Квітучий лан Володимира Треножкіна

«Я – людина сільська». Із цим відвертим зізнанням героя цього нарису погодяться всі, хто добре знає Володимира Кириловича Треножкіна, директора товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-технологічний комплекс «Лан» Вознесенського району. І справді, важко уявити керівника цього успішного сільгосппідприємства відірваним від сільського життя-буття та хліборобської справи. Поготів – відокремленим від сільських трудівників, котрі своєю важкою, але вкрай потрібною суспільству працею творять найдорожче багатство на землі – запашний коровай. Скільки таких рум’яних паляниць «випік» за своє життя сам Треножкін – не злічити. Та в кожне вирощене зернятко Володимир Кирилович не лише доклав своїх зусиль та знань – він вклав свою щедру душу та наснагу.

Тож, зважаючи на ці безперечні здобутки, досить важко повірити в те, що Володимир Треножкін народився не в селі, а в місті – Мелітополі. Це трапилося саме тоді, коли на зміну холодному літу 1953 року прийшла довгоочікувана відлига осені. Як і чимало інших дітей післявоєнного «босоного» покоління, хлопець виховувався не в розкошах, натомість наполегливо навчався та мав мрію – стати військовим. Але з армією не склалося, тож парубок узявся реалізовувати ще одну свою пристрасть – любов до техніки. Задля цього вступив, а згодом закінчив на відмінно Мелітопольський інститут механізації сільського господарства.

І ось настає незабутня мить – новоспеченому інженеру-механіку вручають диплом та дають направлення на Миколаївщину. Перше місце, де завзятий молодий фахівець береться за доручену справу, – радгосп ім. Свердлова Вознесенського району.

Володимир Кирилович Треножкін із дружиною Галиною Олексіївною та сином Володимиром.

Цей знаковий у житті кожної людини момент – початок власного трудового шляху – збігся в біографії Треножкіна з не менш визначною подією в особистому житті. Володимир став на рушник із завжди усміхненою красунею та розумницею Галиною, яка навчалася на педагога. Одразу ж після медового місяця молодята вирушають на своє перше місце роботи: глава сімейства – у Новогригорівку, а його вірна подруга починає вчителювати у Щербанівській школі.

Вряди-годи подальшу долю людини визначають не його осмислені вчинки та дії, а випадковості. Таким щасливим збігом обставин для молодого інженера стало знайомство із легендарною особистістю – Миколою Рябошапкою. Уже тоді, в середині 70-х років, слава про видатного хлібороба гриміла на весь Союз. Адже Микола Миколайович дбав не лише про вагомі здобутки на аграрній ниві, а й піклувався про людину села. Щербані стали першим у районі селом, до якого протягнули газ. У населеному пункті зросли сучасні будівлі школи, Будинку культури, дитячо-юнацької спортивної школи. Для дітлахів було зведено справді казкове дитяче містечко. Ба, у посушливому краю навіть вирили рукотворне море – Щербанівське водосховище, яке з кількох боків підперезав цілющий хвойний ліс.

Протягом року стипендії від В.К. Треножкіна отримують
кращі учні Щербанівської ЗОШ.
 

Але велич Героя Соціалістичної Праці Рябошапки була не лише в тому, що він міг десь щось «вибити» чи з кимось домовитися. Передусім керівник колгоспу ім. Кірова був тонким знавцем людської душі, відтак підбирав на роботу не тільки класних фахівців, а насамперед – людей відповідальних, сумлінних, прогресивно мислячих. Тож, перестрівши вкотре на сільській вулиці головного інженера з сусіднього радгоспу, який якраз приїхав забирати з роботи дружину, Микола Миколайович хитро прижмурився у густі козацькі вуса й, ніби ненароком, мовив: «А чого ти сюди зачастив? Переходь до мене працювати, не обіжу».

Отримати таке запрошення від самого Рябошапки було честю для будь-кого. Що вже говорити про молодого спеціаліста, котрий щойно розпочав свій трудовий шлях! Та досвідчений аграрій мав рацію: у Новогригорівці з’явився не просто кмітливий фахівець, а й людина, якій можна доручити найвідповідальнішу справу. Перші чотири роки у Щербанях Володимир Треножкін працював на посаді старшого інженера, а згодом – головним інженером.

– Я вдячний долі за те, що звела мене із Миколою Миколайовичем Рябошапкою, – зізнається Володимир Кирилович. – Від нього перейняв досвід хлібороба та керівника, для якого повага до людини праці була святою. Він прищепив мені також любов до землі й до хліба.

Хтозна-як розпочалася б новітня історія Щербанів, але 1987 року Рябошапки не стало. Темна хмара аграрних реформ не обминула й старовинне козацьке село: колгосп ім. Кірова спочив у Бозі, неспроможний встояти перед натиском «революційних» ідей, а головне – їх недолугих реалізаторів. Володимиру Треножкіну, котрий на той час працював головним консультантом в одному з відомих аграрних холдингів, а згодом – відкрив власну аграрну справу, було боляче дивитися на те, як рушиться надбання багатьох поколінь. Адже село Щербані вже давно стало для нього своїм, рідним: тут він пустив міцне коріння, тут народилися й зростали обидва його сини. Тож коли люди попросили Володимира Треножкіна господарювати на їхніх земельних наділах, тому довелося починати практично з нуля: чого лише вартували занедбані поля, на яких росли бур’яни заввишки в людин!

