в змозі придбати для них запчастини. Отакі парадокси.

СОЦІАЛЬНІ  СТАНДАРТИ

Але, попри кризу, рівень соціального забезпечення населення практично не знизився й залишився досить високим. Як і в добрі радянські часи, медицина в Білорусі є фактично безкоштовною. Точніше, ліки та препарати є безплатними відповідно до протоколу місцевого Міністерства охорони здоров’я. Але якщо хворий забажав купити та застосувати якісь дорогі ліки, то – плати зі своєї кишені.

Я – в Гомельській обласній клінічній лікарні. Фасади будівель та прилегла територія у бездоганному вигляді, натомість усередині медичний заклад мало чим відрізняється від українських аналогів. Середня зарплатня лікарів становить близько 2 тисяч гривень, а укомплектованість закладу медичними працівниками досягає 98 відсотків.

На харчування кожного хворого держава витрачає 9 гривень на добу. Зважаючи на те, що більшість із продуктів харчування в Білорусі коштує дешевше, ніж в Україні, та харчі поставляються аграріями за зниженими цінами, цю цифру слід помножити принаймні на два. Відтак, згідно із проведеним нещодавно анонімним опитуванням пацієнтів цієї лікарні, незадоволення рівнем харчування висловили лише 2 відсотки хворих. Приблизно стільки ж людей невдоволені рівнем медичного обслуговування.

Чи беруть білоруські медики хабарі? Ви будете сміятися, але відповідь скоріше негативна. Те ж саме стосується й місцевих «даїшників», й державних чиновників. Як пояснили мені, держслужбовцям брати гроші від громадян – собі дорожче. За найменший прояв корупції можуть і п’ять років впаяти, й все майно конфіскувати. Так що, якщо хочете віддячити доктора, несіть йому коробку шоколадних цукерок. І ще не факт, що він прийме такий скромний презент.

Приємно мене вразила й турбота про молоде покоління. Значна частина території Білорусі постраждала внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Так ось: двічі на рік «чорнобильські діти» разом зі своїми вчителями вирушають в екологічно чисті райони Білорусі, де для них створені максимально сприятливі умови для проживання, навчання та проведення змістовного дозвілля. Як, наприклад, у санаторії «Лесные дали», що неподалік від Гомеля. У сосновому лісі, поблизу мальовничої річушки, виросле ціле дитяче містечко – із затишними спальними корпусами, їдальнями, лікувальними кабінетами, ігровими майданчиками та басейнами. Протягом зміни, яка триває 24 дні, дітки не лише навчаються, а й лікуються та оздоровлюються. За все це їхні батьки не сплачують ані копійки.

У  СІЛЬСЬКІЙ  ГЛИБИНЦІ

Окрема розмова – про білоруські автомобільні траси. Не лише магістральні автошляхи, а й периферійні дороги – відмінної якості. Тож на них можна тримати пристойну швидкість, не ризикуючи вскочити в ковбаню. І не лише автомістечка, а й глухі лісні «вёски» (села) здебільшого мають дороги із твердим покриттям.

В одному із них, Кожан-Городок, довелося побувати й мені. У цьому населеному пункті, розташованому за двісті кілометрів на південь від Мінська, неподалік від кордону з Рівненською областю України, мешкає понад тисячу чоловік. Поряд із дерев’яними зрубами межують цілком добротні цегляні та кам’яні будиночки.

Сельчани працюють або в місцевому колективному господарстві, або у фермерів. Показово, що приватні підприємці, наймаючи людей на роботу, зобов’язані вести строгу звітність та сплачувати податки. Коли я був у цьому сільці, якраз закінчувався сезон збирання моркви. За день у середньому можна заробити 65-75 гривень.

У Білорусі держава всіляко опікується соціально-культурним розвитком села. Так, виключно за державні кошти в Кожан-Городку було проведено централізоване водопостачання, а тепер-от закінчується будівництво газової мережі. При цьому селяне не сплачують не лише за розводку по селу, а й навіть за газові котли, котрі встановлюються в кожному будинку! В Україні про такий «соціалізм», здається, вже давно забули. Напевно, саме тому село не лише виживає, а й розвивається. Скромну сільську мазанку в цій віддаленій «вёске» нещодавно придбали за сім тисяч доларів. Висновки робіть самі.

Закінчуючи аграрну тему, зауважу: проїхавши білоруськими трасами понад тисячу кілометрів, ніде не побачив покинутих, необроблених полів, що поросли бур’янами. Натомість радують око доглянуті зелені масиви із озимими, підготовлені на зиму гігантські скирти соломи, чисто побілені ферми та інші приміщення. Навіть про снігозатримання сябри потурбувалися, висадивши уздовж полів лісосмуги або виставивши дерев’яні щити з метою снігозатримання. Що й казати, аграрна розруха, яка зруйнувала звичний уклад господарювання та кинула в злидні мільйони українських селян, пройшла повз білоруського краю.

