Вісім років знущань над інвалідом

Залишившись інвалідом першої групи після автомобільної аварії, Тетяна Балюбаш ось уже восьмий рік поспіль не може добитися грошових виплат від винуватця тієї страшної пригоди. У виконавчої служби знаходиться маса виправдань, безперечно, із посиланням на закон. Але ж факт залишається фактом: людина, яка втратила здоров’я і взагалі можливість нормально жити і працювати, залишилася сам на сам з усіма проблемами, і до того ж без грошей. Як вона виживає, відомо тільки її рідним…

ЖИТТЯ  ВСУПЕРЕЧ  УСЬОМУ

Ми зустрілися із Тетяною Олександрівною на початку квітня. Вона приїхала до Миколаєва у супроводі онука: вже давно, відтоді, як трапилася аварія, вона не має змоги вільно пересуватися, тому майже не виходить із двору в селі Лимани Жовтневого району. У разі крайньої потреби може дійти до сусідки, тримаючись за паркан. При ходьбі жінка спирається на палицю, бо німіє нога. Не дає спокою частий головний біль. Жити їй доводиться практично на знеболювальних ліках. З фізичними стражданнями, каже вона, за довгі роки якось звиклась. А от змиритися із несправедливістю та байдужістю чиновників виявилося набагато важче.

Коли трапилося лихо, їй було всього 47 років. Напередодні нового 2004 року, а саме 30 грудня, вона переходила Жовтневий проспект неподалік від ринку «Фенікс». Пішохідний перехід у цьому місці – нерегульований, але водії зазвичай зупиняються та пропускають пішоходів, адже людський потік тут завжди великий. От і цього разу, поспішаючи додому, пішла по переходу слідом за кількома пішоходами. Йшла останньою, але ступити на бордюр так і не встигла: несподівано почула збоку сильний гуркіт. Потім був удар праворуч і… все оточення ніби кудись провалилося. Вона знепритомніла і прийшла до тями лише у лікарні, у важкому стані: закрита черепно-мозкова травма, рана голови, перелам лонної та сідничої кісток, вивих ключиці, удар грудного відділу хребта, травматичний шок другого ступеня. У медичних документах та рішенні суду такі тілесні ушкодження чомусь були кваліфіковані як «середньої тяжкості».

У лікарні жінка провела довгі болісні чотири місяці. Додому її принесли на ношах та просто залишили лежати на дивані. Потім вона кілька років пересувалася на інвалідному візку, а з часом трапилося диво – самотужки Тетяна Олександрівна почала спочатку повзати по хаті, а потім – і ходити!

Навіть тепер вона з болем згадує ті висловлювання, що чула від медиків: ніхто не думав, що вона виживе, а тим більше – збереже здоровий глузд. На жаль, через те їй вчасно не вправили ключицю, бо вважали, що це не знадобиться… Права рука зараз майже не працює.

ЗА  ПОМ’ЯКШУВАЛЬНИМИ  ОБСТАВИНАМИ…

Жахливі подробиці аварії вона дізналася на суді. Зі свідчень відомо, що 32-річний Сергій Пануш на автомобілі «Москвич-2140» на великій швидкості в’їхав на пішохідний перехід у той час, коли по ньому йшли люди, а інші машини стояли та очікували. Ближче всіх виявилася Тетяна Олександрівна, яка йшла останньою. Жінку підкинуло на капот «Москвича», а загальмувати водій зміг тільки на зустрічній смузі.

Треба зазначити, що розслідування справи кілька разів припиняли: один зі слідчих, які приходили по черзі у палату до Тетяни Олександрівни (а всього їх змінилося п’ятеро!), безапеляційно запитав у неї: «Ви ще й досі не підйомна?». Мабуть, зважаючи на невтішні прогнози лікарів, очікували того, що, як кажуть, «не стане людини – не стане й проблеми»?

Утім рідні Тетяни Олександрівни настояли на тому, щоб досудове слідство було проведено у повному обсязі і справу передали до суду.

