Спокій йому лише сниться

Новости, Общество

  29 Мар , 2012

Як  це  не  прикро, але з кожним роком усе менше залишається тих людей, хто захищав нашу Батьківщину на фронтах Великої Вітчизняної війни, воював у партизанському загоні або в підпільній організації. Так само зовсім мало залишилося учасників подій тих грізних років, які, пройшовши горнило війни, переживши голод, холод, післявоєнну розруху, продовжили службу в органах внутрішніх справ уже на іншому, не менш небезпечному фронті – фронті боротьби зі злочинністю. І тим самим залишили свій помітний слід на землі.

Одним із таких заслужених ветеранів Великої Вітчизняної війни і органів внутрішніх справ України є полковник міліції у відставці Микола Вакулович Новосельський.
Біографія цієї неординарної людини – це літопис життя того героїчного покоління. Народився він 26 березня 1927 року в Баштанці. Дитиною пережив голодомор 1932-33 років. Буремного 1941-го закінчив сім класів Новопавлівської середньої школи. А влітку до їхнього села ввійшли фашистські окупанти. І для всієї дружної сім’ї Новосельських настали страшні часи. Загарбники постійно відбирали у людей продукти харчування, одяг, інші потрібні речі. І все це ще можна було якось пережити. Але в 1942 році через невдалу операцію з видалення нирки помер годувальник сім’ї, 51-річний батько Вакула Фокович.

Після спостерігання звірств, які чинили окупанти на їхній землі, в серцях членів цієї сім’ї спалахнула гостра ненависть до віроломних загарбників. Тому вони вирішили не сидіти склавши руки і чекати приходу наших військ, а зробити свій посильний внесок у боротьбу з фашистами. Найстарший із чотирьох братів, Олексій, у 17 років став розвідником партизанського загону ім. Щорса, а 15-річний Микола був у цьому загоні зв’язковим. А на війні, причому такій жорстокій, як відомо, без втрат не буває. Незабаром і їхню дружну сім’ю спіткала гіркота втрати. У квітні 1943 року гестапівці вистежили і заарештували Олексія. Але той, навіть після тортур, нікого зі своїх не виказав. Тоді гітлерівці, розлючені впертістю молодого партизана, розстріляли Олексія. Однак цим нелюди не обмежилися. Адже, як добре відомо, фашисти жорстоко мстилися членам сімей партизанів. Тому гестапівці затримали і матір партизана, 44-річну Федору Іванівну, підозрюючи її у зв’язках із партизанами. На допитах її піддали катуванню: місцеві поліцаї нагайками сполосували жінці спину. І ці сліди знущань залишилися в неї на все життя. Потім цю мужню жінку кати відвезли до миколаївської в’язниці, а звідти етапом відправили до Німеччини на примусові каторжні роботи.

Після цього старшим у цій дружній, осиротілій сім’ї залишився 16-річний Микола. На його плечі лягла вся турбота про молодших братів: 14-річного Павла та 12-річного Толика. Без теплого одягу та взуття, продуктів харчування та медикаментів вони вижили лише дивом та за допомогою добрих людей. При цьому фашисти ще й змушували напівголодних дітей нарівні з дорослими цілий день під наглядом жорстоких поліцаїв важко працювати у місцевому колгоспі. А зігрівала тоді братів надія на швидкий прихід в їхне село Червоної Армії…

Однак її приходу Микола не дочекався. Незадовго до цього радісного дня, на початку березня 1944 року, його разом із ровесниками забрали поліцаї і пішим ходом пригнали в Баштанку. Тут їх завантажили в «телятники» (товарні вагони), доставили в Миколаїв і помістили в «Шталаг-364» – сумнозвісний табір смерті для військовополонених на Темводі. У ньому за роки окупації фашисти знищили понад 30000 чоловік…

14 березня 1944 року, за два тижні до визволення Миколаєва від фашистських загарбників, молодих невільників вишикували в колону і під конвоєм пішим ходом погнали на Захід. На ніч їх заганяли в приміщення занедбаних ферм, не даючи ні їжі, ні навіть води, а наступного ранку гнали далі. Тих, хто вже не міг йти, конвоїри добивали.

Усі ці дні у Миколи в голові снувала одна думка: вибрати зручний момент і втекти. А якщо й судилося при цьому померти від ворожої кулі, то краще вже на рідній землі, ніж у далекій і проклятій людьми Німеччині. З ним погодилися тікати і кілька його односельчан. Незабаром їм це вдалося. В одну з темних, березневих ночей, під час ночівлі на фермі одного із сіл Одеської області, трьом землякам вдалося втекти. Охорона не стала їх переслідувати, бо в неї не було лютих вівчарок, готових умить розірвати цих виснажених бранців на шматки.

