Дитинство, скалічене війною

В історії колишнього Радянського Союзу Велика Вітчизняна війна для людей різних поколінь, різних національностей залишиться назавжди найбільш трагічною і в той же час надзвичайно героїчною сторінкою. Адже загибель мільйонів солдатіві офіцерів на полі бою, від ран, знущання фашистів над мирним населенням, над невинними дітьми досі стискає серця болем і невимовною скорботою. Незважаючи на величезні, нечувані людські жертви, український народ продемонстрував такі приклади героїзму, патріотизму і відваги, про які знімали і зніматимуть фільми, писатимуть книги, вірші і пісні.

Реальних цифр кількості загиблих на тій кровопролитній війні (адже це була державна таємниця впродовж десятиліть) уже не взнає точно ніхто і ніколи. Хоча в мас-медіа у 1975 році, саме до 30?річчя Перемоги, промайнула така жахлива цифра: з чоловіків 1922-1924 років народження вже тоді в живих лишалося 5 відсотків. Це було «гарматне м’ясо» тієї жорстокої війни, чий нечуваний досі в аналах історії героїзм змусив засумніватися, перекреслити віру фашистів у їхню «блискавичну перемогу». Якщо замислитися, то дійдеш висновку, що гинули кращі з кращих – сміливі, безстрашні, а скільки талантів, наукових відкриттів забрала війна!

Але недарма кажуть: на війні як на війні. Скільком тисячам людей довелося через усе своє життя пронести почуття «без вини винуватих». Йдеться про військовополонених, остарбайтерів і десь зовсім окремо – про скалічене життя малолітніх жертв війни – дітей. Історики підрахували: якби оголосили хвилину мовчання за кожного із загиблих на війні, то довелося б мовчати 32 роки. Це були б і хвилини мовчання за тих, хто загинув у трудовому рабстві в Німеччині, хто помер від нелюдських дослідів у ранньому дитинстві в концтаборах.

Лише з території Миколаївщини на рабську працю в Німеччину під час війни вивезено 25884 людини. Це два-три районні центри. Усім їм судилася гірка чаша фашистської неволі, неймовірно важка праця, постійне приниження людської гідності. Раби з України дуже «ефективно» використовувалися на промислових підприємствах, транспорті, в сільських, комунальних і приватних господарствах. За свою каторжну працю, як правило, вони не одержували платні, жили в примітивних бараках, в ізольованих таборах, працювали від ранку до ночі. Багато їх навіки залишилися в землі Третього рейху, померли від знущань, катувань, голоду і хвороб. А ті, хто дивом вижили, повернувшись додому, тривалий час терпіли приниження вже від своїх. Багатьом доводилося приховувати своє гірке трудове рабство, сам факт перебування на примусових роботах у Німеччині.

І лише в 1991 році Верховна Рада України зобов'язала всі управління соціального захисту неселення скласти списки громадян, насильно вивезених до Німеччини. Тоді ж було розпочато перемовини з урядом Німеччини про компенсаційні виплати колишнім жертвам фашизму. Дійсно, уряд ФРН виділив на це один мільярд дойчмарок. На період 1993 року в нашій області проживало 14 тисяч в’язнів концтаборів, гетто, остарбайтерів.

Ось тільки відтоді наша незалежна держава почала виявляти турботу про тих, хто пережив страхіття війни у фашистській неволі. Хотілось би підкреслити, що наприкінці минулого року видано Указ Президента України «Про заходи у зв’язку з відзначенням 70?ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70?ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 pp.», де передбачено ряд конкретних заходів для вшанування живих і полеглих жертв війни.

Це все, звичайно, правильно. Але є серед людей, що постраждали в роки фашистської окупації,особлива категорія громадян – тодішні діти. Їх хапали разом з батьками під час каральних операцій, виселяли з рідних місць. Скільки цих нещасних хлопчиків і дівчаток опинилося за колючим дротом концтаборів Освєнціма, Майданека, Саласпілса! Загалом майже 22 тисячі українських, білоруських і російських дітлахів. Та на день визволення їх лишилося менше двох тисяч!!! Ця гірка статистика ніяк не довільна. Вона – результат досліджень і пошуків, пише В. Литвинов, автор документальної книги «Коричневое ожерелье» (Київ, 1996, с. 18-19).

Кров холоне в жилах від самої думки про їхню долю. Скільки малечі загинуло в газових камерах, ми вже не дізнаємося ніколи. За деякими даними, приблизно 1,2 мільйона малолітніх в’язнів було з СРСР. А злочини проти євреїв, циганів? Хіба це можна забути?

Є докази, що більшість документів і матеріалів нацисти встигли знищити, щоб замести сліди своїх страшних злодіянь перед людством. Однак встановлено, що з кожних 4?х жертв війни – одна дитяча. Всього ж за період Другої світової війни (1939-1945 pp.) загинуло мінімум 13 мільйонів юних громадян різних країн світу. Найбільш ганебним і мерзенним щодо дітей було викачування їхньої крові. Фашистські канібали використовували цю юну кров для потреб німецьких шпиталів.

У ці скорботні й урочисті дні відзначення великого свята визволення України – хочеться звернутися до тих, хто може допомогти вирішити це складне і болюче питання: депутатів всіх рівнів, керманичів обласної, міської і районних рад, до керівників підприємств і організацій, просто до небайдужих людей. Ми розуміємо, що на це потрібні кошти, але є талановиті художники, скульптори, які здатні створити оптимальний варіант такого меморіалу. Адже душа болить і совість не дає спокою, коли згадаєш, в якому стані перебуває територія колишнього «Шталагу-364», що був у роки війни на Темводі, нині район Соляних. Недалеко один із кращих в Україні вишів – Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова. То хіба б студенти відмовилися навести там лад, скосити зарості бур’янів? Повірте, й ветерани не стоятимуть осторонь цієї благородної справи.

Старожили Миколаєва вважають, що існуючого скромного знака на братській могилі на місці табору смерті – «Шталагу» явно недостатньо. Ми повинні всі разом узятися за вшанування жертв війни, щоб увічнити пам’ять тих, хто помер у неволі. Фашистські нелюди позбавили їх життя фізично, ми ж не повинні викреслити їх із своєї пам’яті задля наших дітей, нашого майбутнього. Буваючи в школах, зустрічаючись зі студентами, ми бачимо, які прекрасні і розумні діти в нас ростуть. Нинішні юнаки і дівчата повинні розуміти: війна – це трагедія для кожного народу, це кров і смерть, це людські жертви і руїни на місці міст і сіл. Треба більше говорити з ними на цю вічно болючу і сумну тему – надто велику ціну заплатили учасники минулої війни.

З повагою і надією бути почутими:

Микола ПРЯДКО, керівник Миколаївського міського відділення Української спілки в’язнів – жертв нацизму;
Олексій БАЛУТІН, голова Миколаївського обласного відділення Української спілки в’язнів – жертв нацизму;
Тетяна ДАНИЛЕНКО, журналіст

Сообщение:

*

НОВОСТИ