Степківка – край завзяття і труда

Новости, Общество

  17 Авг , 2012

Дещо  із  довідки

Всього в п’ятнадцяти кілометрах від районного центру Первомайська, в мальовничій місцині Левадійської балки, серед розлогих верб та комишу, розмістилося старовинне село Степківка. Ще на початку вісімнадцятого століття цей край облюбували для себе полтавські переселенці. Південні степи їм приглянулися своїм роздоллям, свіжим вітром та гірким полином. Так і залишилися вони трудитися на цих степах. З тих пір минуло уже три століття. Багато чого відбулося за цей час – пронеслися війни і революції, були перемоги і невдачі, та степківчани завжди знаходили в собі сили, аби піднятися над буттям, і за будь-яких ситуацій залишалися людьми.

Сьогоднішня Степківка – це сучасне село, яке є центром однойменної сільської ради. Це єдина рада на Первомайщині, до складу якої увійшло п’ять населених пунктів. Жовтневе, Зоряне, Степове, Зелені Кошари та Степківка – саме ці села є рідними для понад двох з половиною тисяч мешканців. На території Степківської сільської ради функціонують три школи, чотири садочки, стільки ж клубів, по три бібліотеки та ФАПи, одна сімейна амбулаторія. Економічні питання ради вирішують п’ять сільськогосподарських підприємств, серед яких два дослідних господарства та сто сорок один одноосібник.
 

Сільський голова Віктор Дудко.
Фото Данили Кіта.
 

Справи буденні

Степківщину в Первомайському районі величають краєм завзяття і труда. Тут живуть і працюють незвичайні люди, справжні господарі своєї землі. Чим би не займалися степківчани, за щоб не бралися – скрізь мають порядок та злагоду.

Двадцять один рік поспіль тут працює сільським головою справжній ветеран місцевого самоврядування Віктор Миколайович Дудко. Він розповів про здобутки та напрацювання своїх земляків.

Сам Віктор Миколайович починав головування ще на зорі становлення української держави. Спільно з громадою робив перші кроки в незалежній Україні. Разом переживали лихі дев’яності, вибудовували нові правила життя в молодій державі та приймали на себе відповідальність за неординарні, іноді не завжди популярні рішення. Так вимагало життя, такі правила диктував час. Треба було діяти рішуче, вперто і наполегливо… Сьогодні, озираючись на пройдений шлях, голові не соромно подивитися в очі своїй громаді, і сказати, що робив і продовжує робити свою справу по совісті і честі.

– Було непросто, – пригадує сільський керманич. – Це був час переходу від однієї до іншої системи. Розпадалися колгоспи, створювалися приватні підприємства. Фінансування практично не було, а потрібно було брати на свій баланс дитячі садочки, школи, всю соціальну сферу. Труднощі виникали на кожному кроці. Та ми не здавалися, бо розуміли, що за нами людські долі.

Нині все це стало надбанням історії. Тривоги минулих років далеко позаду, та сьогодення підкидує нові задачі, нові випробування. Наразі вирішується найболючіша, справді глобальна проблема – проблема газифікації даного регіону. Зазвичай там, де будівництво газопроводів було розпочато, але не закінчено, люди втрачають віру в те, що колись буде тепло в їхніх домівках, а також зневірюються у владі. Так було і на території Степківської сільської ради. Газопровід починали будувати ще в далекі дев’яності. Навіть труби було завезено. Та кудись все вмить щезло, і лише з приходом нової влади з’явилися передумови, щоб справу було зрушено з мертвої точки. Наразі практично завершено будівництво газопроводу в селі Зелені Кошари. За рахунок державних коштів було здійснено підведення газу до села, профінансує держава і будівництво ГРП, а все останнє – це дольова участь самих мешканців та господарств, що знаходяться на даній території.

