Села без пасовищ?

Не позаздриш сучасному українському селянинові. Мало того, що дошкуляє безробіття та безгрошів’я, так іще вряди-годи мешканців села позбавляють чи не єдиного стабільного джерела доходу. Йдеться про утримання великої рогатої худоби. Саме корівка-годувальниця для багатьох селян є можливістю бодай мінімально звести кінці з кінцями – оплатити рахунки за світло та воду, придбати якусь одежину, поставити на ноги дітей-онуків.

Декларує про розвиток дядьківського молочного скотарства й держава. Мовляв, користь від того є всім: селяни мають якусь копійчину, а натуральна продукція потрапляє на стіл до городянина. Збільшення поголів’я позитивно впливає й на розвиток переробної промисловості, а це і зайнятість населення, й додаткові надходження до бюджету.

Втім подеколи на місцях слова від реальних справ різняться аж надто. Принаймні побувавши нещодавно на Березнегуватщині, переконуєшся: може так статися, що невдовзі корівок, що утримуються в обійстях селян, можна бути заносити до Червоної книги. Принаймні лише за рік кількість корів дядьківського стада зменшилася у районі майже на три сотні голів – з 4254 одиниць у 2011 році до 3975 у 2012-му.

У чому ж справа? Невже селяни самі відмовляються від тяжкої праці, до того ж – за копійки: закупівельна вартість молока хоч потрохи і підвищується, натомість мало різниться від ціни на газовану солодку воду з її таблицею Менделєєва?

Мають місце, звісно, й такі випадки: не всім до вподоби чи до снаги поратися біля власної Веселки чи Красуні впродовж усього року, без відпусток та вихідних. Чого гріха таїти, за часи незалежності чимало мешканців села відвикли від споконвічної селянської праці, будучи розбещеними легкими копійками із центрів зайнятості або ж разовими заробітками у містах. Проте більшість людей вміють і хочуть працювати – аби були створені відповідні умови.

Але із цим якраз і заковика. Березнегуватські селяни бідкаються на незадовільні умови щодо випасання худоби: за їхніми словами, з кожним роком пасовищ та вигонів для скоту стає дедалі менше.

Віктор Лисянський, фермер із села Петропавлівка, має на утриманні аж три корови. Але, зізнається, вже давно міркує, чи не пустити бідолашних тварин під ніж: за його словами, останніми роками площа пасовища, що тягнеться вздовж місцевих ставів, зменшилася вдвічі.

Виїжджаємо на місце. То тут, то там бачимо розорані землі, де ще нещодавно вигулювали дядьківську череду. «Районна державна адміністрація, – пояснює побачене Віктор Миколайович, – виділила частину земель пасовищ під ведення особистих селянських господарств, але вони розташовані таким чином, що нашому стаду вже практично неможливо дістатися вцілілих зелених ділянок. Новоявлені землекористувачі вимагають від нас гроші за прохід корів повз їхню територію. Іншого ж шляху до пасовищ немає, ну хіба що ставом, і то, коли той пересохне. А якщо ні?..».

Депутат обласної ради Микола Скорий, який отримав від людей численні скарги з цього приводу, робить суттєве зауваження: земельні ділянки для випасання худоби мають використовуватися виключно за призначенням, тобто як пасовища, відтак категорично заборонено переводити їх у категорію ріллі.

У комарину ніжку лишилося пасовищ і поблизу села Калинівка, і в так званій Горбанівці – на околиці селища Березнегуватого. Якщо, до прикладу, на початку горезвісних аграрних реформ «горбанівці» тримали понад чотири сотні голів великої рогатої худоби, то тепер їх лишилося тільки 120. Причому за один останній рік чисельність череди зменшилася майже на два десятки корів.

– Практично всі балки, де споконвіку паслася худоба, розорані. Така ж доля спіткала й територію колишнього аеродрому, – сумно розповідає пенсіонер Анатолій Іванович Довгопол. – Тепер для випасу маємо лише п’ять гектарів землі під мостом, скотомогильник та ще невеличкі окремі ділянки…

На стихійно виниклому сільському майдані люди бідкаються: їх фактично пошили в дурні. Адже при реформуванні колишнього колгоспу кожен із майбутніх власників земельних наділів добровільно згодився зменшити власну земельну частку на 1,2 гектара – з тим, щоб забезпечити достатні площі для випасу корів.

– Тож перший рік після розпаювання, – згадує Євген Чалий, – нам надали 242 гектари під пасовища. Ми уклали договір оренди на випас ВРХ терміном на рік. Але ще коли угода була чинною, а саме в жовтні, нашу землю почали орати та засівати…

З кожним роком, каже мій співрозмовник, площа під пасовищем почала стрімко зменшуватися: на другий рік людям запропонували взяти в оренду 160 гектарів, згодом – 140 га, наразі ж – усього 82 га, розкиданих то тут, то там…

Чому ж, запитую, власники корів одразу не уклали договір оренди терміном на значно більший, ніж один рік, термін?

«Адміністрація не дозволяла, – чую у відповідь, – підписували тільки на рік. І лише минулого року договір було укладено аж на десять років. Щоправда, землі під пасовища вже майже не залишилося…».