Суд тривав майже рік, і у листопаді 2004 року оголосили вирок: Сергій Пануш був визнаний винним та засуджений на два роки умовно без позбавлення права керувати транспортними засобами. Приймаючи рішення, суддя керувався пом’якшувальними обставинами, бо Сергій Пануш за місцем роботи характеризується позитивно та має неповнолітню дитину. На нього покладався обов’язок не виїжджати на інше місце проживання, періодично реєструватися в органі кримінально-виконавчої системи та виплатити постраждалій загалом 13800 грн. матеріальної та моральної шкоди. Отже, правопорушнику дістався умовний вирок, а Тетяні Балюбаш – безкінечні ходіння по інстанціях з вимогами виплачувати життєво необхідні кошти. Чи це є справедливим? На жаль, історія Тетяни Балюбаш свідчить про те, що дуже часто українське правосуддя буває занадто поблажливим до злочинців і… майже байдужим до постраждалих.

ВИЖИВАННЯ  НА  КОПІЙКИ

Скільки грошей за вісім років пішло на лікування, Тетяна Олександрівна сказати не може. Ліки вимушена приймати постійно, кожного дня, до того ж три-чотири рази на рік треба лягати у лікарню – тільки таким чином вона продовжує жити. Звісно, що про професію муляра-штукатура-лицювальника Тетяні Олександрівні довелося забути і задовольнятися пенсією у 900 грн. Витрати на медикаменти щомісяця становлять від 300-400 грн. до півтори тисячі гривень. Можна тільки здогадуватися, як зводить жінка кінці з кінцями. Винуватець усіх її нещасть виплачувати присуджений борг не поспішає.

Державні виконавці Корабельного району довго не могли знайти то самого С. Пануша, то його майна. Нарешті виявили, що він є співвласником квартири на вулиці Бутоми у Миколаєві. Оскільки вона розташована у Заводському районі, то і виконавчий лист передали до місцевої виконавчої служби. Там документ знаходився два роки. За цей час велася переписка із Заводським районним судом з приводу того, яка частка вказаної квартири належить Панушу та яким чином її можливо відокремити та виставити на привселюдні торги. Але ці паперові зусилля державних виконавців виявилися марними: стягнути гроші за квартиру не вдалося.

Начальник Державної виконавчої служби у Заводському районі м. Миколаєва М.І. Валешинський пояснив кореспонденту: «Бувають рішення, які виконати важко, а то й неможливо. Є таке поняття «власність, яка не реалізується». Панушу у квартирі належить якась її частка. А хто її купить окремо? Навіть, якщо це половина, вона нікому не потрібна. Продавати треба всю квартиру. Або запропонувати Т. Балюбаш заплатити повну вартість квартири і залишити це майно за собою. Для цього треба доплатити 27 тис. грн. Але ж якщо майно не ліквідовується, це ще не означає бездіяльність державних виконавців».

Апофеозом «активності» державних виконавців стало те, що квартира кінець кінцем була переоформлена на дружину Пануша: ну, що з нього тепер візьмеш?

Із Заводської виконавчої служби Тетяна Олександрівна забрала документи і передала їх знову до Корабельної ДВС, де почали шукати спосіб стягнення шкоди з доходів засудженого, і цей процес розтягнувся на роки. Спочатку С. Пануш виплачував по 50-120 грн., що виглядало мало не знущанням над хворою жінкою, змушеною витрачати на лікування щомісяця сотні гривень. А весь 2009 рік Тетяна Олександрівна грошей від Пануша не отримувала взагалі: нібито він не працював – так виправдовували його державні виконавці.

Жінка писала численні скарги на затягування виконання рішення суду – прокуратурі районній, міській, обласній, Генеральній, управлінню юстиції, облдержадміністрації. Після цього виплати збільшилися до 270-450 грн. Але й і наразі, через вісім років після вироку суду, повністю заподіяна шкода засудженим не виплачена. З огляду на інфляцію виходить, що жінка за усі свої страждання отримує самі копійки, які ніяк не компенсують її витрати на підтримання здоров’я.

Дивна річ: з точки зору дотримання закону державним виконавцям докоряти нема в чому. Все робиться згідно із численними законами, інструкціями і розпорядженнями. Про це говорить і виконуюча обов’язки начальника Корабельного відділу Державної виконавчої служби Лілія Бакай: «Виконання рішення суду відбувається суворо у порядку, передбаченому законодавством. Закон України «Про виконавче впровадження» розписує повністю процедуру, де чітко вказано, що треба робити державному виконавцю. Накласти стягнення на майно, а якщо його у боржника немає, то виконавчий лист повертається стягувачу. Стягувач може протягом трьох років знову пред’явити стягнення, якщо у боржника з’явиться якесь майно.

