А довкола – лише гори…

Новости, Общество

  14 Фев , 2013

Завтра виповниться 24 роки, як радянські війська залишили територію далекого Афганістану. Майже чверть століття минуло після завершення останньої війни… Та з плином часу з пам'яті воїна-інтернаціоналіста Олексія Єсипчука ніяк не зітруться чорно-білі кадри обпаленої воєнної молодості. Й уві снах ветерану афганської кампанії найчастіше пригадуються найзапекліші миті бойових операцій, смерть та поранення товаришів, а ще – намагання будь-що виконати наказ командування.

Біографію героя цього нарису умовно можна розділити на дві частини. «До» – дитинство у рідному селі Дружелюбівці на Єланеччині. Звичайна, як і у багатьох його однолітків, доля. Сільський хлопець після закінчення десятирічки влаштувався трактористом у місцевий колгосп. Восени ж 1984 року, коли йому виповнилося вісімнадцять, Олексія Єсипчука призвали до лав Збройних сил СРСР.

Вельми промовиста деталь. Олексію, якого виховувала мати-одиначка, за законом належала відстрочка від строкової служи. Але завзятий молодий механізатор буквально напросився до армії, твердо для себе вирішивши: буду, як усі, захищати Батьківщину.

Молодий боєць потрапив до Прикордонних військ. «Учєбка» була розташована в невеличкому туркменському місті Керкі, що неподалік від кордону з Афганістаном. Після неї – ще чотири місяці сумлінної служби на прикордонній заставі. Та, мабуть, зовсім невипадково вмілого солдата було включено, в якості радіотелефоніста, до складу Керкінської десантно-штурмової маневреної групи (ДШМГ).

Як згадує Олексій Леонідович, тоді про Афганістан він та його друзі практично нічого конкретного не знали. «Звичайно, ми чули, що так званий обмежений контингент радянських військ виконує інтернаціональну місію в Демократичній Республіці Афганістан, але що там насправді коїться, й гадки не мали…».

Попри те, що Керкінська ДШМГ розташовувалася на території СРСР, бійці більшу частину часу перебували у «відрядженнях» у різних куточках Афганістану. Звісно, що добре підготовлених десантників здебільшого направляли у найгарячіші точки для виконання найвідповідальніших завдань. Серед стандартних задач було – ліквідація крупних бандформувань, охорона державного кордону, ліквідація наркокараванів.
 

Олексій Єсипчук.
 

Те, що він потрапив у самісіньке пекло війни, Олексій зрозумів уже під час першого «відрядження». «Нас посадили у вертоліт Мі-8. Було поставлено завдання: зайняти в означеному місці позицію і не дати можливість душманам залишити кишлак. Коли приземлилися, найбільше вразило те, що потрапили немов у середньовіччя – однотонні глиняні споруди, вражаюча бідність населення. Здивувало й те, що, на відміну від України, майже ніде не було зелені. Натомість, куди не кинеш оком, – гори, суцільні гори…».

Перша ж автоматна черга ознаменувала початок другого етапу біографії Олексія Єсипчука. Та, переборовши природний страх, наш земляк разом із товаришами успішно виконали бойове завдання. Під час тривалого бою було знищено кілька сотень «духів», натомість самим удалося повернутися на базу без втрат.

За період служби фактично в Афгані, а це ні багато ні мало – близько півтора року, в послужному списку О. Єсипчука значиться 38 бойових вильотів. Олексій, що називається, неодноразово дивився смерті у вічі, та його ангел-охоронець урятував для матері сина. Щоправда, не обійшлося без поранень, а одного разу він навіть зазнав контузії. Та, після лікування у госпіталі й нетривалого періоду реабілітації, Олексій знову повертався до своєї частини. І, як справжній воїн, виходив на поле брані.

Про бойові заслуги старшини О. Єсипчука якнайкраще свідчать численні військові нагороди. Одною зних – орденом Бойового Червоного Прапора – було нагороджено Олексія Леонідовича за блискуче виконання операції та виявлений героїзм при взятті базового кишлаку моджахедів у важкодоступному гірському районі. Під час цього бою наш герой знищив 14 «духів», а потім, отримавши численні осколкові поранення, виніс з поля бою двох важко поранених товаришів, врятувавши їм життя. Після чого, розуміючи всю складність ситуації, повернувся на свою позицію. До речі, в Миколаївській області це єдиний учасник бойових дій в Афганістані строкової служби, удостоєний цієї високої нагороди.

У грудні 1986 року О.Л. Єсипчук звільнився у запас. Згодом призвичаївся до мирного життя, працював на рідній Єланеччині у багатьох сферах, не цураючись різної роботи. Останні декілька років Олексій Леонідович трудився заступником голови, а з 1 лютого 2013 року його призначено головою районної організації ветеранів України.

Займаючись громадською діяльністю, О.Л. Єсипчук доклав чимало зусиль, аби пам'ять про солдатів Афганської війни свято зберігалася. До речі, в Єланецькому районі проживає 36 воїнів-афганців, і про кожного з них піклується районна ветеранська організація. А на честь загиблих інтернаціоналістів – Володимира Вікторовича Розкидного та Анатолія Григоровича Домашевича встановлені меморіальні дошки. Щороку проводяться турніри з волейболу та настільного тенісу пам’яті цих синів Єланеччини, конкурси військово-патріотичної пісні тощо. У загальноосвітніх школах району створені музеї та куточки, присвячені воїнам-інтернаціоналістам. А що вже казати про ефект військово-патріотичного виховання, коли О.Л. Єсипчук, надівши на камуфляжну форму ордени і медалі, розповідає дітям про події майже 30-річної давнини.

Крім того, сім’ї В.В. Розкидного надається матеріальна допомога з боку фермера Красновського, а за могилкою А.Г. Домашевича, родичів якого в районі не залишилося, здійснюється постійний догляд. «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!» – цим гаслом керується в повсякденному житті Олексій Єсипчук.

Щодо особистої долі, то Олексій Леонідович разом із дружиною Іриною Сергіївною, медичним працівником, виховали доньку-красуню Інну, яка наразі мешкає і працює в столиці України. Загалом відчуває себе Олексій Єсипчук щасливою людиною, ось тільки все частіше дошкуляють фронтові рани. А моє запитання, чи прожив би він життя інакше, якби раптом винайшли машину часу, навіть образило мого співбесідника: «Ні, все я робив правильно, й знову вчинив би так само».

Військовій присязі старшина Єсипчук не зрадив і досі.

Андрій ТЮРІН
Фото автора

Сообщение:

*

НОВОСТИ