– Три роки поспіль, – зазначає Віктор Миколайович, – ми опікувалися вирішенням цього питання. Вели переговори з людьми, збирали кошти, пояснювали ситуацію. Врешті–решт, газ заведено у село, більше того – замовлено проектну документацію на індивідуальні житлові будинки. І людям це вийшло абсолютно недорого. Наразі залишилися ще незначні роботи. Думаю, за місяць це питання вже буде закритим. Велику допомогу у вирішенні газифікації села надало керівництво ДГ «Зелені Кошари» і безпосередньо його керівник Віктор Чернецький, з яким, до речі, у нас завжди повне порозуміння. Наразі думаємо над тим, як завести газопровід до Степківки. Тут буде дещо складніше, доведеться створювати кооператив, шукати фінансування, словом, пройти непростий шлях. Утім ми налаштовані оптимістично, й віримо, що генплан газифікації нашого регіону буде втілено у життя. У перспективі ж – газифікація Жовтневого, Степового, Романової Балки, Іванівки, тобто задач попереду достатньо.

Не залишилися поза увагою сільської ради та районної адміністрації об’єкти соціальної сфери. Сьогодні всі чотири дитячі садочки функціонують у нормальному режимі цілорічно, більше того – зроблено капітальний ремонт в Зеленокошарському дитячому закладі, на часі – Степківський садочок. Довгий час через відсутність фінансування ці питання не вирішувалися. Наразі ж витрачено на ці потреби, лише в Зелених Кошарах, більше трьохсот тисяч гривень, не менше коштів буде використано й у Степківці. Дещо проблемніше в Жовтневому і Степовому, та в раді вірять, що не за горами час, коли і там все буде приведено до ладу. Що стосується сільських шкіл, то останнім часом проведено капітальні ремонти у Степківській та Зеленокошарській ЗОШ. Сьогоднішні школи – це об’єкти з новими дахами, металопластиковими вікнами, новою електропроводкою, просторими світлими кабінетами, обладнаними сучасними меблями. Словом, тут усе відповідає вимогам часу.

Команда юних краєзнавців  сім років підряд займає призові місця  на обласному конкурсі з туризму і краєзнавства.
 

Серйозна проблема нині є в Жовтневому, де школа практично на грані закриття. Заклад розрахований на 450 учнів, а в наявності лише 50 дітей. Логічно було б вирішити питання підвезення школярів до Степківської ЗОШ, та батьки не погоджуються. Ось і мізкують у сільській раді, як вийти із складного становища. Щоб і тепло було, і навчальний процес був забезпечений.

Думають тут і про здоров’я людей і культурне дозвілля громади, про духовність і розвиток спорту. Мають власну завзяту футбольну команду, яка, до речі, тривалий час тримала пальму першості в регіоні. Намагаються не втрачати позицій і сьогодні. Наразі місцеві футболісти беруть активну участь у змаганнях на першість району.

– Молоді потрібно чимось займатися, – розмірковує сільський голова, – ось і намагаємося не втратити спортивних надбань, бо ж здоровий спосіб життя – це запорука успіху в багатьох питаннях.

Дбають тут і про здоров’я людей, і дуже радіють з того, що нарешті з’явився професійний лікар, який, до речі, переїхав сюди з Росії. Сьогодні Анатолій Олександрович Мішеньов очолив сімейну амбулаторію. На нього степківчани покладають неабиякі надії. В сільській раді кажуть, що допоможуть зробити в амбулаторії косметичний ремонт, а за можливості поповнять медичне обладнання. Сам же завідуючий амбулаторією вірить в перспективність справи і готовий докласти всіх зусиль, аби населення регіону мало пристойне медичне обслуговування. До слова мовити, ескулап має солідний стаж військового хірурга-практика, працював свого часу лікарем загальної сімейної практики в Росії, тож у роботі – не новачок.

Отак ідуть по життю степківчани, не здаючи своїх позицій, долаючи труднощі та намагаючись спільно вирішувати економічні та соціальні питання. До речі, всі справи робляться в тісному тандемі з керівниками сільськогосподарських підприємств. Саме порозуміння влади і громади дає позитивні результати.