Так, ми живемо у цьому бюрократизмі, – зауважила Лілія Бакай. – Кожна дія виконавця регламентується та підкріплюється відповідними документами. Тож нехай Тетяна Балюбаш прийде до мене, щоб я змогла їй допомогти. Чому вона одразу звертається до редакції?».

У тому-то й річ, що до редакції жінка звернулася вже як до останньої інстанції, втративши довіру до найвищих державних правоохоронних органів. Чи це випадково?

ЯК  ВПЛИНУТИ  НА  НЕПЛАТНИКА?

Звертатися до совісті самого водія виявилося також марним. Тетяна Олександрівна каже, що взагалі не стала б звертатися до суду, якби С. Пануш оплатив їй лікування у лікарні. Саме з таким проханням до нього у перші дні після аварії зверталися рідні Тетяни Балюбаш. Але він відмовив, посилаючись на те, що грошей у нього немає.

Потім, поки йшов суд, він не пропонував своєї допомоги людині, яку скалічив, і навіть не попросив вибачення. А жінка вже й не просила нічого. У залі суду вони так і перебували ніби по різні боки барикад: він – на лаві підсудних, вона – в інвалідному візку.

За ті вісім років, поки рішення суду виконується настільки неспішно, гроші явно подешевшали, а Тетяна Балюбаш з кожним місяцем втрачає і ті не отримані копійки. Кілька адвокатів, до яких вона зверталася з проханням допомогти витребувати індексацію, чомусь відмовляли, вважаючи справу програшною. Через це жінка відчуває себе двічі обкраденою. І вже немає у неї ані сил, ані грошей, а головне, віри, щоб добиватися справедливості. Вона зневірилася у всіх і у всьому.

Тетяні Олександрівні запам’яталася відповідь державного службовця на запитання, чому Пануша не можуть змусити виплачувати гроші. «А ми його що, під дулом пістолета маємо привести?», – відповів працівник ДВС. Але ж, виявляється, на злісного неплатника, який свідомо вклоняється від сплати грошей за судовим рішенням, можна вдіяти законним шляхом. Наприклад, звернутися до правоохоронних органів. Але ж зробити це повинні саме державні виконавці!

Як стверджує Тетяна Балюбаш, на сьогодні Сергій Пануш не має ніякого майна, ніде не прописаний, розведений, часто не має офіційного місця роботи. Як кажуть, ніби вітер у полі. Немає сумнівів, що таким собі «перекати-полем» він став саме через необхідність виплачувати борг. Чому ж у даному випадку державні виконавці не діють за законом? Навпаки, вмовляють Балюбаш «не здіймати галасу», а то неплатник «зникне і взагалі нічого не отримаєте».

Знову якесь незрозуміле всепрощення для злочинця і повне ігнорування інтересів невинно постраждалої людини! Кого ж тоді захищають закони нашої країни? І де шукати правди скривдженим та ображеним громадянам?

Можна нагадати ще й те, що на виконання судового рішення державним виконавцям відводиться… півроку. Скільки разів по півроку спливло за ці вісім років?

У даному випадку державні виконавці, дотримуючись установлених вимог, є правими тільки формально. А за цим формалізмом вже ніхто не помічає, як втрачається мораль та людяність. Зміст наших «найгуманніших» законів ущерть вихолощується. Закон залишається заради закону, адже він не захищає слабких та ображених. Справедливість існує тільки на папері, а у житті ми бачимо, що перемагає той, у кого є гроші. Що ж таке відбувається у нашій державі, в якій на кожному кроці проголошується верховенство того самого закону? Тільки проголошується …

Ми чекатимемо відповідей на цей матеріал від працівників державної виконавчої служби та сподіваємося, що саме звернення до газети допоможе Тетяні Балюбаш вирішити її проблему. Адже тепер питання знаходиться «на особливому контролі».

Тетяна ФІЛІППОВА

Сообщение:

*

НОВОСТИ