Обкрадена старість

Кілька днів тому глупої ночі (вже вшосте за два останні роки) хтось знову понишпорив у обійсті 86-річних пенсіонерів, учасників війни Висоцьких з села Єфремівки Новобузького району. Що вкрали на цей раз? Господар, Степан Тарасович Висоцький, гірко всміхається, намагаючись непомітно змахнути зрадливу старечу сльозу: «Вкрали металеву тачечку з бідоном, якою я багато років возив воду з криниці. Не так того бідона жаль, як зручної, відрегульованої тачечки, яку я прилаштував під водовозку. Не передати, як жаль…».

Остання крадіжка сталася саме напередодні 86-го дня народження Лідії Гаврилівни Висоцької – в кінці серпня. «Та хіба тільки тачечку жалко, – додає жінка. – За останній час злодії викрали насіння соняшнику, з гаража – усі Степанові інструменти, дрель, з двору та з літньої кухні – практично весь алюмінієвий посуд: миски, казани, сковорідки…». Лідія Гаврилівна у розпачі піднімає догори руки: «Звечора замочила у мисці білизну, вранці вже тої миски немає, а білизна – по усьому дворі. Зібралася налити води курям – аж «курячу» сковорідку вже украли… Кинулися собакам їжу зварити, казана вже немає…». У словах старенької вчуваються біль і розпач.

Звернення у районну міліцію (тричі), у сільську раду жодних результатів не дали. Тож якщо раніше нічні злодії ще чогось остерігалися, когось боялися, то від безкарності вкрай знахабніли і цинічно стали глумитися над господарями – дійшло до того, що навіть по шафах кухонних стали шастати. Прокинулися якось уранці Висоцькі, пішли снідати у літню кухню, а продукти харчування зникли. Злодії забрали й московський подарунок онуків – чай та каву.

Степана Тарасовича і Лідію Гаврилівну у Єфремівці поважають і шанують – мудре, розсудливе подружжя все життя пропрацювало не покладаючи рук, виховало п’ятьох достойних дочок, і ні за одну з них їм не соромно. Усі діти трудолюбиві, мають дружні сім’ї, і хоча й не живуть у Єфремівці, батьків не забувають – приїздять, допомагають, турбуються про них. Не раз доньки благали батьків залишити рідну Єфремівку й переїжджати до них, бо ж у кожної знайшовся б прихисток для мами й тата. Але старики категоричні: «З рідного села, з рідної хати, з рідного двору – ні ногою! Тут, у всьому своєму, рідному, звичному й пам’ятному будемо помирати!».

Але, судячи з розвитку подій, спокійно дожити свою старість у Єфремівці старикам не дадуть. Бо ж Висоцькі не поодинокі у своїй біді – інших селян, як з’ясувалося, теж кривдять злодії. Така ж сама ситуація й у Новополтавці. У розмові з людьми з’ясувалося, що вони часто-густо потерпають від злодіїв, але замовчують крадіжки й не звертаються до міліції, бо не вірять їй і бояться: «А що з того толку? Знайти – все одно не знайдуть, а злодії вночі ще прийдуть та задушать. Бо ж ті, хто краде – хлопці молоді та сильні, а ми вже так – спрацьований мотлох». При цьому люди з острахом пригадують, як років з вісім тому у місцевому ставку знайшли лантух з людськими останками, як зо два роки тому при дивних обставинах у власному ліжку згоріла місцева бабуся.

Воно й не дивно: про якусь профілактичну роботу тут і мови йти не може. На три сільські ради – Новополтавську, Баратівську і Шевченківську – тут тільки один дільничний, до того ж «безколісний», як тут кажуть, «пішкодральний», а без транспорту що він встигне зробити? Це так, аби рахувалося. Про дільничного Сергія Горба люди відгукуються співчутливо: «Хороший хлопець, та що він однесенький вдіє проти крадіїв, п’яниць і наркоманів, яких тут півсела».

Одна справа – чи може, а інша – чи хоче. Бо ж якщо заспаний безробітний у місцевій крамниці систематично скуповує найдорожчі ковбаси чи інші делікатеси, не важко здогадатися звідкіля у нього гроші. У селі нам показували місця, хати, де, за ствердженням місцевих жителів, варять і продають наркотики, гонять самогон, накопичують крадений металобрухт. «Упевнені, що й міліція у курсі всього цього, – розмірковують жителі. – Бо ж тут не місто – все, як на долоні. Але ж, бачте, нікого в каталажку не запроторюють. Можливо, й вони з ними в долі…».

Хотілося б вірити, що слова ті – буденні людські домисли, навіяні сплеском епідемії суспільної неприязні до міліції, підігрітої врадіївською трагедією. Та досить було потрапити на територію Новополтавської середньої школи, особливо біля церкви, щоб переконатися у правоті цих слів: під ногами, де тільки сягало око, валялися у пилюці використані шприци. Хто тут їх використовує? Хто колеться? Місцеві безробітні, школярі-старшокласники чи, може, вже й учні початкових класів?

