Згадуючи Чорнобиль

Новости, Общество

  13 Дек , 2011

Ця стаття присвячується усім ліквідаторам наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які є з нами, і тим, які відійшли у вічність. Сказати їм, що ми, люди, пам’ятаємо про їх життєвий подвиг і шануємо їх. Тому що задля нашого порятунку вони поклали своє здоров’я, свої долі і навіть… життя.

Гарними краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними місцями відпочинку, багатими лісами славилася чорнобильська земля, але лише до тієї страшної квітневої ночі 1986 року. Потім ця земля стала називатися «зоною». Зоною називають покалічену, непридатну для життя місцевість…

25 років минуло відтоді, як увесь світ почув про невеличке українське містечко Прип’ять, більш відоме під назвою «Чорнобиль». Адже саме 26 квітня 1986 року стався вибух на IV енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, що призвів до страшних наслідків.

Некерована ланцюгова реакція в активній зоні реактора, що містив близько 180 тонн уранового палива, спровокувала потужний тепловий вибух.
Блок було майже повністю зруйновано, частину ядерного палива – викинуто з реактора. Загасити пожежу було надзвичайно складно через високу температуру. Радіоактивному забруднення піддалася територія в 130 тис. кв. км з населенням більше 5 млн. чоловік. У приборканні аварії брали участь понад 500 тис. ліквідаторів.

Ця техногенна катастрофа зачепила кожного мешканця України. Сьогодні згадують усіх, хто опинився у Чорнобилі в ті страшні дні, – ліквідаторів-пожежників, багато з яких загинули впродовж декількох днів після аварії, працівників різних станцій, лікарів, кухарів і місцевих мешканців, постраждалих від лиха.

За останніми даними, в Миколаївській області перебуває на обліку 7657 осіб, віднесених до постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи, та 114 дружин (чоловіків) померлих громадян, смерть яких пов’язана з наслідками Чорнобильської катастрофи, що становить 0,7% від загальної кількості населення області.

Серед постраждалих 39% становлять ліквідатори, 48% – потерпілі, 23% – діти.
У наш час, мабуть, кожен школяр знає, що таке радіація та як вона може впливати на здоров’я людини. Але в ті дні люди ризикували, навіть не здогадуючись про це. Проте сьогодні вони багато знають і діляться своїми спогадами із читачами.

14 грудня за календарем відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У цей день ми зобов’язані з шаною згадати тих, хто пожертвував своїм життям і здоров’ям.
Герої нашої статті – Сисоєва Зоя Василівна, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ІІ категорії, мешканка м. Южноукраїнська, і Кузьменко Микола Анатолійович, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ІІ категорії, мешканець м. Миколаєва з 1986 року.

Зоя Василівна Сисоєва народилась 9 жовтня 1953 року в смт Широке Дніпропетровської обл. Має сім’ю, гарного чоловіка Володимира Миколайовича та двох дітей, доньку і сина, які її дуже люблять. Закінчила технікум по загальному харчуванню, а також Київський торгово-економічний інститут. Працювала на ВП ЮУ АЕС ДП НАЕК «Енергоатом» спочатку поваром, технологом, а потім заступником начальника ОРСу (Отдел рабочего снабжения). Зоя Василівна була молодою, коли її відправили у Чорнобиль. Усі жахіття, які їй довелося пережити під час і після катастрофи, вона згадує зі сльозами на очах. Друзі характеризують її, як скромну, добру і чуйну людину, яка завжди відгукнеться на чуже горе та допоможе іншим.

Зоя Василівна згадує:
– 20 червня 1986 року група працівників ОРСу у складі 30 чоловік, із них Чернієнко Л.С., Рибакова Л.Я., Деобальд З.В., Сутковська Н.В., Мазур Л.С., Детиненко Т.Н., Андреєва Г.П. (немає серед живих) були направлені у відрядження в м. Чорнобиль для організації обслуговування гарячим харчуванням спеціалістів, зайнятих на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

На той час я працювала заступником начальника ОРСу по загальному харчуванню. Одного разу нам сказали, що готується відрядження у Чорнобиль. Було прийнято рішення зібрати нараду керівників підприємств загального харчування, де вирішили зібрати групу в складі 30 чоловік і сказали, що потрібно їхати до м. Чорнобиля і замінити іншу зміну від Хмельницької області. Щомісяця до Чорнобиля посилали нові бригади з усіх областей України. В ОРС Чорнобильської АЕС ми прибули 21 червня, відразу були направлені в столову №7 м. Чорнобиля, яка знаходилась на острові. Коли в’їжджали у зону, то побачили, що люди одягнені у респіратори, роти закриті, усіх перевіряють радіодозиметрами. Тоді зрозуміли, що тут щось не так і це не звичайне відрядження. Я і мої дівчата прийняли вахту від працівників ОРСу Хмельницької АЕС. Працювати доводилося довго, по 18-20 годин на добу, тому що ми повинні були приготувати сніданок, обід і вечерю. Дуже втомлювалися. Ледве трималися на ногах. Стояла неймовірна спека, а в приміщенні їдальні не було чим дихати, вентиляцію вмикати забороняли, але всі працювали, адже розуміли, що тим, кого ми обслуговували, було набагато важче…

Микола Анатолійович Кузьменко був направлений на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи одразу з місця роботи. Його та інших працівників заводу без попередження вивезли в Лельов на завантаження піску, який використовували для засипування епіцентру ураження.

Кілька днів його дружина Валентина із трирічним Олегом та п’ятимісячною Оленкою не мала вістей про свого чоловіка. Коли було оголошено евакуацію, Валентина, залишивши домівку та нажите майно, змушена була рятуватись з дітьми і виїхати за межі Чорнобиля до батьків. Але і звідти розпочалась евакуація, і Валентина з дітьми поїхала до рідної сестри у смт Бородянка Київської області, не маючи можливості сповістити чоловіка про переїзд. Залишалась лише надія, що він сам здогадається, де розшукувати сім’ю.

Тим часом Микола Кузьменко разом із іншими співробітниками протягом першого тижня після аварії був зобов’язаний працювати у забрудненій зоні.
З часом удалося розшукати сім’ю та періодично між роботою відвідувати дружину та дітей, доки їх не перевезли на тривалий час до санаторію «Ворзель» (м. Ворзель, Київська обл.). Головною проблемою для Миколи постало питання отримання житла, працевлаштування та й взагалі подальшого життя сім’ї.

Через деякий час евакуйованій сім’ї Кузьменків держава надала трикімнатну квартиру у м. Миколаєві, де і розпочалось нове життя. Освоєння на новому місці, працевлаштування, догляд за дітьми та інші проблеми вже не здавались такими жахливими, як ті труднощі, крізь які вдалося пройти, зберігши сімейні та духовні цінності.

30 квітня 1990 року на світ народилася Анастасія. Народження доньки стало дуже важливою подією у житті Миколи та Валентини. Це був своєрідний знак, що життя продовжується.
Сьогодні Микола Кузьменко прикутий до ліжка (ДТП у 2004 році), але, незважаючи на численні матеріально-побутові та медичні проблеми, він зберіг у своєму серці людяність, доброзичливість і наголошує, що його участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – це не героїчний подвиг, а обов’язок кожного чоловіка по відношенню до своєї родини та держави.

Головне управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації
НА ЗНІМКУ: Микола Кузьменко із дружиною Валентиною у м. Чорнобилі, 1989 р.

Сообщение:

*

НОВОСТИ