Ті місця кишіли відступаючими фашистами, які могли виявити втікачів у будь-який момент і, напевно, розстріляти. Тому хлопці вирішили не чекати тут приходу наших військ, а спробувати перейти лінію фронту і вийти до своїх. Скориставшись тим, що фронт ще не був суцільною лінією, втікачі стали переходити його в районі села Заводівка. Але тут вони потрапили під артилерійський обстріл, під час якого Микола осколком снаряда був поранений в ліву руку. Пізніше у зв’язку з цим медкомісія визнала його інвалідом війни 2-ї групи.

Повернувшись у рідне село, він став працювати в колгоспі з вельми символічною назвою «Червоний партизан». У грудні 1944 року Микола був призваний до лав Червоної Армії. Строкову службу він проходив у ВМФ у Севастополі, де прослужив сім років. Тут же він, уже в чині мічмана, залишився на надстрокову службу. У листопаді 1954-го його перевели до Миколаєва, а в січні 1959-го він був звільнений у запас. Незабаром Микола вже працював інструктором обкому КПРС.

У цей час в органах МВС якраз тривала зміна поколінь. І в травні 1966 року молодий комуніст Микола Новосельський за партійним набором прийшов на посаду оперативного уповноваженого відділу кадрів обласного управління Міністерства охорони громадського порядку. В 1970 році рішенням обкому партії він був рекомендований на посаду заступника начальника Ленінського РВВС УВС м. Миколаєва з виховної роботи. Про те, як працював на цій посаді Микола Вакулович, говорить такий факт. За сумлінне ставлення до службового обов’язку під час служби в ОВС він був нагороджений 21-ю медаллю. І це не рахуючи численних подяк, грамот і цінних подарунків від керівництва РВВС та УВС області. Більше того, його передовий досвід роботи був відзначений керівництвом УВС і рекомендований для застосування в інших підрозділах області.

Однак довгі роки такої напруженої роботи, вряди-годи без свят і вихідних, перенесені ним стреси і нервові потрясіння далися взнаки, і в травні 1977 року він змушений був піти у запас через хворобу.
Але ж недарма кажуть: таким людям спокій лише сниться. І всі ці роки Микола Вакулович не пориває зв’язків з ОВС. Він бере активну участь у роботі ветеранської організації, часто виступає перед молодими співробітникам ОВС, з якими ділиться своїм багаторічним життєвим і професійним досвідом.

Однак не лише одними службовими і громадськими справами всі ці довгі роки було наповнене життя Миколи Вакуловича. Разом зі своєю дружиною Марією Власівною він виховав двох прекрасних дітей: сина Миколу і дочку Тетяну. До речі, з Миколою, підполковником міліції, старшим оперуповноваженим з особливо важливих справ Управління карного розшуку УМВС області, мені довелось часто перетинатися протягом шести років. За ці нелегкі роки роботи на посаді прес-офіцера УУР УМВС області я не раз висвітлював у пресі роботу сищика Миколи Новосельського. Той був справжнім асом розшуку, і на його рахунку було чимало розкритих ним особисто тяжких резонансних злочинів та затримання небезпечних (навіть озброєних вогнепальною зброєю) зухвалих злочинців. На жаль, як і більшість оперативників, він багато курив. У зв’язку з чим підступна хвороба підкосила його, і у вересні 1999 року Микола Миколайович помер. Ховати його прийшли сотні людей…

А до цього 6 січня 1976 року після операції на серці померла Марія Власівна. Вічна їм обом пам’ять!
Знаю Миколу Вакуловича багато років. І весь цей час дивуюся його витримці і тому, як після таких непоправних для нього втрат він зумів вистояти і не втратити бадьорості духу. Бо опускати руки цей заслужений ветеран Великої Вітчизняної війни та органів внутрішніх справ не звик. Адже йому нині є заради кого жити і дорожити кожним прожитим днем. Його дочка Тетяна працює інженером на ДП «Зоря»-«Машпроект». Та особливо він радіє успіхам внучки Олександри, 28-річної доньки померлого сина Миколи, яка після закінчення університету імені Петра Могили нині працює в комерційній фірмі. А у весняно-літній сезон Микола Вакулович разом зі своєю другою дружиною Марією Гнатівною працюють на дачній ділянці, відпочиваючи тут душею і тілом.

Днями ветерану виповнилося 85 років. Тому, користуючись нагодою, хочеться побажати цій людині, яка прожила складне життя, перенесла такі страждання, міцного здоров’я та довгих років життя. Адже Микола Вакулович – приклад для нинішнього покоління: як треба стійко переносити всі труднощі і негаразди, не скиглити і радіти кожному прожитому дню, яким би напруженим він не був.
Так тримати і далі, наш дорогий ветеране!

Володимир ЗАЦЕРКЛЯНИЙ, член Національної спілки журналістів України
Фото Євгена ЛАСКІНА

Сообщение:

*

НОВОСТИ