Крок за кроком, дещиця за дещицею, але товариство «НТЦ «Лан» почало повертати славу тутешніх нив, а головне – відроджувати людську віру в те, що й за сучасних умов на землі можна й треба успішно працювати. Поступово закуповувалася нова сільськогосподарська техніка, впроваджувалися сучасні аграрні технології. А із зростанням виробничих показників усе більше коштів спрямовувалося на розбудову соціальної сфери. Постійна допомога від базового господарства надається і Будинку культури, і школі, й дитячому садочку, дитячо-юнацькій спортивній школі тощо. Свого часу господарство навіть доплачувало зарплату бібліотечному працівнику, а нині підставляє фінансове плече місцевому лікарю. «Головне – утримати спеціалістів у селі», – каже Володимир Кирилович. Утім будь-який масовий захід у Щербанях – чи то вшанування ветеранів, чи то День села – не обходиться без меценатської допомоги ТОВ «НТЦ Лан» та батьківського піклування з боку керівника цього товариства Володимира Треножкіна.

Окремий важливий пріоритет Володимира Кириловича – це допомога розвитку масового спорту. «Коли дитина починає займатися спортом, – міркує Володимир Кирилович, – то вона отримує міцний імунітет від згубного впливу вулиці, зокрема наркоманії та алкоголізму. Крім того, стає більш дисциплінованою та відповідальною, адаптованою до колективу. А як приємно всім нам, щербанцівцям, коли наші діти підіймаються на п’єдестали пошани найпрестижніших змагань!». Тож спортсмени Щербанівської ДЮСШ щиро вдячні Володимиру Треножкіну за всебічну підтримку, що йде від самого серця. Чого лише варті щорічні обласні юнацькі змагання з веслування пам’ятіМ.М. Рябошапки, котрі проводяться у Щербанях вже чверть століття та перетворюються на справжнє народне свято!

За рахунок сільгосппідприємства було також зведено чудовий стадіон із смарагдовим футбольним газоном, який одразу ж став ще однією візитівкою степового села. Футбольна команда «Лан» дала путівку у великий спорт багатьом здібним сільським футболістам. У залі спортивної слави зберігається чимало виграних призів, а серед них чільне місце, що нам особливо приємно констатувати, посідає кубок «Рідного Прибужжя».

– Село без належної соціальної сфери – це не село, а хутір, або навіть резервація, – переконаний В.К. Треножкін. – Сільські трудівники заслуговують на краще життя. Ось нещодавно привів на свято 1 Вересня онука. То, знаєте, серце приємно стиснулося, коли побачив і гарні приміщення в школі, й усміхнених, добре одягнутих школярів. Майбутнє села, та й всієї України, – це її діти.

За словами Володимира Кириловича, ми всі втратили одне покоління. Люди, через розруху й безробіття, розучилися працювати. Через це виник дефіцит робітничих професій на селі – трактористів, доярок, водіїв. «Бо це – непрестижна праця», – гірко констатує Треножкін. Але, на відміну від багатьох господарств, у ТОВ «НТЦ «Лан» постійно триває оновлення кадрів, і на зміну заслуженим ветеранам, котрі йдуть на відпочинок, приходить завзята молодь. Вік більшості із спеціалістів товариства – від 30 до 40 років, а це, безперечно, позитивний факт.

А загалом великий дружний колектив ТОВ «НТЦ «Лан» налічує 85 чоловік. Значна частина працівників задіяна у садівництві, адже товариство спеціалізується не лише у рослинництві, а й займається вирощуванням яблунь, черешень та інших плодових культур. Цього року, до речі, вперше за останні чотири років, урожай яблук виявився нівроку. Збирання плодів ще триває, але у господарстві планують зібрати до 450 тисяч тонн корисної вітамінної продукції. Садові плантації дозволяють угамувати попит населення у фруктах, а також істотно підтримати фінансову ситуацію на підприємстві. Але, як зазначає Володимир Треножкін, «сад – не тільки для економіки, а й для душі. Звичайно, виростити сад не так просто. Але яке задоволення отримуєш навесні, коли дерева вкриваються білими простирадлами, або восени, коли наочно бачиш результат багаторічних людських зусиль». До речі, любов до садівництва Володимир Треножкін перейняв від батька, а багатьма професійними секретами з ним охоче поділився ще один відомий аграрій – президент сільгосптовариства «Зелений Гай» Петро Євтихійович Лівік.

У своєму житті Володимир Кирилович Треножкін не лише збудував надійний дім та заклав гарний сад, а й разом із вірною порадницею та соратницею – дружиною Галиною Олексіївною – виростив двох гарних синів. Обидва, й це аніскільки не дивує, пішли широкою батьківською стежиною. Сергій працює головним інженером у ТОВ «НТЦ «Лан», а Володимир досить успішно фермерує.

А справжньою втіхою та розрадою для дідуся та бабусі є онуки. Їх у Володимира Кириловича та Галини Олексіївни аж троє! Й усі мають творчі здібності: 14-річна Катя успішно займається танцями, а третьокласник Кирило навчається на відмінно та є перспективним спортсменом. Чотирирічна ж красуня Софійка – улюблениця всієї великої та дружної родини.

9 жовтня Володимир Кирилович Треножкін підкорив чергову життєву вершину. Дай Боже Вам, шановний ювіляре, й надалі залишатися сільською Людиною, а задля здійснення Ваших планів та мрій нехай Господь Бог дарує Вам багато здоров’я, натхнення та щастя.

З роси і води!

Андрій ТЮРІН
Фото з архіву «РП»

Сообщение:

*

НОВОСТИ