Дружба – поняття цілодобове

Культура

  19 Янв , 2012

Відомий публіцист, громадсько-політичний діяч, депутат Верховної Ради першого скликання, перший у незалежній державі заслужений журналіст України Віталій Карпенко до свого недавнього 70-річчя написав об’ємисту художньо-документальну повість про своє життя – «Уроки пройдених доріг». Оскільки тридцять років він жив і працював у Снігурівці та Миколаєві, то, зрозуміло, що чільне місце у книзі займає наш корабельно-хліборобський край та його люди.

Гадаємо, що уроки доріг, пройдених В. Карпенком по Миколаївщині у сприйнятті автором, зацікавлять наших читачів. Пропонуємо есей з цієї книги про відомого дитячого письменника, лауреата премії імені Лесі Українки Анатолія Качана, якому 16 січня 2012 року виповнилося 70 років (подається зі скороченнями).

Природу дружби слід шукати в морально-психологічній сфері. Іноді з першого погляду відчуваєш до людини симпатію, проймаєшся до неї довірою, ніби перебуваєш з нею на одній хвилі. А дізнавшись про неї більше, відчуваєш особливу, духовну близькість.

У мене було чимало справжніх друзів, з якими можна було посперечатися, з’ясовуючи істину, на яких можна було розсердитися, але з якими неможливо порвати дружні стосунки, бо без них на світі стало б дуже незатишно, а життя віддавало б сірістю і прісністю. До таких я відніс би Дмитра Кременя, Анатолія Качана та Петра Харченка.

З Анатолієм Качаном нас єднає те, що дитинство і юність обох пройшла в селі, в живильному середовищі селянських поглядів і моралі, в атмосфері хліборобської працьовитості, простоти і щирості. А ще те, що це була степова Миколаївщина. Як з’ясувалося, моя дружина Валентина й Анатолій навіть навчалися в одній школі – Засільській – тільки в різних класах.

Отримавши направлення в Київ та ближче зійшовшись із Качаном, відчув у ньому споріднену душу. А ще поєднувала нас нелюбов, м’яко кажучи, до чиновницької роботи і необхідність, попри це, мовчки тягнути цю лямку – йому в секторі преси ЦК комсомолу і Міністерстві інформації, мені – в такому ж секторі ЦК компартії. Тож, зустрічаючись, нам було про що поговорити і відвести душу.

Доки я мешкав у гуртожитку, то часто заходив на квартиру Анатолія і Тетяни Качанів відвести душу. Коли отримав квартиру і перевіз дружину з дітьми з Миколаєва, приятелювали родинами. Іноді робили вилазки в мальовничі місця столиці: у Гідропарк, на схили Дніпра, на Труханів острів навіть узимку – на перший сніг та перший лід. До нас з Анатолієм іноді приєднувався його сусід, поет Володимир Чуйко, який працював свого часу у Кривоозерському районі. Утрьох було про що поговорити – пригадати милі серцю широкі степи, обмінятися новинами, подискутувати на роздоллі про політику, пограти у шахи чи карти навиліт. Та оскільки всі троє були творчими натурами, то найбільше розмови точилися про літературу, книжкові новини, Анатолій і Володимир читали свої свіжі вірші. Я ж був єдиним, але уважним слухачем.

Коли я очолив «Вечірній Київ», центром тяжіння для нас стала редакція. Обидва прийняли моє запрошення до газетної співпраці. Чуйко приносив свої поезії, Качан погодився вести в газеті сторінку дитячої творчості «Кораблик». Головна ідея, запропонована Анатолієм, саморозвиток дітей – тобто привчати їх до творчості, прищеплювати самостійне мислення. Це цілком відповідало редакційному курсу на диференційований підхід при формуванні тематики та нашому бажанню добитися, щоб «Вечірка» стала домашньою, сімейною газетою. Тому добірка містила головоломки, вікторини, літературні завдання тощо. «Кораблик» прижився на газетних шпальтах, його вечорами читали в родинах для дітей, вчителі використовували на уроках у молодших класах. Зрештою, попит на такі матеріали настільки зріс, що газета стала для них затісною. Тож Качанова газетна рубрика переросла в самостійне видання «Я – сам/сама», розраховане на цю категорію молодших школярів.

Анатолій, який у роки студентства починав з юнацької лірики, у Києві все більше став писати для дітей і зажив слави відомого дитячого письменника. Він надзвичайно серйозно працює над словом – відшукує несподівані рими, влучні порівняння, точні метафори, відточує кожне слово. Його вірші для дітей прості і зрозумілі. Він не любить сюсюкати на дитячий лад, розмовляє з дітьми по-дорослому, як з рівними, нерідко з дотепним жартом. Тому його виступи перед школярами молодших класів проходять з незмінним успіхом. Малята завжди радо, як рідного, зустрічають поета, бо, як він сам жартував, «всі діти, знайдені в капусті, то рідні діти Качана».