Обурені та ошукані селяни вже проводили сходку громади з цього приводу. Та, кажуть, ніхто з владців до них так і не приїхав. «Ходили й ми самі у високі кабінети, але нас звідусіль футболили, як отой м’яч, – розповідає Євген Чалий. – Селищний голова Клеветенко направив нас до голови райдержадміністрації Круца, мовляв, це не його компетенція. Той, у свою чергу, «спровадив» знову до Клеветенка…».

– Така ситуація із пасовищами спостерігається по всьому району, – стверджує Микола Скорий. – Практично всі балки розорані, тож пасовищ залишилося обмаль. Корінь зла вбачаю в тому, що голова райдержадміністрації, «прикриваючись» комісією, роздав усі орні землі із земель запасу «своїм людям» – родичам або тим, хто його підтримує. А щоб прості селяни надто не обурювалися, виділив їм по 1,5 – 2 гектари з категорії саме пасовищ – для ведення особистого селянського господарства. Люди ж, не знаючи тонкощів законодавства, ці землі розорюють, сіють там кукурудзу, соняшник, зернові культури. Це, відповідно, призводить до різкого зменшення площ пасовищ у районі, не кажучи вже про те, що є прямим порушенням норм закону.

На думку депутата обласної ради, наразі виникла гостра потреба провести інвентаризацію всіх земель сільськогосподарського призначення у Березнегуватському районі. Це дозволить не лише побачити всі наявні порушення у цій сфері, а й врегулювати ситуацію відповідно до чинного законодавства.

З нового року, як відомо, всією землею за межами населених пунктів розпоряджаються вже не районні держадміністрації, а Держземагентство. Але Микола Вікторович має серйозний сумнів, що і для цього відомства інтереси людей стануть першорядними. Адже де той Миколаїв, і де – сільські мешканці.

Де ж вихід? Його депутат вбачає у створенні громадських пасовищ. Це коли за ініціативою місцевих органів влади та, що не менш важливо, за кошти бюджету облаштовуються громадські пасовища – виготовляється технічна документація, а самі земельні ділянки передаються у власність сільських громад. Власники худоби при цьому сплачують до місцевого бюджету лише збір за користування громадським пасовищем. Принагідно селяни убезпечуються від того, що хтось зазіхне на землі громадського пасовища.

Є, щоправда, й інші варіанти вирішення проблеми. Ще в червні 2011 року своїми рішеннями обласна рада затвердила ліміти на спеціальне користування лісовими ресурсами при здійсненні побічних лісових користувань та визначила відповідні ставки збору. Скажімо, за випасання однієї голови великої рогатої худоби слід сплатити 15 гривень на сезон, молодняка ВРХ – 10 гривень, овець – 5 гривень. Проте, знову ж таки, щоб перегнати скот до віддаленого лісового масиву, потрібно перетнути межі інших землекористувачів. До того ж, як зазначив перший заступник начальника обласного управління лісового та мисливського господарства Анатолій Гурко, лісівники дають дозвіл на випасання лише окремих тварин – з тим, щоб не допустити витоптування грунту та інших негативних впливів на екосистему лісу. Є й ще одне обмеження: випас здійснюється лише в насадженнях відповідного віку, знову ж таки, щоб уникнути небажаних наслідків для дерев.

До речі, лісівники із розумінням ставляться до проблем власників корів. Скажімо, на теренах Білокриницької сільської ради все того ж Березнегуватського району під заліснення виділені великі площі з числа земель запасу, а саме 832 гектари. Наразі на тих ділянках, де ліс поки що не висаджений, місцевим селянам дозволяють випасати велику рогату худобу. Але, знову ж таки, а якщо відбудеться заліснення площ, або такої доброї волі не буде?.. Тоді, зітхають місцеві мешканці, випасати худобу буде ніде.

Готуючи цю публікацію, редакція надіслала декілька запитів в офіційні структури, що причетні до вирішення проблеми. Дивно, але з відділу Держземагентства у Березнегуватському районі нам повідомили, що в районі створено аж 23 (!) громадські пасовища загальною площею 946,6075 гектара. Водночас із отриманого редакцією листа зрозуміло, що до громадських пасовищ чиновник, який готував відповідь, відніс усі площі земельних ділянок для випасання худоби, що орендуються (виділено мною. – А.Т.) власниками худоби! Тож про що йдеться – про оренду землі для випасу худоби чи громадські пасовища?

Зважаючи на таку «компетентну» відповідь, мало віриться й у те, що площа пасовищ із числа запасу в межах району становить саме 8036,9004 га, або ж, у середньому, по півтисячі гектарів на кожну сільську раду. Адже, побувавши на теренах одразу кількох сільських рад, незораної землі я практично не побачив!

Тож, напевно, відповідним компетентним органам слід навести лад у даних питаннях. До речі, тим, як насправді використовуються земельні ділянки для сінокосіння та випасання худоби у Березнегуватському районі, зацікавилася районна прокуратура. Наразі триває перевірка виявлених фактів. Про наслідки цієї перевірки ми обов’язково повідомимо наших читачів.

Запрошуємо до діалогу Головне управління Держземагентства у Миколаївській області, Березнегуватську райдержадміністрацію та інші зацікавлені сторони, сподіваючись отримати конструктивні пропозиції з порушених питань.

Андрій ТЮРІН
Березнегуватський район

Комментарии:

  1. Конфуций:

    Села без пасовищ… Не позаздриш… Это статья на любителя)))

Сообщение:

*

НОВОСТИ