Боян землі і кохання

Культура

  27 Дек , 2011

Сійте в рахманний чорнозем
З піснею, грою…
Над долиною, низом –
Сонце горою!
Павло ТИЧИНА

– Я спершу хліб навчався сіять, – образно пишається в одному з віршів Іван Баклицький, поет від родючих степів рідної землі, величі селянського буття із села Полігон Жовтневого району. Він навчився не лише важкому ремеслу хлібороба, а й виявив у ньому палітру явищ, що милують зір, слух, прикрашають будні. Якраз у їх хліборобському коловороті не загубився його природний дар: залишаючись селянином, Іван Олексійович став співцем землеробського устрою.

Народився майбутній митець на Дніпропетровщині. Його дитинство опалив чорний ураган фашистської окупації. Згодом – інститут, праця зоотехніка, голова колгоспу в рідному Михайло-Заводському. Він не вважав поезію сенсом свого життя: вірші складалися мимохідь. У полі, по закінченні трудового дня, в вільні вечірні години над Кам’янкою.

Не полишив свого захоплення поезією він і на Миколаївщині. Поетичне перо надбало збірки «Зернини дум», «Окраєць хліба», «Краю мій зоряний»… – усього одинадцять. Твори поета побачили світ у періодиці, поетичних альманахах, перекладені на російську та осетинську мови. У творчій співпраці з композиторами Михайлом Шерстюком та Дмитром Жарським Іван Олексійович написав низку пісень, що лунають в ефірі та на концертних майданчиках.

Перебуваючи на залуженому відпочинку, поет продовжує творити із завидною наснагою. Активізується в культурному житті села, району, області. Полігонівський «Горицвіт», союз літераторів, культпрацівників, педагогів, – справа його ініціативи.

У день свого сімдесятип’ятиріччя Іван Баклицький озвучував свої творчі задуми, а через півроку вийшли його чергові книжки, де він традиційно вводить читача в ріку закоханості в рідне Прибужжя і Приінгулля. Під пером оживає, квітує сьогодення і стримує «непогасна віра» у прекрасне завтра.

Сьогодні майстер слова практикує сонетну форму, що доступна лише досвідченому митцю, володіючому майстерністю невимушеного формування, вміння виділяти зерно від плевелів, подавати родзинку в заключному тривірші.
Так, звеличуючи пам’ять талановитого сина України Володимира Івасюка, який рано, надто рано, пішов із життя, поет картає людську розпусту: заздрість, лукавство, зло:

Він син Карпат, він України бранець,
Поет високих співів і вогнів,
Високих гір і полонин Кіцмані,
Бурхливих рік і музики степів…
Шлях кам’яний тернистий і важкий,

Довкола заздрість, скрадливість лукава,
І «любі друзі», ніби злі вовки,
Його порвати б раді на шматки,
І за талант, і за «Червону руту»,
За «Водограй», за пам’ять на віки.

По-братерськи звертається Іван Олексійович до пам’яті незабутнього Василя Симоненка в іншому сонеті:
Схиляю голову і кланяюся, брате,

Могилі, де знайшов ти спокій вічний,
Поезії твоїй, як грім, правічній…

Поети схожі горінням душ в ім’я батьківщини-матері, великих справ, земної любові, віри в кращі часи:
На чорнім мармурі – одвічний біль від мами:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Останні два симоненкові рядки вдало поповнили ідіоматику української словесності, ставши влучним афоризмом. І його майстерно вплітає Іван Баклицький у свій сонет.
Чотири сонетні цикли автор озаглавив: «Мир вам», «Лемківські сонети» та «Травневі сонети». Останньому з них передує епіграф із Максима Рильського:

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби сині зіроньки блищать,
На тонких стеблах крапельки студені
Минулого дощу веселчато горять.

І в унісон класику Іван Олексійович милується біло-рожевими сонечками рошена, образно збирає в лісі звіробій, «що загорався полум’ям вночі…», звеличує до космічності траву горицвіт.
Горицвіт при горі. В гарячім світлі сонця
У наші душі світить, як зоря,
Й горить, немов свіча, горить і не згора.

Не можна не подати уривок філософських порад Івана Баклицького, бо роки умудряють людину і благословляють її на правду, добро, віру, любов, радість і Вічність:
Хто забуває себе, той знаходить.
Бо хто дає, той одержує.

Хто прощає, тому проститься.
Хто вмирає, той прокинеться
у Вічному житті.

Цьогорічний свій день народження Іван Олексійович освятив новою книжкою сонетів «Ранкові роси», епіграфічно до якої звучать слова Валерія Бойченка:
Рідні мої українці,
Мій непереможний народе!

Мене розтерзала ненависть,
Хай вам засяє любов –
Любов до Вкраїни-матері,

Що вища за всі вигоди,
Що рівна лише свободі-волі
без передмов.

Це книга почуттів і думок про навколишній світ і глибінь людської душі. З виповненого щільника, складові частини якого міцно пов’язані і мають єдину сюжетну основу любові до України: «Моя славетна в Русі Україна…», «Свята і незалежна Україна…», «В часи журби з тобою, мій народе…», «Її сини у космосі й на морі…», «Щокою притуляюсь до України…».

І неповторна лірико-патріотична строфа у завершенні блоку:
Україна – квітуча сторона.
В часи журби з тобою, мій народе,

Ми перехилимо із келиха вина,
І радість на душі, як пісня моя горда.

Здоровіємо, сільський Бояне!

Леонід ДУДЕНКО, член Національної спілки журналістів України
Лимани – Полігон – Лимани

Сообщение:

*

НОВОСТИ