Школа – центр  надійного виховання

Так повелося здавна, що сільські школи завжди були і лишаються центром культурного життя сільської громади. Тут завжди вирують події, сюди з задоволенням ідуть діти й дорослі, ветерани і пенсіонери. Степківська школа не є виключенням. Вона, як кажуть самі степківчани, є міцним оплотом і центром виховання підростаючого покоління. Більше двадцяти років очолює заклад Борис Пилипович Майстренко, людина з неабияким досвідом роботи та широкою душею. Тут, власне, проходить все його життя, як і життя всього педагогічного колективу.

– Наш колектив дуже дружній і стабільний, – розповідає директор. – Ми всі душею і серцем вболіваємо за загальну справу. У нас не лишається невирішених проблем, бо всі гуртом працюємо над вихованням дітей, розуміючи, що саме від нас, педагогів, залежить їхнє майбутнє. А тому забезпечення якісним навчально-виховним процесом у нас на першому місці. Я б хотів сказати, що останнім часом до школи повернулася обличчям влада. Ми все частіше відчуваємо її опіку. Ось в цьому році нам допомогли відремонтувати дах. Особисто голова районної адміністрації Борис Демченко курував це питання. Ви знаєте, – щиро зізнається Борис Пилипович, – я дещо сумнівався в тому, що справу буде доведено до кінця. Та результат не примусив довго чекати. Як кажуть, сказано – зроблено. Сьогодні наша школа повністю забезпечена всім необхідним. Тут тепло, чисто і комфортно. І в цьому неабияка заслуга місцевої та районної влади.

Учасники Міжнародного конкурсу з українознавства.
 

З особливою теплотою відгукується директор про свого заступника Любов Ізотівну Голубецьку, яка багато років поспіль трудиться на педагогічній ниві. Має звання заслуженого вчителя України, учителя-методиста, учителя вищої категорії. Сьогодні вона занесена на Дошку Пошани, причому не лише районну, а й обласну. Її прізвище далеко відоме за межами Первомайського району. Л.І. Голубецька творчо і невтомно працює над удосконаленням навчально-виховного процесу, підвищенням науково-методичного рівня, широко застосовуючи нові форми та методи роботи. Вчителька навчає своїх вихованців працювати з додатковою літературою, веде разом з ними пошукову роботу. До речі, при школі здавна функціонує краєзнавчий музей, яким також опікується Любов Ізотівна. Діти залюбки проводять дослідницьку та туристичну роботу. А в цьому році навіть завоювали перше місце в цьому напрямку на обласному рівні.

Випускники школи ставали неодноразовими переможцями олімпіад різних рівнів, Малої академії наук. Гордяться тут призером Міжнародного конкурсу українознавства Русланом Пономаренком. Неабияких успіхів досягнуто і в спорті. В навчальному закладі є прекрасний спортивний і тренажерний зали. Власне, школі є чим і є ким пишатися.

Зараз тут готуються до нового навчального року, тривають останні приготування, завершуються ремонтні роботи. До того ж педагоги уже розпочали підготовку до серпневої конференції, а також до проведення семінару директорів та до атестації.

Справи ветеранські

У всі часи славилася на Первомайщині своєю роботою ветеранська організація, незмінним лідером якої ось уже багато років поспіль є Анатолій Іванович Бурлака. Він також є членом президії районної ради ветеранів. Анатолій Іванович із категорії тих людей, яких називають активістами по життю. Він, як-то кажуть, завжди на передових позиціях, вболіваючи душею і за молодь, і за старше покоління.
 

Анатолій Бурлака.
 

Сьогодні його ветеранська організація нараховує не один десяток пенсіонерів, серед яких і ветерани Великої Вітчизняної війни. До цієї категорії людей він ставиться з особливим трепетом. Не так вже й багато залишилось їх, а тому, як тільки випадає нагода, так і згадує про них голова. Вони часті гості місцевої школи, учасники всіх святкових заходів. Про них не забуває і влада, намагаючись підтримувати та надавати необхідну як матеріальну, медичну, так і моральну допомогу. Зовсім недавно ветерани отримали безкоштовні цифрові приставки.

