Земля, як тарілка: що покладеш – те й візьмеш

Новости

  15 Окт , 2012

Серед розлогих степів Первомайщини, якраз де межують між собою Доманівський, Врадіївський та Первомайський райони, в невеличкій балці Волошин Яр ховається село Полтавка. Від народження йому налічується понад півтори сотні літ. Люди подейкують, що засноване воно було переселенцями з Пирятинського повіту, що на Полтавщині, звідси, власне, й назва села. Розповідають, що поміщик Бенардакі в 1859 році під час торгів викупив селян у збанкрутілої поміщиці Бакурянської (декотрі кажуть, що виміняв на собак). З тих пір, власне, і починає свій літопис Полтавка.

Сьогодні Полтавка – це невід’ємна частина Первомайського району, що розташована на території однойменної сільської ради. Проживає тут близько п’ятисот корінних жителів, які від діда-прадіда ведуть господарювання на землі. Тридцять три роки поспіль трудиться тут і Володимир Анатолійович КЕЛЬ, нині керівник приватного сільськогосподарського підприємства «Полтавка». Як живеться аграріям цього краю, з якими проблемами вони стикаються та що планують на перспективу, – про це читайте у матеріалі нашого кореспондента.

Володимир Кель.
 



Усе в цьому світі від матінки-землі

Володимир Кель на Первомайщині – добре знана і відома особистість. Він із когорти тих, кого називають справжніми фахівцями своєї справи. Все своє свідоме життя працює на селі, плекає землю – і в цьому вбачає сенс людського життя.

– Усе в цьому світі від матінки-землі, – твердо переконаний Володимир Анатолійович. – Вона – наша годувальниця і наше спасіння. Та біля неї ходити треба, бо не любить земля ледачих. Хто до неї дбайливо ставиться, тому вона й віддячує своїми багатими врожаями та щедротами. Земля, як та тарілка: що покладеш на неї – те й матимеш. Це як у господині, – посміхається Володимир Анатолійович, – якщо хоче зварити смачного борщу, то і продукти мусить покласти смачні.

Сам родом із селянської родини, звиклий до нелегкої сільської праці, за довгий свій вік зрозумів, що земля для селянина – найголовніше багатство. Працюй біля неї, доглядай її – та й матимеш зиск. Так навчали сина батьки, таким чином він навчає сьогодні й своїх працівників.

Полтавка давно уже стала йому рідним краєм, хоч родом сам із Мигії. Втім облюбував собі розлогі степи Полтавки, оселився тут тридцять три роки тому, пустив корені, здружився з людьми, став керівником – й іншої долі собі не уявляє.

– Я коли вивчав свій родовід, – розповідає мені Володимир Анатолійович, – дізнався, що мої предки приїхали з Австрії і поселилися на території 25-го радгоспу. В їхньому господарстві була парова машина, словом, господарювали на землі.

Тож любов і повага до землі, до господарювання на ній, напевно, у Володимира Анатолійовича закладені на генному рівні. Тече в його жилах кров справжнього хазяїна. Недаремно ж на керівних посадах уже тридцять три роки. Як обрали колись головою, ще тоді колгоспу «Мир», так і досі залишився очільником підприємства, тільки тепер – приватного.

Керівник ПСП «Полтавка» в колі колег-однодумців.
 

– До останнього моменту, – розповідає В. Кель, – ми утримували тваринницьку галузь, сподівалися, що щось таки зміниться в країні, та коли побачили, що справи не буде, довелося відмовитися від цього напрямку. Та й взагалі, раніше у нас були і вівці, і дійні корови, і свиней тримали. Тепер лише так – для внутрішніх потреб, аби селянин наш мав шматок м’яса до столу.

Сьогодні ПСП «Полтавка» спеціалізується переважно на вирощуванні зернових та технічних культур. Це – ячмінь, озимина, кукурудза, соняшник, ріпак. На наступний рік планують засадити 50 га сої. Щороку ці культури дають високі врожаї, щоправда, цього літа через аномально спекотну погоду не вдалося досягти бажаного результату.

– Та ми прекрасно розуміємо, – говорить Володимир Анатолійович, – що живемо в зоні ризикованого землеробства, тож сьогодні так, а завтра – дещо по-іншому.

Турбот у керівника вистачає – то про оновлення техніки треба подбати, то оранку проконтролювати, то сівозміну не пропустити – скрізь встигає Володимир Анатолійович. За що, власне, і користується повагою серед односельців. А ще люблять його за людяність та простоту.