Ми неодноразово, відвідуючи миколаївські краї, обов’язково заїжджали у Засілля до його рідного обійстя. Батьки, Леонтій Варфоломійович та Клавдія Василівна, мешкали у звичайній сільській хатині, критій шифером, з акуратно підсиненими стінами, з трьох сторін оточеній плодовими деревами – абрикосами, горіхом, шовковицею та вишнями. Навіть палісадник та затиння з боку вулиці були обсаджені вишняком. Нас завжди радо зустрічали, частували, розпитували про столичне життя. Мати, невисока, круглолиця жінка з добрими очима, радісно поралася у літній кухні, готуючи на стіл. Ми з батьком, радгоспним токарем, – високим, жилавим, з великими зашкарублими, цупкими, мов обценьки, долонями – за саморобним столиком у тіні впереміш то забивали «козла» в доміно, то грали в шахи або в підкидного дурня, то просто вели невимушені розмови про «жисть».

Качанових батьків цікаво було слухати. Їх пам’ять утримувала драматичні події минулого, в тому числі й страшні голодоморні роки. Батько – розважлива і мудра людина; його міркування іноді були незвичними для атмосфери тодішніх радянсько-газетних декларацій, але тим і цікаві. На відміну від нього, мати балакучіша, її пісенна мова збагачена фольклорною образністю, народними приказками, каламбурами – тож слухати її одна приємність.

До Засілля сім’я Качанів мешкала в родинному селі Новопетрівському – це в протилежному, північному напрямку від Миколаєва. Мальовниче село розкинулося на пологому лівому березі Південного Бугу. Прибережне плесо його мілководне, вкрите буйною рослинністю, переважно рогозом, кугою та очеретами. До річки жебонить потічок від давнього потужного джерела, яке місцеві називали «фонталом». Вода тут холодна до ломоти в зубах, напрочуд м’яка та смачна – навіть з райцентру приїжджали люди машинами, щоб набрати цієї цілющої вологи.

Анатолій любив це село, часто навідувався до численних родичів і друзів. І мене зваблював яскравими розповідями про прибузькі краєвиди, безмежні плавні з численним птаством. Про багаті на рибу й раки водні плеса серед комишів, про великі весняні повені, які в селі називали просто і точно – «згін». І ми, приїжджаючи у степові краї, намагалися скористатися найменшою нагодою, щоб побувати в Новопетрівському, напитися, навіть коли не відчували спраги, з «фонталу», сісти за весла каюка й поплисти вузькими коридорами, проторованими рибалками, крізь очеретяні хащі. Вражений цими красотами, я навіть написав нарис про бузькі плавні, який увійшов до книжки «Скарби південного степу». Враження про ці ж неоцінимі для нас скарби південної природи Анатолій вилив у поетичних рядках:

Прибузькі плавні – не Париж:
Дрімає човен над водою,
А заворожений комиш
                 Стоїть зеленою стіною.

Анатолій закінчив філологічний факультет Одеського університету. Море, кораблі, невідомі острови, пірати, пригоди мореплавців – хто з дітей не захоплювався цією романтикою! Степова та морська тематика стала провідною в поетичній творчості Качана. Про це свідчать і назви багатьох його книжок: «Берегові вогні», «Колос наливається», «Живу я біля моря», «До синього моря хмарина пливе», «Хвиля хвилю доганяє». Степ і море дуже схожі. Там і там – безкрайній обшир, далеко видно. Море котить сині водяні хвилі, степ, оброблений хліборобами, – жовті пшеничні. Негода на водній гладіні знімає міріади бризок, у степу ж вітер підмітає пісок, підбирає сухий курай, підносить до неба завісу з пилу.

Анатолій, і зростом, і рисами обличчя, і повільністю думати весь у батька. А надто – в буденній хазяйновитості. Він може своїми руками легко скласти куплені меблі, провести електропроводку, підключити світильник, вставити віконну шибку чи скло у двері. Я до цього не здатен. Тому, якщо виникала потреба в таких роботах на дачі, я витягував Качана. Він ніколи не відмовляв, тим більше, що ця місцина неподалік Довженківської зачарованої Десни, неповторна мальовничість якої його постійно вабила. А я ж завжди вдячний і Довженкові, і другові за його безвідмовну допомогу.

Мій козир був у тому, що я чутливіший до науково-технічного прогресу: приміром, першим придбав персональний комп’ютер з принтером та сканером і досить швидко освоїв цю техніку. Качан же продовжував писати ручкою та клацати на друкарській машинці. Він розумів, що нові технології набагато прогресивніші, ніж дідівські методи, проте чомусь побоювався комп’ютера. А побачивши його великі переваги, став звертатися до мене або до свого сусіда прозаїка Павла Щегельського, з проханням щось відсканувати або роздрукувати. Нарешті це Анатолію набридло і він таки освоїв комп’ютер.

Тепер ми обидва сповна використовуємо новітні технічні засоби: спілкуємося по телефону чи за допомогою мобільників, добуваємо інформацію в Інтернеті, листуємося за допомогою електронної пошти. Проте це не може замінити особистих зустрічей: можливості зазирнути один одному в очі, потиснути руку, почути живий голос друга, зіграти в шахи, піднести чарку.
Це те, чим ми обидва дорожимо.

Віталій КАРПЕНКО
ВІД РЕДАКЦІЇ. Сердечно вітаємо Анатолія Леонтійовича Качана з ювілеєм. Зичимо нових творчих успіхів, здоров’я та особистого щастя. З води і роси Вам, земляче!
НА ЗНІМКУ: Біля хати М. Вінграновського у Первомайську з його сестрою Геленою.

Сообщение:

*

НОВОСТИ