Дуже хотілося б поспілкуватися на цю злободенну тему с Новополтавським сільським головою Петром Яциною, та не вдалося. Спочатку сільський ватажок був у районі на нараді, а коли відзасідався й прибув у Новополтавку, яку він жартома називає Техасом, то роздратовано порекомендував спочатку поспілкуватися з районною міліцією, а вже потім, якщо залишаться питання, – із ним. Та,судячи з телефонної розмови, будь-якого бажання спільними зусиллями вирішувати проблему безпечного проживання людей на селі у Петра Ананійовича не було. Та воно й зрозуміло – навіщо чоловікові додаткові клопоти. Хоча не зайве нагадати Новополтавському сільському ватажкові, який отримує досить-таки непогану для депресивного села зарплату, що сільська рада не лише одиниця адміністративно-територіального розподілу, а ще й орган влади, який зобов’язаний дбати про безпечне життя людей, тим більше стариків і дітей. І той же Петро Ананійович у курсі, що без постійного тиску і контролю з боку сільської ради правоохоронні органи не будуть належним чином охороняти правопорядок. І знає він також, що міліція працюватиме набагато чіткіше й оперативніше, коли відчуватиме на своїй потилиці «дихання» органу місцевого самоврядування. Бо ж сільський голова, як ніхто інший, має бути зацікавлений у зменшенні криміногенної напруги на селі.

– Раніше, – пригадує секретар Шевченківської сільської ради Марія Пихтіна, – у дільничного інспектора був час на профілактичну роботу, був службовий транспорт, тож він встигав побувати і на жнивах, і на фермі, і на дискотеці… Також практикувалися профілактичні рейди оперативної групи. Це певною мірою дисциплінувало населення. До того ж в поміч правоохоронцям працювали добровільні народні дружини, які комплектувалися з небайдужих людей. Дружинники патрулювали вулиці, слідкували за дотриманням правопорядку у громадських місцях. За це, відповідно, отримували оплачувані вихідні дні. Та з реформуванням аграрного сектора, з переходом на приватну власність місцева влада розпустила добровільні громадські формування – оплачувати із власної кишені нічні чергування бажаючих не знайшлося. Але проблема залишилася і її треба вирішувати.

З цим згоден і начальник міліції громадської безпеки Новобузького райвідділу внутрішніх справ Олексій Лощинін. Щоправда, перш ніж прийняти у своєму робочому кабінеті журналіста й дочку Висоцьких – Тамару Степанівну – районний пінкертон аж надто прискіпливо вивчав журналістське посвідчення, ретельно звіряючи фотокартку та вчитуючись у кожну літеру. Ці театральні дії пояснив тим, що вже начебто не раз потерпав від псевдожурналістів. Що саме у такий спосіб намагався продемонструвати районний начальник, здогадатися важко. Мабуть, те, що наша доблесна міліція завжди була, є й залишається з народом.

Чесно кажучи, нічого нового Олексій В’ячеславович не повідомив, щоправда, запевнив: справа по факту крадіжки у Висоцьких внесена до єдиного реєстру досудових розслідувань, а зараз на території Новополтавської сільської ради працює оперативна група. Вже є певні результати, напрацювання, та в інтересах слідства їх не можна розголошувати. Тож у Висоцьких та інших жителів села зажевріла надія.

Пообіцяв узяти цю справу під особистий контроль і заступник начальника УМВС у Миколаївській області, начальник міліції громадської безпеки Анатолій Марчук, з яким ми зустрілися вже після відрядження у Новобузький район. Більше того, Анатолій Іванович запевнив, що найближчим часом проведе особистий прийом громадян на території Новополтавської сільської ради.

Розслідувати крадіжки й захистити скривджених стариків – справа честі міліції. У житті цих похилих людей було все – війна, голодомор, колективізація, перебудова, будівництво незалежної України, усілякі реформи. Вони пройшли й перестраждали все, бо мали сили, впевненість і надію, що завтрашній день буде кращим. Ми не маємо морального права забирати у них цю надію.

Галина ПОРФИР’ЄВА
Фото автора

Комментарии:

  1. Татьяна:

    Ужас, что твориться! И почему так за страну стыдно?

  2. Прохожий:

    Во первых творится так повсюду, потому что государство не обеспечивает ментов вообще ни чем,во вторых правильно Галина что у Вас проверяли документы, потому что действительно много шарлатанов среди псевдожурналистов, в третьих Вы что неприкосаемая что у Вас нельзя документы смотреть, ведь придя в милицию мы все показываем документы??? в четвертых грош цена такому “сильському голове” который про людей не думает, а в пятых – если бы были нормальные дети у этих стариков Высоцких, то как минимум купили бы несколько собак для охраны, да и сами чаще проведывать родителей, можна также купить побольше замков, построить нормальный сарай и так далее, а что их дети сделали – ничего. Так что пусть дети лучше смотрят за своими родителями, а не ищут крайних…

  3. василий:

    за что боролись-на то ….. Я иногда бываю у родителей и обстановку знаю не газетам.

  4. прохожему:

    да ты, наверняка, мент, раз такое пишешь. Или дурак…

  5. Луша:

    А кто-то хоть раз был на Новополтавском кладбище? Там же горы мусора и он годами не убирается. Не горы – донбасские терриконы.Конечно, мертвые сраму не имут, но живым же должно быть стыдно. Что, субботник, на крайний случай, организовать нельзя? А сельскую сходку когда в последний раз здесь проводили? НИКОГДА!

  6. Корм:

    Луша какое отношение твоя писанина имеет к материалу? Или ты кроме заголовка ничего не читал??? Статья о том что пенсионеров нагло обворовывают а всем пофиг! (милиции, сельголовам)

  7. Натали:

    Такое поведение Петра Ананьевича лично меня вообще не удивляет.Для меня было бы приятной неожиданностью,если бы он отреагировал по-другому.Если он в его любимой Новополтавке не хочет навести порядок,то о таких селах как Ефремовка и Трояны,которые находятся на грани исчезновения,вообще можно не говорить…Надо,чтобы зарплату платили за сделанную работу,а не за занимаемую должность!За милицию говорить вообще не хочется – бардак там был всегда.

Сообщение:

*

НОВОСТИ