БЕЗ  БРОДЯЧИХ  ПСІВ.  ЗАТЕ  ІЗ  УРНАМИ

Що постійно впадає в око під час подорожі Білоруссю, то це бездоганна чистота у населених пунктах та довкола них. І йдеться не лише про столицю, адже ще за радянських часів Мінськ вважався найохайнішою республіканською столицею. Навіть у найменших містечках чи селах під час пішої прогулянки важко було знайти під ногами кинутий недопалок чи інший непотріб – усі вулиці ретельно підмітаються тричі на день, до того ж через кожні 20-30 метрів установлені урни для сміття. Чого гріха таїти, мені, миколаївцю, неодноразово ставало соромно і за своїх земляків, і за міську владу. То хто ближче до Європи – ми чи білоруси?..

Дивовижною здається й повна(!) відсутність на вулицях бродячих псів. За три дні подорожі жодного із них я так і не побачив. Як повідомили мої співрозмовники, варто безпритульному Сіркові потрапити на очі представникам відповідних служб, як його одразу ж виловлюють, вивозять у спеціальне місце та присипляють. Фантастичним як для наших реалій здається й майже зникнення як класу бомжів та жебраків – їх вдень, що називається, із вогнем не знайдеш.

Відповідно і в сільській місцевості панує бездоганний порядок. Білоруські села, на відміну від багатьох українських, не потопають у бур’янах. Про це дбає як місцева влада, так і самі селяни. Так що можна констатувати: чисто не лише там, де не смітять, а й там, де регулярно прибирають.

В  ГОСТЯХ  У  КОЛЕГ

Шеренга шикарних машин біля двоповерхового ошатного будиночку. Це – не банк, а… редакція обласної газети «Гомельская правда». У штаті друкованого видання, засновниками якого є облвиконком, обласна рада депутатів та колектив редакції, налічується півсотні працівників, з яких 20 «багнетів» – це журналісти. Завдяки власній комерційній діяльності та підтримці органів влади газетярі не знають фінансових чи побутових проблем. Службові приміщення буквально «нашпиговані» сучасними меблями та оргтехнікою, до послуг репортерів – два службові автомобілі, за допомогою яких вони мають можливість охопити всі регіони області. До речі, за кожним(!) районом Гомельщини закріплений один журналіст.

Це – один бік медалі. З іншого, журналісти надто обмежені щодо тем своїх публікацій. У газеті обмаль політики та критичних матеріалів, натомість левову частину площ віддано на прославлення економічних досягнень країни та регіону. Критика ж обмежується листами читачів про те, що десь зникла з прилавків крупа чи протікає дах. Поряд – бадьорі коментарі чиновників, котрі обіцяють усунути окремі «недопрацювання» вже ближчим часом.

Побували ми й на одному з білоруських загальнонаціональних телеканалів. На моє запитання: «Як часто можна побачити на екрані опозиційних політиків?» на мене подивилися так, ніби я не сповна розуму або щойно прилетів із далекої планети. Зате про бурну діяльність Бацька телевізор повідомляє не рідше, ніж на ОРТ розповідається про робочі будні російського правлячого тандему.

WELCOME  TO  THE  USSR

На моє переконання, Білорусь найбільше з-поміж екс-радянських республік успадкувала риси колишнього Союзу. Працююча промисловість та сільське господарство, майже стовідсоткова зайнятість населення, доступні медицина та освіта, розвинуті культура та спорт. І, як і раніше, мінімум громадянських прав та свобод. Практично всі мої респонденти, з якими довелося поспілкуватися, дізнавшись, що я журналіст з України, буквально благали мене не оприлюднювати в газеті їхні прізвища, адже боялися щонайменше втратити роботу. А люди на вулицях панічно бояться висловлювати свою точку зору на ті чи інші події, ну хіба що наодинці.

Що ж, каральний апарат у Республіці працює на повну потужність. Білоруські КДБ (Комітет державної безпеки) та МВС, немов щупальцями, охопили усі сторони громадсько-політичного життя, вираховуючи та видаляючи з нього непокірних.

***

І все ж Білорусь сподобалася. Своєю неповторною, первозданною природою. Щирими та працьовитими людьми, котрі з великою повагою та приязню ставляться до нас, українців. Тут я знайшов багато нових друзів. Тож я сюди ще обов’язково повернуся.
Бывай, Беларусь! Да новых сустрэч!

Андрій ТЮРІН
Миколаїв – Республіка Білорусь – Миколаїв

Фото автора

НА ЗНІМКАХ: агромістечко – будівництво не припиняється ні на мить; палац культури у Новій Гуті; краєвиди Гомеля; Мінськ. Вулиця Комуністична; Республіканський радіологічний центр; цей клен посадив сам Бацька; у приватному цеху з випікання лавашів; цінники в білоруському магазині; площа Перемоги у Мінську; столична Набережна; 11-12 – привал у білоруських лісах; короткий перепочинок; 14-15 – діти – майбутнє Білорусі. У санаторії «Лесные дали»; Гомельська клінічна лікарня.

Сообщение:

*

НОВОСТИ