Мужність жити

Новости, Общество

  13 Дек , 2012

Вклонись, Україно, Героям Чорнобиля –
Усім, хто ішов на палаючий блок.
Ти знаєш їх вірними, ніжними, добрими.
Овіяний вічною мужністю кожен їх крок.

Кажуть, коли народжується людина, з нею народжується й її доля. І кожній Господь дає випробування, які саме їй під силу. Та, мабуть, і в страшному сні не передбачав житель села Добра Криниця Баштанського району В.І. Владикін, через що йому доведеться пройти, а тим паче брати участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, відчути на собі сповна її наслідки.

Жив, навчався, працював далеко в Сибіру. З роду військових, закінчив Омське військове училище, відслужив у суворому краю 20 років, мав високе звання. Щоправда, довелося бувати й на Кубі, й в Афганістані (служба є служба). Демобілізувавшись у 1985 році, приїхав на південь України у місто Южноукраїнськ. Працював заступником начальника управління по механізації на атомній електростанції. Тому, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, у числі перших був відправлений на її ліквідацію.

– У мене було три дільниці, де зосереджувалася вся техніка, – згадує Володимир Іванович. – Але транспорт відмовлявся працювати у радіоактивній зоні. Поготів, безпосередньо біля самого реактора, де потрібно було прибирати завали й будувати захисну стіну. Я ніколи за чужі спини не ховався, але на цій «війні» ворог був невидимим. І це – найстрашніше. Дихаєш, відчуваєш, а не бачиш. Уночі ж навколо реактора світилося все, неначе полярне сяйво. Дехто поплатився за свою безпечність. Бо радіаційний опік – це коли шкіра відвалюється від кісток з м’ясом (тяжко зітхає).

– У моєму розпорядженні був вертоліт, на якому я облітав зону. Підпорядковувався я лише заступнику міністра енергетики СРСР Корсуну. Від нього я отримав і подяку за особливі відзнаки на роботах по ліквідації наслідків аварії на 4-му енергоблоці, – розповідає ліквідатор. – Я після Чорнобиля місяць не міг говорити, бо, незважаючи на всі застережні засоби, і дихати було важко, і в горлі аж пекло, а щитовидна залоза була дуже ушкоджена.

Дякуючи сибірській загартованості, згодом і голос відновився, і загальний фізичний стан. Хоча, як виявилося, цей невидимий підступний ворог лише чекав нагоди, щоб нагадати про себе.

…Літо 2012 року стало ще одним величезним випробуванням для чоловіка. Йшла безкомпромісна боротьба за його життя.

Через погану циркуляцію крові у Владикіна розпочалася гангрена. Спочатку були дві операції у Миколаєві, згодом – ще дві у Баштанці. Обидві ноги ампутували, причому одну – аж під тазостегновий суглоб…

В.І. Владикін у сімейному колі.
 

Що довелося пережити, знає тільки він та дружина Ольга Олександрівна, яка ні на мить не залишала чоловіка, допомагала, підтримувала, вселяла віру в одужання. Не буду переповідати, скільки мужності, терпіння, сили волі і героїзму треба було виявити, аби не зламатися, коли загноїлися рани й їх по живому чистили.

– Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, ніж для того, щоб умерти, – сказав Вітторіо Альфєєрі. І це в повній мірі стосується В.І. Владикіна.

Той факт, що в селі його двічі ховали, вже не вірили, що виживе, говорить сам за себе.

Міцної статури чоловік, з різкими, немов вирізьбленими з каменю рисами обличчя, не може спокійно згадувати пережите. На очі набігають скупі чоловічі сльози, дрижить голос.

– На жаль, деякі чиновники не хочуть розуміти тих, хто ціною власного життя і здоров’я врятував увесь світ від лиха, – каже з розпачем. – Через недосконалість наших законів та бюрократизм інваліди вряди-годи не можуть домогтися того, що заслуговують. Хотів би через газету висловити слова подяки всім, хто допоміг мені вижити, зберегти у собі силу, бо ж відомо: хто втрачає мужність, той гине.

В.І. Владикін розповів, як голова райдержадміністрації І.В. Рубський згуртував усі необхідні служби, які включилися у боротьбу за його одужання, і, попри свою зайнятість, не раз приїжджала голова районної ради Л.І. Луценко, коли ліквідатор був на межі між життям і смертю.

– Постійним гостем був і сільський голова В.В. Драгуновський, – додає дружина. – Нерідко привозив хліб, цигарки, бо на ліки стільки коштів треба було, що годі й говорити. Хоча й зараз щомісяця йде багато.

– Я безмежно вдячний хірургу Баштанської ЦРЛ О.П. Чаричанському, всьому хірургічному відділенню, включаючи санітарок, медсестер, які пройнялися моєю бідою, добросовісно виконували свої обов’язки, виявляли чуйність, доброту, неабияке терпіння. Бо ж за лежачою людиною нелегко доглядати, перекладати її на своїх руках, – каже Володимир Іванович.

Головний лікар ЦРЛ О.В. Тарантай потурбувався, аби забезпечили хворого повноцінним харчуванням. Велика подяка працівникам Баштанського управління праці та соціального захисту населення на чолі з начальником Н.І. Якимчук, особисто С.І. Калушці, голові районної організації «Союз Чорнобиль» Т.А. Гассі, які завжди на зв’язку і допомагають і словом, і ділом.

– Дуже добре, коли маєш підтримку. Мені є для кого жити, – підкреслює Володимир Іванович, обнімаючи свою улюблену онуку Олечку. Вона, як і дружина Ольга, єдині найрідніші люди, його опора й надія.

– Володя мені вже намагається і по господарству допомагати, – зізнається дружина. – Чистить картоплю, інші овочі, хоче бути потрібним. Розуміє, що не може підвести всіх тих людей, які доклали максимум зусиль, аби він жив.

Сусіди Ковальові теж допомагають подружжю Владикіних. Володимир Іванович (тезка) зробив для сусіда поручні, щоб він міг підніматися, сідати у візок. Триває повільне, але поступове повернення до життя.

Нещодавно В.І. Владикін навіть брав участь у сесії сільської ради, бо є її депутатом. Маючи широку натуру, неспокійний характер, він і зараз хоче бути корисним громаді.

Ось такі вони, наші герої-чорнобильці. З вдячністю згадаймо всіх, хто заради нашого життя, не вагаючись, ступив у атомне пекло, хто першим прийняв на себе ядерний удар. Низький уклін вам, шановні ліквідатори, здоров’я та довголіття, заслуженої поваги від держави і кожного громадянина, чиє майбутнє ви захистили.

Лідія АВРАМЕНКО
Баштанський район

Сообщение:

*

НОВОСТИ