– Він завжди поруч з нами, – розповідає пенсіонерка Діна Шепельська. – Нам потрібно до лікарні – він тут як тут. Хоч і серед ночі телефонуй – ніколи не відмовить. Ой, – бідкається жінка, – якби не він, то мене б давно на світі в живих не було. Ми щиро йому вдячні за те, що він є. Ось і зараз до Міжнародного дня людей похилого віку він нас усіх зібрав, ми поспівали, поспілкувалися, хоч душу відвели…

Діна Максимівна родом із сусідньої Андріївки. Колись це було велике і розвинене село, з власною конефермою, потужною тракторною бригадою. Розвивалося воно аж до дев’яностих років, доки не почала діяти «програма неперспективних сіл». З тих пір і занепадає село: зникли робочі місця, молодь виїжджає у пошуках кращої долі. Залишилися тільки старенькі. Сьогодні лише до тридцяти хат понуро бовваніють поодаль села. Геть і ставки повсихали. А так мріялось, що тут буде життя бурлити. Та не судилося…

– Якби не Володимир Анатолійович, – розповідають жителі Андріївки, – то і нас уже тут не було б, а так тримаємося, завдячуючи його ентузіазму та енергійності.

– Шкода, що так сталося із селом, – переймається Володимир Анатолійович. – Якби свого часу держава подбала про такі «неперспективні» села, то картина була б абсолютно іншою. А так маємо те, що маємо. Та нічого – протримаємося, а воно ж іншого виходу немає, аграрії мусять виживати, бо хто ж ходитиме біля землі?

Працюючи день за днем, кланяючись матінці-землі, так і тримаються сьогодні в господарстві. Щодня виконують свою нехитру сільську роботу – орють, сіють, збирають урожаї, бо знають, що треба всіх нагодувати. Як кажуть, щоб хліб був і до хліба.

Аграрна нива має перспективу

Хоч і нелегко нині на селі, та все ж трудяться аграрії на своїй ниві. І найбільше тішить те, що молодь не цурається сільської роботи. Віктор Ховеняк, онук знаменитого місцевого механізатора Івана Гоцуляка, відразу після Маринівського училища приїхав на роботу в рідне село. Тут знайшлася для нього справа – справжня, чоловіча. Працює нині на тракторі.

– Наступного року, – розповідає Володимир Анатолійович, – як дасть Бог, то купимо нову техніку – і, безумовно, в першу чергу молодих людей братимемо на роботу. Треба ж молодь на село залучати, та й роздольніше їм тут.

Вихованням молодого покоління на селі займається школа, якою уже декілька років поспіль керує активна і заповзята Людмила Рудковська. Вчорашня вчителька географії, а нині – директор НВК, вона вірить у те, що їхні вихованці обов’язково повертатимуться в рідне село, бо ж молоді руки дуже потрібні Полтавці.

Сьогодні тут створено всі умови для того, щоб діти отримали пристойну освіту – школа газифікована, з гарним ремонтом та сучасною матеріально-технічною базою. А з минулого року вона отримала статус навчально-виховного комплексу, де під одним дахом виховуються і дошкільнята, і школярі. Ремонт робили усією громадою, та найбільше помочі було від керівників господарств, у тому числі і від ПСП «Полтавка». Щиро вдячне керівництво закладу і батькам, які проявили активність і турботу у підготовці школи до нового навчального року. Особливо багато зроблено для першачків. Тож акція «Дай руку першокласнику» тут пройшла на ура. Одне слово, школа – то особливий острівець, де знаходять себе і діти, і дорослі.

Людмила Рудковська.
 

Сказати, що село Полтавка живе без проблем, було б неправдою. Воно, як і інші українські села, має чимало невирішених питань. Проте тут не звикли скаржитися на труднощі. Просто трудяться і долають перешкоди, які час від часу виникають на їхньому шляху. Наразі працюють над проектною документацією головного водоводу, на який, до речі, районна адміністрація виділяє близько сорока тисяч гривень, вирішують інші соціальні питання, дбаючи про благополуччя і добробут своєї громади.

Лише разом, переконані в Полтавці, можна досягти гарних результатів.

Так і тримаються разом, уболіваючи за майбутнє рідного краю.

Наталія КЛИМЕНКО
Первомайський район

Сообщение:

*

НОВОСТИ