– Дуже приємно, що нас не забувають, – говорить Анатолій Іванович. – А ще ми щиро вдячні нашому керівництву за те, що у нас тепер є свій лікар, бо ж для людей похилого віку це дуже важливо. Тепер не треба їхати до районного центру за консультацією, сімейний лікар сам впорається з нашими хворобами. Воно й не без того, щоб колись звернутися до вузького медичного спеціаліста, та все ж нам тепер спокійніше.

Не стоїть ветеранський голова і осторонь молодіжних проблем. Весь час спілкується з молоддю, знає їхні уподобання і бажання. Багато часу проводить в шкільному музеї. Чимало історичного матеріалу – це саме його дослідження.

А наразі він опікується питанням шкільного автобусу, який вже пообіцяла надати обласна влада.

Взагалі мріє лідер ветеранів, щоб село розвивалося, щоб молодь не покидала рідні місця, щоб життя людей було достойним і гідним.

Не  хлібом єдиним

Кажуть, пісня – душа нашого народу. Вона скрізь: і в радості, і печалі, без неї не обходиться жоден святковий захід. Є в Степківці фольклорний колектив «Степківчанка», який уже багато років дарує свою творчість односельцям, радуючи всіх колоритом та різномаїттям української пісенності. Десять років поспіль ним керує Наталя Олександрівна Ларкіна, яка, до речі, ще й очолює на селі культуру. Про своїх співочих дівчат вона розповідає з любов’ю і теплотою. Найстаршій співачці колективу, Олександрі Федорівні Царинній, виповнився сімдесят один рік, всі останні – жіночки середнього віку. Своє життя без пісні не уявляють, а тому завжди знаходять час для репетицій. Ось і зараз готуються до концерту, який планується провести до Дня Незалежності. До речі, на це свято Наталя Ларкіна презентуватиме свою дипломну роботу (вона студентка Миколаївського коледжу культури та мистецтва). Репертуар ансамблю, запевняє Наталя, буде різноманітним та цікавим.

В. Дудко і фольклорний колектив «Степківчанка». Фото Данили Кіта.
 

– Дякувати місцевій і районній владі, – говорить керівник, – ми в цьому році з новими костюмами. Та й взагалі у нас немає непорозумінь із вищим керівництвом. Навпаки, нас підтримують, і минулого року на клубі навіть дах перекрили. Тепер сподіваємося, що і ремонту в приміщенні дочекаємося. Дуже хочеться, щоб культурі більше уваги приділялося, бо ж не лише хлібом єдиним живе людина. Наші люди дуже талановиті і творчі, і так хочеться, щоб вони мали можливість проявити себе. Особливої уваги потребує молодь на селі. Їй хочеться і гарного дозвілля, і молодіжної дискотеки, і культурного відпочинку… Принаймні, ми докладаємо усіх зусиль, щоб не лишити поза увагою прості людські бажання.

Вірять в Степківці, що відродиться культура на селі, і задзвенять ще з більшою силою голоси степківчан. А воно по-іншому не може й бути, бо ж село – то початок усіх починань.

Наталія КЛИМЕНКО

Комментарии:

  1. Аноним:

    Спасибо, посмеялся…

  2. Харевський Микола:

    Приємно, що з’явився сайт Степківської ЗОШ.Правда, інформація досить скупа, і одностороння. 31 травня 2014 року 12 випускників цієї школи відмітили у її стінах 50 років з дня її закінчення. Я був теж. Нас у 1964 році випускалось 45. Тепер же, у 2014 році, тільки 7 учнів! Школа йде до малокомплектної, жаль, що має таку динаміку.

Сообщение:

*

НОВОСТИ