Велика мама дружної родини

Новости, Общество

  8 Мар , 2012

«Доброго дня!» – цим багатоголосовим привітанням чемно зустріли мене члени великої дружної родини дитячого будинку сімейного типу Масленнікових, що в селищі Весняне Миколаївського району. А потім святково зодягнуті дівчатка та хлопчики продемонстрували власні здібності: читали вірші, грали на фортепіано, розігрували театральні сценки.
 

Цілком благополучна багатодітна родина: усміхнені, привітні діти, щасливі батьки. Одразу й не повіриш, що на долю дітлахів, котрих прихистили Уляна Олексіївна та Олександр Володимирович Масленнікови, випала сила-силенна випробувань та поневірянь. Майбутні вихованці сімейного будинку ще від народження відчули себе зайвими, нікому не потрібними у цьому ворожому світі: батьки пиячили, вживали наркотики й, відповідно, зовсім не турбувалися про своїх нащадків. І невідомо, як склався б життєвий шлях дітей, якби після того, як їхніх так званих «мам» позбавили батьківських прав, доля – уперше в житті – не змилостивилася та не привела б їх до цього ошатного двоповерхового будиночку, що в передмісті Миколаєва.

А починалася ця історія цілком прозаїчно. Якось, а це було пізньої осені 2005 року, Уляна Олексіївна потрапила до районної лікарні. В сусідній палаті лежала худенька та мовчазлива дівчинка, Ірочка Фріс. До неї ніхто не приходив і не пестив, не дарував солодощів та фруктів. Але, здається, мала не виявляла з цього приводу жодних емоцій, бо, мабуть, звикла. Материнське серце зглянулося на чужу дитину, і Уляна зателефонувала чоловікові, який поїхав на заробітки до Москви: давай, мовляв, заберемо дівчинку до себе. Олександр без вагань погодився. Не заперечували й у районній службі у справах дітей: Масленнікови відповідали всім критеріям щодо створення прийомних сімей: роботящі, порядні, доброзичливі, та й відгуки сусідів – лише позитивні. Й вже незабаром прийомна родина поповнилася ще трьома новими членами: до тієї ж райлікарні привезли на тимчасове перебування – до моменту вирішення їхньої долі – трьох сестер Воробйових. Ельміра, Настя і Карина тоді потребували серйозного лікування, бо захворіли на запалення легенів.

Перші кроки давалися нелегко. Як згадує Уляна Олексіївна, насамперед було важко подолати психологічний бар’єр: діти, попри свій малий вік, вже встигли зазнати лихого та озлобитися, замкнутися у собі. Вони, здавалося, ні на що вже не звертали уваги. А крім того, доводилося їх навчати елементарним речам. Та ж Ірочка у свої три з половиною рочки не тільки не знала, що таке іграшки та телевізор, а й навіть майже не вміла говорити! Єдиною фразою, що вона неупинно повторювала, було: «Хочу їсти». Й це не дивно, адже до того дівчинка проживала в хаті без вікон та дверей, вічно голодна та брудна, кинута постійно п’яною матір’ю напризволяще. «Вона навіть не знала, що таке ковбаса й цукерки, не вміла тримати виделку чи ложку, – згадує Уляна Олексіївна. – Тож коли, дізнавшись про наше із Сашею рішення, до нас завітала рідня, багато хто відмовляв від створення прийомної сім’ї, мовляв, навіщо брати такий клопіт та мороку, ви ж бо ще молоді та могли б пожити для себе».
 

Утім пані Уляна й не думала здаватися, бо тепла та щедрості материнського серця мало вистачити на всіх. Тож згодом Масленнікови, за підтримки та активної участі районної служби у справах дітей, створили дитячий будинок сімейного типу. Нині в ньому виховуються вісім дітей: крім названих вище, це ще Кароліна, Зоя, Коля та Аліна. Їм Уляна Олексіївна та Олександр Володимирович дають не менше душевного тепла та уваги, ніж трьом своїм біологічним дітям, – Властемиру, Гордону та Владиславі. Щоправда, 20-літня Влада вже цілком самостійна: закінчивши медичний коледж, дівчина працює акушеркою та мріє про вищу освіту. А от про всіх інших ще треба дбати та дбати, поготів про трирічну Каролінку. Тож у будинку Масленнікових майже завжди гамірно та весело.

Зважаючи на те, що всі діти, окрім маленької Кароліни, ходять до школи, підйом оголошується о пів на сьому. Діти самі прибирають свої ліжка, вмиваються, снідають. І великою дружною юрмою вирушають до школи. Їхні однокласники знають: вихованців дитячого будинку Масленнікових краще не чіпати: образиш одного – на захист встануть усі!

А між тим, коли дітки вчаться, мама Уляна порається по господарству. Слід прибрати в усіх кімнатах та приготувати обід, випрати одяг та зустріти дітей зі школи. В усьому допомагає й її вірний супутник життя, звісно ж, у чоловічих справах. Олександр Володимирович, до речі, майстер на всі руки: в усіх приміщеннях зробив чудовий євроремонт, та й сад-город – здебільшого його парафія.

Дбаючи про гармонійний розвиток особистості, Масленнікови всіх дітей, відповідно до їхніх уподобань та нахилів, віддали до різноманітних секцій та гуртків за інтересами. Так, Іра Фріс малює, пише вірші, грає на фортепіано. Дивлячись на цю цілком звичайну дівчинку, навіть і не віриться, що ще декілька років тому серйозно відставала у розвитку, ба навіть практично не вміла складати слова у фрази.

Неабиякі таланти має й 10-літня Аліна Сиверин. Наразі учениця четвертого класу захоплюється класичною літературою – із задоволенням читає Шекспіра, Лермонтова, інших класиків світової літератури. Дівчина – призерка міжнародного конкурсу «Кенгуру», постійно бере участь у шкільних олімпіадах та конкурсах.

Загалом четверо вихованців дитячого будинку сімейного типу опановують нотну грамоту в Миколаївській музичній школі імені Римського-Корсакова. «Обов’язково напишіть у газеті, – просить мене пані Уляна, – що педагоги та директор цього закладу Володимир Олександрович Рижиков дуже доброзичливо ставляться до наших дітей. Директор навіть добився того, щоб всі наші дітки відвідували музичну школу безплатно. Багато уваги приділяють нам і завуч з класу фортепіано Ірина Олексіївна Дудник, і викладач сольфеджіо Олена Володимирівна Ляшко».

Дбають Масленнікови і про фізичне гартування молодого покоління. Хлопці та дівчата залюбки відвідують ДЮСШ № 2 м. Миколаєва. Акцент робиться на гімнастиці ушу, яка підвищує координацію рухів та пластику. Згодом юні спортсмени, відповідно до їхніх уподобань, переводяться до секцій кікбоксингу та таїландського боксу. І тут також мають серйозні успіхи. До прикладу, Владислава Масленнікова завоювала перше місце на Кубку світу з бойових мистецтв, в її активі – призові місця у всеукраїнських та міжнародних турнірах. Директор дитячо-юнацької спортивної школи Микола Петрович Дунаєвський індивідуально підходить до кожного із дітей, а його дружина, Ольга Олександрівна, навіть сплела для малечі теплі шкарпетки.

Словом, члени великої родини все роблять разом – навчаються, відзначають свята, їздять на природу чи до зоопарку. Дружно пораються на городі та у фруктовому садку, дивляться за вихованцями власного зоокуточка. «Звичайно, важко, – зізнається Уляна Олексіївна, – та всі негаразди чи втому як рукою знімає, коли діти, йдучи до школи, цілують у щоку та кажуть: «До побачення, мамочка!». Між іншим, інакше, як мамою чи татом своїх піклувальників вихованці дитячого будинку й не називають. А себе позиціонують як одну велику і дружну сім’ю. І це, погодьтеся, багато чого варте.

…Усі ми родом – із дитинства. Уляна народилася в далекому Ташкенті, там і пройшли перші роки її життя. Згодом сім’я переїхала до Челябинської області Росії, де дівчина закінчила загальноосвітню школу. До речі, родина цілком звичайна, небагатодітна: крім Уляни, її мама Любов Василівна народила та виховала ще сина. Чверть століття тому переїхали до України, на Миколаївщину. В селищі Весняному побудували власну хату.
 

Пані Уляна працювала і вихователем у дитячому садку, й секретарем у міліції. Та своє призначення знайшла в іншому – материнстві та піклуванні про тих, кому важко та незатишно у цьому світові. Втім, попри зайнятість, Уляна Олексіївна ще встигає здобувати вищу освіту в Миколаївському державному аграрному університеті. Зовсім недавно опанувала ступінь бакалавра за спеціальністю «технологія перероблення м’ясо-молочної продукції», наразі вчиться на магістра.

Зі своїм майбутнім чоловіком Уляна познайомилася у Миколаєві. Якось Олександр, тоді старший прапорщик морської авіації, будучи у гостях, побачив фотографію красивої дівчини. Випросив у спільної знайомої телефон, і згодом молоді почали зустрічатися. А там – і на весільний рушник стали. У буремні 90-ті було важко, та разом усі труднощі долали. І мріяли про власну велику родину.

Самим своїм ставленням один до одного подружжя Масленнікових наочно навчає дітей тому, якою повинна бути щаслива сім’я. Важливо й те, що своїх біологічних дітей вони не вирізняють поміж прийомних – усі разом харчуються і навчаються, проводять дозвілля. Тож усім своїм життєвим прикладом Уляна Олексіївна та Олександр Володимирович доводять: боротися за дитячі душі можна і варто навіть у безнадійних, здавалося б, ситуаціях. Бо сімейний затишок та батьківська любов – то велика рушійна сила, котра дозволяє дитині обрати правильний шлях у житті, пізнати сімейні цінності. І недарма у народі кажуть: без сім’ї нема щастя на землі.

8 Березня, як завжди, вихованці великої дружної родини Масленнікових зберуться біля сімейного вогнища, аби вшанувати свою Берегиню. Щастя Вам, шановна Уляно Олексіївно, наснаги та терпіння! Гадаю, до святкових привітань долучаться і всі читачі «РП».

Андрій ТЮРІН
Фото автора та з архіву Масленнікових
НА ЗНІМКАХ (2-5): дивіться, що ми вміємо; Аліна Сиверин; Коля, Влас і Гордон із улюбленими іграшками; Настя Воробйова.

Сообщение:

*

НОВОСТИ